Страхування в Україні. Державне регулювання страхової
діяльності в Україні
Становлення України як самостійної, незалежної і демократичної держави не могло не обумовити створення і розвиток страхового ринку. Процес демонополізації економіки, що охопив усі сфери народного господарства, відразу ж позначився і на такій сфері цивільно-правових відношень, як страхування. Усунення монополії держави при рішенні правових і економічних питань розвитку страхової справи і поява недержавних страхових компаній створили передумови формування страхового ринку України на ринковій основі. Кінець 90-х років ХХ сторіччя характеризувався збільшенням валових показників страхових платежів, ростом кількості страховиків і їхньої спеціалізації по видах страхування, розвитком перестрахувальних операцій як на внутрішньому (національному), так і на зовнішньому (світовому) страховому ринку.
Необхідність забезпечення високого ступеня відповідальності страховика за соціально-економічні наслідки своєї діяльності обумовлює формування суспільної потреби в організації державного страхового нагляду. У загальній формі цей нагляд виражається у вивченні фінансового стану страховика і його платоспроможності по прийнятих договірних зобов'язаннях перед страхувальниками. Відсутність засобів у страховика для розрахунків по прийнятих зобов'язаннях підриває довіру не тільки до конкретного страховика, але і взагалі до ідеї страхування. У суспільній свідомості недовіра до страхової ідеї втілюється в претензіях населення до державних інститутів. Саме тому держава не може знаходитися осторонь від страхової діяльності, ув'язуючи інтереси страховиків, населення й економіки в цілому. Основна проблема державного страхового нагляду - розмір резервів, що гарантують платоспроможність страховика.
Страховий ринок як частина фінансово-кредитної сфери є об'єктом державного регулювання і контролю з метою забезпечення його стабільного функціонування з урахуванням вагомості страхування в процесі суспільного відтворення. Повсюдно страхова справа виділяється в спеціальну область господарського законодавства та адміністративного нагляду: державне регулювання страхового ринку здійснюється за допомогою спеціальної податкової політики, прийняття законів по окремих видах підприємницької діяльності, що відбивають порядок формування договорів страхування і рішення виникаючих суперечок. Держава також встановлює обов'язкові види страхування з урахуванням інтересів усього товариства .
Першою спробою на законодавчому рівні регламентувати підприємницьку страхову діяльність і страхові відношення в Україні був Декрет Кабінету Міністрів України Про страхування від 10 травня 1993 р. № 47-93. Його розроблювачі пішли по шляху, запропонованому Законом Російської Федерації Про страхування. При цьому були об'єднані правові норми, що регламентують підприємницьку страхову діяльність із цивільно-правовими нормами, що регулюють страхові відношення. Слід зазначити, що в тексті Декрету Кабінету Міністрів України Про страхування протиріч і недоробок більше, ніж в однойменному Законі Російської Федерації. Проте, даний нормативний акт дуже вплинув на страховий ринок послуг в Україні (у більшій мірі за рахунок заснування Комітету по справах нагляду за страховою діяльністю в Україні).
Укрстрахнагляд створено відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України і Національного Банку України від 17 вересня 1993 р. № 743. Постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 1994 р. № 166 затверджене Положення про цей Комітет, яким визначені його цілі, задачі і компетенція.
На рубежі 1994-1995 р. в Україні спостерігалася криза страхового ринку, що виражалася в неплатоспроможності багатьох страхових компаній, невиконанні ними зобов'язань перед страхувальниками.
Сьогодні в Україні в більшості випадків страховий поліс (страхове свідчення) не розглядається як гарантія захисту особистих і майнових інтересів від непередбачених випадків.
Зловживання при здійсненні підприємницької страхової діяльності з боку, як страховиків, так і страхувальників, особливо при страхуванні фінансових ризиків (зокрема непогашення кредитів), завдали непоправний збиток діловій репутації страховиків і страховій справи в цілому.
Причини цього явища такі:
· неефективний нагляд із боку держави за страховою діяльністю;
· відсутність нормативних актів, що регулюють страхову діяльність, і досвіду страхових відношень у сфері приватного-правового недержавного страхування, як із боку суб'єктів страхових відношень, так і з боку держави.
Необхідно також враховувати, що Декретом Кабінету Міністрів України Про страхування (ст. 2) було введено заборону на здійснення підприємницької страхової діяльності на території України іноземними страховиками. Тим часом, саме вони мають досвід і культуру надання високоякісних страхових послуг, а також багаторічну практику технології здійснення страхової діяльності. Іноземним страховим посередникам було відмовлено також у здійсненні посередницької діяльності в Україні. Мотивуванням таких нецивілізованих заборон послужило прагнення надати можливість вітчизняним страховикам стати на ноги. На ділі це лише усунуло необхідну для приватного підприємництва конкуренцію, що позбавило страхувальників права учинити цивілізований вибір.
Таким чином, сьогодні платоспроможних страхових організацій, що надають високоякісні страхові послуги на рівні світових стандартів, в Україні небагато.
Заборона на здійснення підприємницької страхової діяльності іноземними страховиками тоді призвела до таких негативних наслідків:
· в Україну не надійшли сучасні страхові технології;
· потенційні страхувальники не довіряють вітчизняним страховикам, що знижує попит на їхні страхові послуги;
· за декілька років здійснення підприємницької страхової діяльності не склалася система особистого страхування;
· монополізований страховий ринок у деяких галузях.
У цілому це можна було визначити як фінансову систему розподілу , що не склався, і перерозподіли ризиків у державному масштабі. У ст. 2 Декрету Кабінету Міністрів України Про страхування законодавець визначив винятковий перелік організаційно-правових форм, за допомогою яких можливе здійснення підприємницькі страхової діяльності. Зазначена норма збережена без змін у ст. 2 Закону України Про страхування. Особливу увагу варто звернути на те, що були обрані такі форми, що припускають відповідальність засновників по зобов'язаннях компанії цілком або в частках, пропорційно внескам у статутний фонд, особистим майном (за винятком акціонерного товариства). Критерій, яким скористався законодавець при визначенні організаційно-правових форм, обраний не зовсім точно. У всякому разі, такий підхід на практиці себе ніяк не виправдав. Фінансовому заснуванню, яким є страхова компанія, необхідне узгодження дій багатьох засновників із метою об'єднання коштів для нормального функціонування страхової компанії і забезпечення страхових зобов'язань. Це знайшло підтвердження в ст. 29 Закону України Про страхування у підвищених у порівнянні з положеннями Декрету Кабінету Міністрів України Про страхування вимогах до мінімального розміру статутного фонду страхової компанії: 100 000 екю - для страхових компаній, учасниками яких є українські фізичні і юридичні особи і відповідно 500 000 екю - для страхових компаній, якщо серед учасників є іноземні фізичні або юридичні особи.
Такі організаційно-правові форми, як командитне товариство, товариство з додатковою відповідальністю і повне товариство, за своєю правовою суттю припускають об'єднання невеликої кількості учасників і їхніх капіталів для здійснення спільної підприємницької діяльності. Єдиною організаційно-правовою формою, що має безперечні переваги для здійснення підприємницької страхової діяльності, є акціонерне товариство. Ця перевага складається в засобі формування статутного фонду шляхом випуску акцій.
Закон України Про страхування (ч. 3 ст. 2) передбачає обмеження на участь іноземної фізичної або юридичної особи в статутному фонді страхової компанії в розмірі, що не перевищує 49% статутного фонду. Ч. 4 ст. 2 передбачає обмеження в розмірі 20% від власного статутного фонду, що страхова компанія має право інвестувати в статутні фонди інших страхових компаній. При цьому кожна така інвестиція, здійснювана у виді внеску (частки) у статутний фонд, не може перевищувати 5% статутного фонду, що інвестується страховою компанією.
Перераховані інвестиційні обмеження, як із юридичної, так і з практичної точки зору, виглядають не більш ніж ілюзія, оскільки існує множина абсолютно легітимних засобів обминути їх.
Світовий досвід і багаторічна практика в галузі страхування високорозвинених держав Європи і Північної Америки підказують інші шляхи вирішення цієї проблеми: жорстке законодавче регулювання інвестиційної діяльності страхових компаній, аж до прямих розпоряджень - у якому розмірі та у які джерела повинні бути інвестовані грошові засоби, що знаходяться у розпорядженні страхової компанії.
Основною ланкою системи державного страхування є регіональне керування державного страхування та інспекції, що входять у НАСК Оранта. Під час інспекції призначене проведення більшості видів добровільного й обов'язкового страхування: укладання договорів, оцінка майна, визначення і виплата страхових сум (у межах лімітів).
Роботу з особистого і майнового страхування серед населення безпосередньо проводять позаштатні агенти державного страхування. Їм надане право від імені органів державного страхування укладати з громадянами договори страхування і видавати страхові свідоцтва та квитанції встановленого зразка зі своїм підписом і печаткою інспекції. Зазначену роботу страховий агент повинний проводити на визначеній ділянці з оплатою його праці на комісійних основах.
Органи державного страхування організовують роботу інспекцій, безпосередньо проводять деякі види страхування, розраховують і підтверджують значні суми виплат страхового відшкодування, проводять ревізії підпорядкованих підрозділів, контролюють використання засобів на проведення заходів щодо попередження загибелі, ушкодження застрахованого майна, тощо.
Характерною ознакою державного страхування є участь у ньому багатьох державних і громадських організацій. Вона реалізується при розробці умов страхування, урахуванні й оцінці майна і проведенні обов'язкового страхування, укладання договорів добровільного майнового та особистого страхування, визначенні причин виникнення матеріального збитку, обставин, пов'язаних із страховими випадками, що вже відбулися. З огляду на те, що при проведенні майнового й особистого страхування припадає вирішувати питання, що потребують спеціальних знань, до роботи страхових органів залучаються спеціалісти-експерти відповідних професій.
Державне страхування спрямоване на забезпечення формування і розвитку ефективно функціонуючого ринку страхових послуг, створення в Україні необхідних умов для діяльності страховиків різноманітних організаційно-правових форм, захисту інтересів страхувальників.
Державне регулювання цих процесів повинно сприяти посиленню ролі на страховому ринку товариств, що мають міцну фінансову і правову основу, і водночас не пропускати на нього спекулятивні або фіктивні компанії, що можуть завдати шкоди, як страховій справі, так і страхувальникам.
Важливу роль у системі заходів державного регулювання страхування грає реєстрація страхових організацій, видача їм ліцензій на проведення визначених видів страхування, здійснення контролю за діяльністю всіх страхових товариств (компаній) та їхніх об'єднань.
Відповідно до Декрету Про страхування, державний нагляд за страховою діяльністю в Україні здійснюється з метою дотримання вимоги законодавства України про страхування, ефективного розвитку страхових послуг, запобігання неплатоспроможності страховиків і захисту інтересів страхувальників.
Державний нагляд за страховою діяльністю на території України здійснюється Комітетом по справах нагляду за страховою діяльністю, що діє відповідно до Положення, затвердженого Кабінетом Міністрів України. Основними функціями зазначеного Комітету є:
1) ведення єдиного державного реєстру страховиків;
2) видача ліцензій на проведення страхової діяльності;
3) контроль за платоспроможністю страховиків щодо виконання інших страхових зобов'язань перед страхувальниками;
4) встановлення правил формування, розміщення й урахування страхових резервів;
5) розробка нормативних і методичних документів із питань страхової діяльності;
6) узагальнення практики страхової діяльності, розробка і надання у встановленому порядку пропозицій щодо розвитку й удосконалення законодавства України про страхову діяльність;
7) участь у здійсненні мір щодо підвищення кваліфікації кадрів для страхової діяльності.
Законодавством встановлені такі права Комітету по справах нагляду за страховою діяльністю:
1) у межах своєї компетенції одержувати від страховиків установлену звітність про страхову діяльність і інформацію про їхній фінансовий стан, а також інформацію від підприємств, установ і організацій, у тому числі банків і громадян, необхідну для виконання покладених на нього функцій;
2) проводити перевірку щодо слушності застосування страховиками законодавства України про страхову діяльність і достовірність їхньої звітності;
3) при виявленні порушень страховиками вимог законодавства про страхову діяльність давати їм пропозиції щодо їхнього усунення, а у випадку невиконання пропозицій зупиняти або обмежувати дію ліцензій цих страховиків до ліквідації виявлених порушень або приймати рішення про відкликання ліцензій;
4) звертатися до арбітражного суду з позовом про скасування державної реєстрації страховика у випадках, передбачених законодавством.
Комітет по справах нагляду за страховою діяльністю видає страховикам ліцензії на проведення конкретних видів страхування і перестрахування.
Для одержання ліцензії страховик подає Комітету заяву, до якої додаються:
· копії установчих документів і копії свідоцтва про реєстрацію;
· довідки банків або інших кредитних установ, що підтверджують наявність і розміри оплаченого статутного фонду;
· економічне обґрунтування запланованої страхової діяльності;
· інформація про учасників страховика, голову виконавчого органа і його заступників.
Серйозну погрозу існуванню ринку страхування в Україні складає активне втручання деяких керівників окремих державних відомств у процеси регулювання страхової діяльності з метою перерозподілу ринку страхування. При цьому, у силу недооцінки органами законодавчої і виконавчої влади вагомості страхування в розвитку економіки держави, основний тягар витрат по попередженню і ліквідації наслідків стихійних явищ, катастроф і техногенних аварій продовжує лягати на держбюджет.
Становлення України як самостійної, незалежної і демократичної держави не могло не обумовити створення і розвиток страхового ринку. Процес демонополізації економіки, що охопив усі сфери народного господарства, відразу ж позначився і на такій сфері цивільно-правових відношень, як страхування. Усунення монополії держави при рішенні правових і економічних питань розвитку страхової справи і поява недержавних страхових компаній створили передумови формування страхового ринку України на ринковій основі. Кінець 90-х років ХХ сторіччя характеризувався збільшенням валових показників страхових платежів, ростом кількості страховиків і їхньої спеціалізації по видах страхування, розвитком перестрахувальних операцій як на внутрішньому (національному), так і на зовнішньому (світовому) страховому ринку.
Необхідність забезпечення високого ступеня відповідальності страховика за соціально-економічні наслідки своєї діяльності обумовлює формування суспільної потреби в організації державного страхового нагляду. У загальній формі цей нагляд виражається у вивченні фінансового стану страховика і його платоспроможності по прийнятих договірних зобов'язаннях перед страхувальниками. Відсутність засобів у страховика для розрахунків по прийнятих зобов'язаннях підриває довіру не тільки до конкретного страховика, але і взагалі до ідеї страхування. У суспільній свідомості недовіра до страхової ідеї втілюється в претензіях населення до державних інститутів. Саме тому держава не може знаходитися осторонь від страхової діяльності, ув'язуючи інтереси страховиків, населення й економіки в цілому. Основна проблема державного страхового нагляду - розмір резервів, що гарантують платоспроможність страховика.
Страховий ринок як частина фінансово-кредитної сфери є об'єктом державного регулювання і контролю з метою забезпечення його стабільного функціонування з урахуванням вагомості страхування в процесі суспільного відтворення. Повсюдно страхова справа виділяється в спеціальну область господарського законодавства та адміністративного нагляду: державне регулювання страхового ринку здійснюється за допомогою спеціальної податкової політики, прийняття законів по окремих видах підприємницької діяльності, що відбивають порядок формування договорів страхування і рішення виникаючих суперечок. Держава також встановлює обов'язкові види страхування з урахуванням інтересів усього товариства .
Першою спробою на законодавчому рівні регламентувати підприємницьку страхову діяльність і страхові відношення в Україні був Декрет Кабінету Міністрів України Про страхування від 10 травня 1993 р. № 47-93. Його розроблювачі пішли по шляху, запропонованому Законом Російської Федерації Про страхування. При цьому були об'єднані правові норми, що регламентують підприємницьку страхову діяльність із цивільно-правовими нормами, що регулюють страхові відношення. Слід зазначити, що в тексті Декрету Кабінету Міністрів України Про страхування протиріч і недоробок більше, ніж в однойменному Законі Російської Федерації. Проте, даний нормативний акт дуже вплинув на страховий ринок послуг в Україні (у більшій мірі за рахунок заснування Комітету по справах нагляду за страховою діяльністю в Україні).
Укрстрахнагляд створено відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України і Національного Банку України від 17 вересня 1993 р. № 743. Постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 1994 р. № 166 затверджене Положення про цей Комітет, яким визначені його цілі, задачі і компетенція.
На рубежі 1994-1995 р. в Україні спостерігалася криза страхового ринку, що виражалася в неплатоспроможності багатьох страхових компаній, невиконанні ними зобов'язань перед страхувальниками.
Сьогодні в Україні в більшості випадків страховий поліс (страхове свідчення) не розглядається як гарантія захисту особистих і майнових інтересів від непередбачених випадків.
Зловживання при здійсненні підприємницької страхової діяльності з боку, як страховиків, так і страхувальників, особливо при страхуванні фінансових ризиків (зокрема непогашення кредитів), завдали непоправний збиток діловій репутації страховиків і страховій справи в цілому.
Причини цього явища такі:
· неефективний нагляд із боку держави за страховою діяльністю;
· відсутність нормативних актів, що регулюють страхову діяльність, і досвіду страхових відношень у сфері приватного-правового недержавного страхування, як із боку суб'єктів страхових відношень, так і з боку держави.
Необхідно також враховувати, що Декретом Кабінету Міністрів України Про страхування (ст. 2) було введено заборону на здійснення підприємницької страхової діяльності на території України іноземними страховиками. Тим часом, саме вони мають досвід і культуру надання високоякісних страхових послуг, а також багаторічну практику технології здійснення страхової діяльності. Іноземним страховим посередникам було відмовлено також у здійсненні посередницької діяльності в Україні. Мотивуванням таких нецивілізованих заборон послужило прагнення надати можливість вітчизняним страховикам стати на ноги. На ділі це лише усунуло необхідну для приватного підприємництва конкуренцію, що позбавило страхувальників права учинити цивілізований вибір.
Таким чином, сьогодні платоспроможних страхових організацій, що надають високоякісні страхові послуги на рівні світових стандартів, в Україні небагато.
Заборона на здійснення підприємницької страхової діяльності іноземними страховиками тоді призвела до таких негативних наслідків:
· в Україну не надійшли сучасні страхові технології;
· потенційні страхувальники не довіряють вітчизняним страховикам, що знижує попит на їхні страхові послуги;
· за декілька років здійснення підприємницької страхової діяльності не склалася система особистого страхування;
· монополізований страховий ринок у деяких галузях.
У цілому це можна було визначити як фінансову систему розподілу , що не склався, і перерозподіли ризиків у державному масштабі. У ст. 2 Декрету Кабінету Міністрів України Про страхування законодавець визначив винятковий перелік організаційно-правових форм, за допомогою яких можливе здійснення підприємницькі страхової діяльності. Зазначена норма збережена без змін у ст. 2 Закону України Про страхування. Особливу увагу варто звернути на те, що були обрані такі форми, що припускають відповідальність засновників по зобов'язаннях компанії цілком або в частках, пропорційно внескам у статутний фонд, особистим майном (за винятком акціонерного товариства). Критерій, яким скористався законодавець при визначенні організаційно-правових форм, обраний не зовсім точно. У всякому разі, такий підхід на практиці себе ніяк не виправдав. Фінансовому заснуванню, яким є страхова компанія, необхідне узгодження дій багатьох засновників із метою об'єднання коштів для нормального функціонування страхової компанії і забезпечення страхових зобов'язань. Це знайшло підтвердження в ст. 29 Закону України Про страхування у підвищених у порівнянні з положеннями Декрету Кабінету Міністрів України Про страхування вимогах до мінімального розміру статутного фонду страхової компанії: 100 000 екю - для страхових компаній, учасниками яких є українські фізичні і юридичні особи і відповідно 500 000 екю - для страхових компаній, якщо серед учасників є іноземні фізичні або юридичні особи.
Такі організаційно-правові форми, як командитне товариство, товариство з додатковою відповідальністю і повне товариство, за своєю правовою суттю припускають об'єднання невеликої кількості учасників і їхніх капіталів для здійснення спільної підприємницької діяльності. Єдиною організаційно-правовою формою, що має безперечні переваги для здійснення підприємницької страхової діяльності, є акціонерне товариство. Ця перевага складається в засобі формування статутного фонду шляхом випуску акцій.
Закон України Про страхування (ч. 3 ст. 2) передбачає обмеження на участь іноземної фізичної або юридичної особи в статутному фонді страхової компанії в розмірі, що не перевищує 49% статутного фонду. Ч. 4 ст. 2 передбачає обмеження в розмірі 20% від власного статутного фонду, що страхова компанія має право інвестувати в статутні фонди інших страхових компаній. При цьому кожна така інвестиція, здійснювана у виді внеску (частки) у статутний фонд, не може перевищувати 5% статутного фонду, що інвестується страховою компанією.
Перераховані інвестиційні обмеження, як із юридичної, так і з практичної точки зору, виглядають не більш ніж ілюзія, оскільки існує множина абсолютно легітимних засобів обминути їх.
Світовий досвід і багаторічна практика в галузі страхування високорозвинених держав Європи і Північної Америки підказують інші шляхи вирішення цієї проблеми: жорстке законодавче регулювання інвестиційної діяльності страхових компаній, аж до прямих розпоряджень - у якому розмірі та у які джерела повинні бути інвестовані грошові засоби, що знаходяться у розпорядженні страхової компанії.
Основною ланкою системи державного страхування є регіональне керування державного страхування та інспекції, що входять у НАСК Оранта. Під час інспекції призначене проведення більшості видів добровільного й обов'язкового страхування: укладання договорів, оцінка майна, визначення і виплата страхових сум (у межах лімітів).
Роботу з особистого і майнового страхування серед населення безпосередньо проводять позаштатні агенти державного страхування. Їм надане право від імені органів державного страхування укладати з громадянами договори страхування і видавати страхові свідоцтва та квитанції встановленого зразка зі своїм підписом і печаткою інспекції. Зазначену роботу страховий агент повинний проводити на визначеній ділянці з оплатою його праці на комісійних основах.
Органи державного страхування організовують роботу інспекцій, безпосередньо проводять деякі види страхування, розраховують і підтверджують значні суми виплат страхового відшкодування, проводять ревізії підпорядкованих підрозділів, контролюють використання засобів на проведення заходів щодо попередження загибелі, ушкодження застрахованого майна, тощо.
Характерною ознакою державного страхування є участь у ньому багатьох державних і громадських організацій. Вона реалізується при розробці умов страхування, урахуванні й оцінці майна і проведенні обов'язкового страхування, укладання договорів добровільного майнового та особистого страхування, визначенні причин виникнення матеріального збитку, обставин, пов'язаних із страховими випадками, що вже відбулися. З огляду на те, що при проведенні майнового й особистого страхування припадає вирішувати питання, що потребують спеціальних знань, до роботи страхових органів залучаються спеціалісти-експерти відповідних професій.
Державне страхування спрямоване на забезпечення формування і розвитку ефективно функціонуючого ринку страхових послуг, створення в Україні необхідних умов для діяльності страховиків різноманітних організаційно-правових форм, захисту інтересів страхувальників.
Державне регулювання цих процесів повинно сприяти посиленню ролі на страховому ринку товариств, що мають міцну фінансову і правову основу, і водночас не пропускати на нього спекулятивні або фіктивні компанії, що можуть завдати шкоди, як страховій справі, так і страхувальникам.
Важливу роль у системі заходів державного регулювання страхування грає реєстрація страхових організацій, видача їм ліцензій на проведення визначених видів страхування, здійснення контролю за діяльністю всіх страхових товариств (компаній) та їхніх об'єднань.
Відповідно до Декрету Про страхування, державний нагляд за страховою діяльністю в Україні здійснюється з метою дотримання вимоги законодавства України про страхування, ефективного розвитку страхових послуг, запобігання неплатоспроможності страховиків і захисту інтересів страхувальників.
Державний нагляд за страховою діяльністю на території України здійснюється Комітетом по справах нагляду за страховою діяльністю, що діє відповідно до Положення, затвердженого Кабінетом Міністрів України. Основними функціями зазначеного Комітету є:
1) ведення єдиного державного реєстру страховиків;
2) видача ліцензій на проведення страхової діяльності;
3) контроль за платоспроможністю страховиків щодо виконання інших страхових зобов'язань перед страхувальниками;
4) встановлення правил формування, розміщення й урахування страхових резервів;
5) розробка нормативних і методичних документів із питань страхової діяльності;
6) узагальнення практики страхової діяльності, розробка і надання у встановленому порядку пропозицій щодо розвитку й удосконалення законодавства України про страхову діяльність;
7) участь у здійсненні мір щодо підвищення кваліфікації кадрів для страхової діяльності.
Законодавством встановлені такі права Комітету по справах нагляду за страховою діяльністю:
1) у межах своєї компетенції одержувати від страховиків установлену звітність про страхову діяльність і інформацію про їхній фінансовий стан, а також інформацію від підприємств, установ і організацій, у тому числі банків і громадян, необхідну для виконання покладених на нього функцій;
2) проводити перевірку щодо слушності застосування страховиками законодавства України про страхову діяльність і достовірність їхньої звітності;
3) при виявленні порушень страховиками вимог законодавства про страхову діяльність давати їм пропозиції щодо їхнього усунення, а у випадку невиконання пропозицій зупиняти або обмежувати дію ліцензій цих страховиків до ліквідації виявлених порушень або приймати рішення про відкликання ліцензій;
4) звертатися до арбітражного суду з позовом про скасування державної реєстрації страховика у випадках, передбачених законодавством.
Комітет по справах нагляду за страховою діяльністю видає страховикам ліцензії на проведення конкретних видів страхування і перестрахування.
Для одержання ліцензії страховик подає Комітету заяву, до якої додаються:
· копії установчих документів і копії свідоцтва про реєстрацію;
· довідки банків або інших кредитних установ, що підтверджують наявність і розміри оплаченого статутного фонду;
· економічне обґрунтування запланованої страхової діяльності;
· інформація про учасників страховика, голову виконавчого органа і його заступників.
Серйозну погрозу існуванню ринку страхування в Україні складає активне втручання деяких керівників окремих державних відомств у процеси регулювання страхової діяльності з метою перерозподілу ринку страхування. При цьому, у силу недооцінки органами законодавчої і виконавчої влади вагомості страхування в розвитку економіки держави, основний тягар витрат по попередженню і ліквідації наслідків стихійних явищ, катастроф і техногенних аварій продовжує лягати на держбюджет.
