Міжнародний досвід регулювання обов’язкового страхування
Поняття „обов’язкове страхування” („compulsory insurance”) виникло у XVIII столітті в ряді німецьких князівств, де було запроваджено страхування майна на випадок пожежі. Згодом, як засіб гарантії мінімальної безпеки знедолених верств населення, у XIX столітті у Франції почала діяти система страхування на випадок неповернення позики, наданої для придбання житла.
У науковій літературі існують різні думки стосовно доцільності використання як обов’язкової, так і добровільної форм страхування. Деякі науковці вважають, що обов’язкове страхування необхідне там, де воно має суспільне значення для розвитку соціальних інтересів та цінностей. Зокрема проф. Т.А. Федорова зазначає, що “обов’язкове страхування наявне тоді, коли відшкодування майнової шкоди або надання іншої допомоги позначається на інтересах не тільки потерпілої особи (страхувальника, застрахованої особи, особи, призначеної страхувальником для отримання страхових виплат), а й на громадських інтересах взагалі. Воно універсальне, поширюється на широке коло страхувальників, застрахованих об’єктів та страхових випадків, виникає незалежно від волі страхувальника” [1].
Система обов’язкового страхування функціонує незалежно від бажання сторін і є універсальною формою страхових відносин. За В.К. Райхером, „широта сфери дії страхування визначається колом страхувальників, об’єктів та страхових випадків” [2]. „Універсальність обов’язкової форми страхування, – відзначає М.Я. Шимінова, – забезпечує найбільш повне використання страхування для захисту інтересів страхувальників” [3].
Обов’язковій формі страхування властиве суцільне охоплення об’єктів, яких віднесено до неї законодавством. Принципом обов’язкової форми страхування є її поширення на об’єкти, визначені законом, без будь-яких при цьому дій страхувальника [4].
К.А. Граве і Л.А. Лунц вказували, що правовідносини, які виникли з обов’язкового страхування, продовжують існувати без їх обмеження будь-яким строком [5].
Розділяючи обов’язкове страхування на соціальне та інше, проф. К.Е. Турбіна визначає останнє як “форму проведення страхування, що пов’язана з управлінням макроекономічними соціальними ризиками в окремих галузях суспільного життя. Використовуючи цю форму організації страхових відносин, держава, встановлюючи обов’язковість та загальність страхування для певних категорій громадян або господарюючих суб’єктів, визначає основні умови страхування та підстави для виплати страхових сум. При цьому передбачає організацію страхових відносин на широке коло страхових організацій, які відповідають вимогам також установленим державою (зокрема ліцензії на право проведення певного виду обов’язкового страхування)” [6].
“Принцип обов’язковості, – вважає проф. С.С. Осадець, – однаково поширюється і на страхувальника, і на страховика. Перший має обов’язково застрахувати передбачений законодавством об’єкт, а другий – не вправі відмовити йому в цьому” [7].
Під обов’язковим страхуванням, на думку В. Семеняки, необхідно розуміти таку правову форму страхування, за якої на страхувальника законом покладається обов’язок проводити страхування життя, здоров’я, працездатності, майна чи своєї цивільної відповідальності перед третіми особами за власний рахунок або за рахунок зацікавлених осіб. Обов’язок щодо проведення страхування повинен бути покладений на страхувальника тільки законом. Якщо ж цей обов’язок заснований на договорі (у тому числі, наприклад, обов’язок страхування майна – на договорі з власником майна), таке страхування не може бути віднесене до обов’язкового страхування [8].
Для добровільного страхування, порівняно з обов’язковим, характерне неповне охоплення об’єктів, оскільки не всі потенційні страхувальники бажають укладати договори страхування. На відміну від обов’язкового, добровільне страхування завжди діє в межах певного періоду, обумовленого договором [9].
Основна відмінність між добровільним і обов’язковим страхуванням полягає в тому, що суспільні відносини стосовно останнього виникають на підставі закону, а добровільного – виключно на основі договору між страхувальником та страховиком. В обов’язковому страхування ні у страховика, ні у страхувальника практично немає “свободи маневру”, адже всі істотні умови будь-якого виду обов’язкового страхування, навіть форма договору, заздалегідь повинні бути визначені законодавчими актами [10].
Ефективність державного регулювання у сфері страхування значною мірою залежить від створення оптимальної системи страхового захисту на базі раціонального співвідношення у використанні можливостей і переваг обов’язкового страхування – з одного боку, і добровільного – з другого [11].
За міжнародною практикою обов’язкове страхування поділяється на державне (фінансується за рахунок бюджетних коштів) і недержавне (оплачується страхувальниками). Останнє, своєю чергою, здійснюється як власне обов’язкове (на підставі закону про обов’язкове страхування або законодавчого акту відповідно до ліцензії на відповідний вид обов’язкового страхування) та обов’язково-договірне (обов’язкове за законом, але умови його визначені договором між страховиком і страхувальником; воно проводиться відповідно до ліцензії на певний вид добровільного страхування та є обов’язковим тільки для страхувальника, а не для страховика).
Основні принципи обов’язкового страхування:
– законність, що передбачає проведення його на основі законодавства, що встановлює порядок та умови здійснення видів обов’язкового страхування;
– загальність для груп страхувальників (фізичних або юридичних осіб), визначених законодавством;
– безперервність страхування тих майнових інтересів страхувальників, що підлягають обов’язковому страхуванню;
– обов’язковість виконання сторонами умов обов’язкового страхування;
– публічність здійснення обов’язкового страхування з
урахуванням особливостей страхових ризиків і категорій страхувальників
(застрахованих осіб).
Слід зазначити, що для всіх розвинених країн Заходу характерна тенденція до відмови від обов’язкового державного страхування та зростання кількості видів обов’язково-договірного страхування [12].
Аналіз регулювання обов’язкового страхування в країнах – членах ЄС та СНД дає підстави стверджувати, що його регулювання здійснюється з різним ступенем складності та рівнем правового акту:
1) деякі види виписані надзвичайно докладно, зокрема цивільна відповідальність власників транспортних засобів, де законом або нормативно-правовим актом встановлено певні вимоги, порядок контролю, покарання, права та обов’язки сторін, а також права потерпілих третіх осіб, функції гарантійного фонду та інші питання;
2) законодавство ряду країн лише вказує на необхідність обов’язкового страхування і зазначає, що певна особа зобов’язана нести відповідальність;
3) у країнах з федеративним державним устроєм (США, Німеччина) умови обов’язкового страхування можуть встановлюватися на федеральному рівні, як єдині для всієї території, або відрізнятися в різних штатах чи федеральних землях. Наприклад, обов’язкове медичне страхування запроваджується спеціальним федеральним законом та має єдині умови. Регіональні розходження в умовах здебільшого властиві обов’язково-договірному страхуванню [13];
4) у більшості країн ЄС вважають недоцільним прийняття окремого закону, який би регулював обов’язкове страхування в цілому, тобто, іншими словами, створював би загальну правову основу для такої діяльності. При цьому в тій або тій системі права цілком достатнім є встановлення вимог стосовно регулювання проведення, контролю або відповідальності, що стосуються обов’язкового страхування (наприклад, іспанське законодавство). Права потерпілої особи стосовно страховика можуть бути розширені у всіх випадках обов'язкового страхування (наприклад, бельгійське і німецьке законодавство). Той самий орган має повноваження діяти як гарантійний фонд для різних видів обов’язкового страхування. Існує й інша думка: наприклад, урядом Російської Федерації підготовлено законопроект “Про порядок здійснення обов’язкового страхування на території Російської Федерації”, що передбачає встановлення єдиних принципів проведення обов’язкового страхування, створення правових та економічних умов забезпечення страховим захистом соціально значущих майнових інтересів громадян, юридичних осіб і держави;
5) для розвинених країн Заходу характерне доручення певних видів обов’язкового страхування спеціально створеним страховим пулам. Приміром, у Німеччині діють федеральні пули з обов’язкового страхування відповідальності авіаперевізників, ядерного та фармакологічного страхування.
6) кількість обов’язкових видів страхування у кожній країні різна. Наприклад, наприкінці ХХ століття серед країн Європи найбільше обов’язкових видів страхування було у Франції та Бельгії – 90 і 50 відповідно, найменше – у Греції та Ірландії – по одному [14]. На початку 2004 р. у Польщі набуло розвитку 28, у Російській Федерації – 32 види обов’язкового страхування, в т.ч. 23 види обов’язкового державного страхування, а в Україні – близько 40.
В окремих країнах, наприклад у Польщі, існують три групи обов’язкового страхування. До першої належать лише обов’язкові види страхування, що передбачені в основному законі про страхування. Вони здійснюються за єдиними правилами; страхові компанії, отримавши відповідні ліцензії, не мають права відмовити в укладенні договору страхування; існують штрафні санкції за відсутність такого договору. До другої групи віднесені види страхування, згідно з якими існує обов’язок страхуватися. Такі види страхування передбачаються не основним законом про страхування, а іншими законодавчими актами, для них не передбачені єдині правила і штрафні санкції за відсутність договору. До третьої групи належать так звані умовно-обов’язкові види страхування, укладання договорів за якими є обов’язковою умовою отримання дозволів або ліцензій на здійснення певних видів діяльності [15].
Таким чином, обов’язкове страхування запроваджується, якщо:
– суспільство потребує страхового захисту найбільш вразливих соціальних ризиків. Показовим прикладом є обов’язкова цивільна відповідальність власників транспортних засобів перед третіми особами та страхування від нещасних випадків на виробництві;
– певна група ризиків не приймається на страхування у добровільній формі: через нерентабельність для страховика; якщо вартість такого страхування є занадто високою для страхувальників (наприклад, страхування сільськогосподарських ризиків); коли воно потребує створення спеціального законодавства (приміром, ядерне страхування);
– страхування передбачене як істотна умова отримання ліцензій (дозволу) або необхідне додаткове забезпечення для здійснення певних видів господарської діяльності (страхування цивільної відповідальності, страхування професійної відповідальності);
– ризик дуже серйозний, хоч і не дуже поширений (страхування відповідальності мисливців та організаторів масових заходів, у т.ч. автомобільних перегонів).
Сьогодні у сфері правового регулювання обов’язкового страхування на страхових ринках СНД можна виділити такі тенденції:
1) у рамках Цивільного кодексу відповідних країн (Білорусь, Вірменія, Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан, Казахстан, Росія, Україна) переважно зазначається, що обов’язкове страхування здійснюється у випадках, коли законом на зазначених у ньому осіб покладається обов’язок страхувати життя, здоров’я чи майно інших осіб або свою цивільну відповідальність перед іншими особами за власний рахунок чи за рахунок зацікавлених осіб; шляхом укладання договорів відповідно до норм Цивільного кодексу та на умовах, передбачених законодавством. Обов’язок страхувати своє життя або здоров’я не може бути покладено на громадянина. У випадках, передбачених законом або у встановленому ним порядку, на юридичних осіб, що мають у господарському веденні або оперативному управлінні майно, що є державною власністю, можуть зобов’язати страхувати це майно;
2) Цивільним законодавством (Білорусь, Вірменія, Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан, Казахстан, Росія, Україна) передбачені також наслідки порушення правил з обов’язкового страхування, зокрема:
– особа, на користь якої за законом повинно бути здійснено обов’язкове страхування, вправі, якщо їй відомо, що страхування не здійснено, вимагати в судовому порядку його здійснення особою, на яку покладено обов’язок страхування як страхувальника;
– особа, на яку покладено обов’язок страхування і яка не здійснила його або уклала договір страхування на умовах, що погіршують положення вигодонабувача порівняно з умовами, встановленими законом, вона у разі настання страхового випадку несе відповідальність перед вигодонабувачем на тих самих умовах, на яких мало бути виплачене страхове відшкодування при належному страхуванні;
3) у деяких країнах (Білорусь, Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан) законом передбачені випадки обов’язкового страхування життя, здоров’я та майна громадян за рахунок коштів державного бюджету (обов’язкове державне страхування). При цьому таке страхування здійснюється безпосередньо на підставі законодавства про страхування зазначеними в ньому державними страховими (Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Азербайджан) або іншими державними організаціями (фондами соціального медичного страхування, наприклад у Росії), або з часткою держави понад 50% (Білорусь);
4) обов’язкове медичне страхування у більшості країн мало розвинуте, незважаючи на наявність спеціальних законів (Росія, Молдова, Узбекистан, Казахстан, Азербайджан, Білорусь);
5) обов’язкове страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів перед третіми особами передбачене законодавством практично в усіх країнах СНД, що розташовані на європейській частині (першою запровадила цей вид страхування Україна, останньою стане Вірменія). Країни Середньої Азії (Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан) спільно з Росією обговорюють питання створення власної системи на зразок „Зеленої картки”;
6) пострадянське страхування від нещасних випадків пасажирів на транспорті за їх рахунок залишається тільки в Україні та Росії (щодо останньої, то вона планує замінити цей вид на обов’язкове страхування цивільної відповідальності перевізника);
7) страхові платежі з обов’язкових видів страхування входять до складу витрат суб’єктів підприємницької діяльності (практично в усіх країнах);
8) для гарантування страхових виплат ряд країн (Білорусь, Грузія, Казахстан, Молдова) створили гарантійні фонди з обов’язкових видів страхування. Крім цього, законодавством переважної більшості держав СНД передбачено, що в разі неплатоспроможності страховика розрахунки за договорами обов’язкового страхування мають пріоритет порівняно з добровільними видам страхування;
9) у деяких країнах умови проведення обов’язкового страхування визначаються лише законами, а в інших країнах (Вірменія, Білорусь, Молдова, Україна) можуть визначатися законодавчими актами;
10) у чотирьох країнах (Азербайджан, Україна, Росія, Казахстан) передбачено обов’язкове страхування ризиків сільськогосподарського виробництва. При цьому в Казахстані передбачена участь держави щодо компенсації страховикам страхових виплат, а в Україні та Росії – страхувальникам страхових платежів до 50%;
11) здійснення обов’язкового страхування шляхом взаємного страхування допускається лише у випадках, передбачених законом про взаємне страхування (Білорусь, Вірменія, Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан, Казахстан, Росія);
12) у деяких країнах СНД запроваджено обов’язкове страхування будівель. Система обов’язкового державного страхування майна громадян існувала також у СРСР – відповідний Указ Президії Верховної Ради, підписаний Леонідом Брежнєвим у жовтні 1981 року, набув чинності вже після його смерті, з 1 січня 1983 р. Від громадян вимагалося страхувати будівлі, які їм належали, у т.ч. житлові будинки, садові будиночки, дачі, господарські будівлі, а також деяких сільськогосподарських тварин. Про страхування квартир, що належали державі, тоді не йшлося. Таке страхування здійснював Держстрах за ставками 0,3–0,35% вартості майна. У випадках прострочення сплати страхових платежів установлювалася пеня в розмірі 0,1% ”від суми недоїмки”. Тож страхування, по суті, було додатковим податком на власність.
Із розпадом СРСР, починаючи з 1991 року, більшість громадян припинили страхувати будівлі. Значні збитки громадян від стихійних явищ та пожеж змусили владу деяких країн СНД (Азербайджан, Білорусь, Грузія) запровадити обов’язкове страхування будівель або підготувати відповідний законопроект (Росія);
13) наявність державного обов’язкового страхування певних категорій громадян, зокрема військовослужбовців (практично в усіх країнах).
14) низький рівень страхової культури. Як зазначається в офіційних документах України, Росії, Казахстану, Киргизстану, Молдови та інших країн, населення ще не сприймає страхування як механізм управління ризиками. Незначна частина суб’єктів господарювання (переважно установи за участю іноземного капіталу та деякі приватизовані підприємства) вважає страхування частиною нормальної ділової практики. Як наслідок, у більшості країн СНД застраховано лише 5–10% потенційних ризиків, тоді як у країнах ЄС цей показник становить 60–95%. Тому одним із механізмів підвищення страхової культури може бути запровадження обов’язкового страхування, в т. ч. як умова здійснення певного виду підприємницької діяльності. Наприклад, у Великобританії роботодавці на дошках оголошень в офісах та виробничих приміщеннях вивішують документи, що підтверджують факт страхування своєї відповідальності за заподіяння шкоди здоров’ю службовцям на робочих місцях. Такий вид страхування планує ввести Республіка Казахстан. Інший приклад. У західноєвропейських країнах банк не може одержати ліцензію, якщо не надасть доказу того, що має необхідне страхування, так зване „Ваnкеr’s Blanket Bond”, яке захищає банк на випадок шахрайства, підробки, крадіжки, втрат, фальшивих грошей, комп’ютерних злочинів, а також створює додатковий страховий захист для вкладників банків;
15) захист національних страховиків. Сьогодні більшість країн СНД має намір стати членом Світової організації торгівлі (СОТ). З огляду на це питання відкриття національних ринків для іноземних компаній перейшло в практичну площину – формування конкретних умов і термінів. Саме страхування – одне із важливих проблемних питань, що ускладнюють переговори. До того ж деякі країни СОТ, зокрема ті, що є членами ЄС, поки не подали зустрічних пропозицій та умов. Законодавством деяких країн передбачено певні обмеження. Для іноземних страхових компаній у ряді держав СНД також діють обмеження: наприклад, у Російській Федерації страхові організації, що є дочірніми товариствами стосовно іноземних інвесторів або мають частку іноземних інвесторів у своєму статутному капіталі більш ніж 49%, не можуть здійснювати обов’язкове страхування, у т. ч. державне.
На думку експертів, з-поміж тисячі зареєстрованих у Росії страхових компаній реальну конкуренцію західним страховикам можуть скласти не більше 5–10 великих СК, а з 380 українських – лише 2–3. Фінансовий і кадровий потенціал левової частки страхових компаній країн СНД набагато нижчий, ніж у західних страховиків. У разі приходу останніх на вітчизняний ринок дрібні та середні страхові організації опиняться у скрутному становищі.
Серед переваг приєднання країн – членів СНД до СОТ (відкриття національних страхових ринків) експерти й учасники ринку називають:
– підвищення капіталізації та ємності національних страхових галузей за рахунок коштів іноземних інвесторів;
– залучення іноземних інвестицій у розвиток страхової інфраструктури;
– використання передових страхових технологій і „ноу-хау”;
– розширення структури та підвищення якості страхових послуг, зниження витрат на їх надання;
– активізація конкуренції на внутрішньому страховому ринку та інтенсифікація діяльності національних операторів.
Активному проникненню іноземців на страхові ринки перешкоджатиме слабкий розвиток страхової культури в СНД, а привабливе для іноземних інвесторів страхування життя все ще не популярне, і знадобляться роки, аби вивести його на рівень, сумісний з європейським.
До негативних рис надмірної лібералізації страхових ринків можна віднести:
– зниження капіталізації всієї галузі за рахунок переведення більшої частини фінансових потоків галузі на операції перестрахування за кордон;
– спрямування на міжнародні фінансові ринки значної частки внутрішніх інвестиційних ресурсів, акумульованих через страхування;
– втрата національного контролю над інвестиційними коштами (наприклад, українські та російські страховики прагнуть інвестувати страхові резерви у валютні активи, оскільки в цих країнах практично відсутні національні довгострокові інвестиційні інструменти, а натомість існують інфляційні очікування);
– експансія найбільших іноземних страховиків найчастіше
супроводжується ціновим демпінгом, якому нерозвинутий національний ринок не
спроможний протистояти. Відтак відбуватиметься монополізація ринку іноземними
учасниками. Наприклад, в Угорщині та Литві, де були усунуті всі обмеження,
фактично не стало національного страхового ринку – він цілковито зайнятий
іноземцями. Водночас, можна навести і протилежні приклади. Під час відкриття
італійського страхового ринку у 60-ті роки „іноземці”,
роблячи ставку на власні бренди, вийшли на ринок з дорогими страховими
продуктами. Конкуренція з місцевими компаніями і нормалізація страхових тарифів
почалася лише через п’ять років;
– посилення схильності до коливань світового фінансового ринку, а також міжнародних фінансових спекуляцій;
– скорочення зайнятості у страховій сфері, насамперед висококваліфікованого та управлінського персоналу, що викликано концентрацією більшості технологічних функцій у закордонних офісах іноземних страховиків.
Наприклад, умовами доступу іноземних страховиків на білоруський ринок, відповідно до проекту Декрету Президента Республіки Білорусь, будуть вимоги про те, що страхові резерви мають працювати на білоруську економіку, а не вивозитися за кордон, страхові організації повинні платити податки в білоруський бюджет, а надані страхові послуги мусять бути високої якості [16].
Деякі країни (переважно США та Японія) висувають стосовно країн – членів СНД такі вимоги:
– прийняти не окремі стандарти СОТ, що застосовуються до промислово розвинутих країн, а весь пакет вимог у цілому;
– розширити квоту на загальну частку іноземної участі в капіталі страхових компаній у країнах, де це передбачено (наприклад у Росії, Білорусі);
– дозволити надання страхових послуг за кордоном (без відкриття представництва);
– скасувати дозвільний порядок відкриття філій і представництв;
– не пред’являти вимог щодо особливого порядку розміщення страхових резервів, стажу роботи на професійному страховому ринку, національної приналежності перших осіб страховика.
У деяких випадках, вимагаючи повної лібералізації ринку, представники ряду країн замовчують те, що в них у тому чи тому вигляді подібні обмеження діють (у Західній Європі, Північній Америці та Австралії обмеження для допуску іноземних компаній уведені на регіональному рівні). На думку деяких експертів, під час розгляду питання доступу іноземців на страхові ринки СНД зовсім не обговорюється надання однакових умов допуску страховиків із країн СНД на внутрішні ринки країн СОТ.
Для реалізації заходів, спрямованих на збалансоване відкриття страхових ринків країн СНД, слід врахувати, що:
- досягнення ними щабля розвитку, подібного до східноєвропейського (близько 5% ВВП), можливо протягом 3–10 років. Саме на цей термін доцільно орієнтуватися, намічаючи етапи лібералізації;
- рівень розвитку окремих секторів страхових ринків істотно розрізняється, що слід брати до уваги, визначаючи темпи та умови подальшої лібералізації;
- ринок обов’язкових видів особистого страхування (обов’язкове медичне, страхування державних службовців і військовослужбовців) повинен бути прерогативою національних операторів, оскільки ці сегменти є частиною системи соціального захисту населення;
- деякі галузі економіки, що мають стратегічне значення, наприклад нафтогазова промисловість та оборонно-промисловий комплекс, потрібно убезпечити від обслуговування іноземними страховиками.
Таким чином, у період глобалізації світової економіки можна стверджувати про те, що страховий ринок, як важливий компонент національної безпеки та складова фінансового сектора, потребує особливої уваги з боку держави і має використовуватися в інтересах національної економіки.
Незважаючи на активізацію торговельних та інших економічних зв’язків між країнами СНД, страхові ринки розвиваються досить ізольовано один від одного. Одна з причин подібного становища полягає в тім, що навіть базові закони про страхування, прийняті в перших своїх редакціях на основі російського законодавства, сьогодні вже істотно відрізняються. І не тільки ставленням до присутності капіталу та філій іноземних страховиків, класифікацією страхування та вимогами до страхової діяльності, а й страховою термінологією. Розуміючи це, глави урядів більшості країн – членів СНД у Москві 19 грудня 2003 р. прийняли Концепцію координації страхової політики, головними завданнями якої визначено:
- поетапне зближення страхового законодавства;
- гармонізація умов страхування на основі проведення порівняльного аналізу;
- надання страхових послуг, що забезпечують сприятливий режим транскордонного переміщення громадян, товарів, послуг;
- створення системи, що забезпечуватиме регулярний обмін інформацією про страхові послуги, арбітражну практику у сфері розгляду справ, пов’язаних зі страховими операціями, а також про досвід роботи страхових компаній країн СНД і сучасні тенденції розвитку окремих сегментів страхового ринку;
- формування механізму протидії страховому шахрайству, несумлінній конкуренції та навмисному банкрутству страховиків;
- проведення моніторингу маркетингових досліджень, аналізу ринку страхових послуг і його сегментів у країнах СНД;
- вироблення на основі порівняльного аналізу існуючих у СНД методик визначення рейтингів страхових компаній єдиного підходу з урахуванням особливостей держав – учасниць СНД до оцінки рейтингів цих компаній;
- зближення систем підготовки кадрів для страхового ринку, а у перспективі – забезпечення взаємного визнання дипломів відповідних навчальних закладів для допуску учасників на страховий ринок.
Проведення скоординованої страхової політики передбачається за принципами рівноправності та взаємовигоди, дотримання норм національного і міжнародного права, у тому числі правових актів у сфері страхування, які діють у рамках СОТ, добровільної участі в спільній роботі у конкретних проектах страхування, транспарентності (прозорості), поваги до рішень, прийнятих у країнах СНД, та координації спільної діяльності у сфері страхування.
Планується, що зазначена Концепція реалізовуватиметься шляхом укладання урядами країн – членів СНД багатосторонніх, а також двосторонніх договорів з урахуванням поточних і перспективних завдань координації страхової політики. Для цього в рамках Ради зі страхової діяльності при Виконавчому комітеті СНД формується інформаційний центр страхового законодавства, на основі даних якого аналізуватимуться національні нормативно-правові акти.
На першому етапі реалізації зазначеної Концепції передбачається розробка міждержавних програм взаємодії в питаннях обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників автотранспортних засобів, що переміщуються територіями держав – учасниць СНД, і відповідальності перевізників, які здійснюють міжнародні перевезення пасажирів, а також медичного страхування, страхування вантажів, комерційних ризиків та інших видів страхування.
Одним із реальних результатів міжнародного співробітництва страховиків різних країн у сфері страхування стало створення Російського антитерористичного страхового пулу (РАТСП), зоною діяльності якого є територія Російської Федерації та всі країни СНД. До нього входять 25 страхових компаній. Проте зазначений пул уже не можна назвати суто російським, оскільки серед його членів – страховики не тільки з РФ, а і з України та Азербайджану. Розглядаються заяви про вступ до нього також представників Казахстану, Болгарії та країн Балтії. Таким чином, пул уже виходить на міжнародний рівень. Зокрема, за два роки діяльності сукупна відповідальність РАТСП за ризиком тероризм була прийнята в розмірі, що перевищує $1 млрд. Одним із показників його роботи стала виплата потерпілим внаслідок теракту в московському готелі „Національ” 9 грудня 2003 р. страхового відшкодування.
Література
Граве К.А. и Лунц Л.А. Страхование. М.: Госюриздат. 1960. С. 40.
Жилкина М. Обязательное страхование: зарубежная практика // Страховое ревю. 2000. № 3. С. 35–36.
Заруба О. Страхова справа: Підручник. К.: Товариство “Знання”, КОО, 1998. – 321 с.
Заруба О. Страхова справа: Підручник. К.: Товариство “Знання”, КОО, 1998. – 321 с.
Залєтов О. Міжнародний досвід регулювання обов’язкового страхування // Економічний Часопис-XXI. - №3-4. – 2005. – с. 25-29.
Лоббировать надо
профессионально // Белорусский
рынок, № 24, 21–28 июня
Основы страховой деятельности: Учебник / Отв. ред. проф. Т.А. Федорова. М.: Издательство БЕК. 1999. – 776 с.
Райхер В.К. Общественно-исторические типы страхования. М.: Изд-во Академии наук СССР, 1947. С. 212.
Семеняка В. Стан правового регулювання страхування при здійсненні космічної діяльності в Україні та основні напрямки його вдосконалення // Страхова справа. 2002. № 4(8). С. 65.
Страховое дело: Учебник / Под ред. Рейтмана Л.И. М.: Банковский и биржевой научно-консультационный центр, 1992. С. 25.
Страхування: Підручник / Керівник авт. колективу і наук. ред. С.С. Осадець. К.: КНЕУ, 2002. – 599 с.
Сульковська В. Фактори, котрі формували попит на страховий захист в Польщі в 90-х роках ХХ століття // Вісник ТАНГ. 2001. № 15. С. 19–24.
Турбина К.Є. Страхование: теория и практика: Учебное пособие. М.: Анкил, 2003. С. 704.
Харитиди М. Обязательное
страхование АГО в США // Эксперт,
№ 38 (298) от 15 октября
Цивільне право: Підручник для студентів юрид. вузів та факультетів. К.: Вентурі, 1997. – 544 с.
Шиминова М.Я. Государственное страхование в СССР: Правовые вопросы / АН СССР. Ин-т государства и права / Отв. ред. Н.С. Малеин. М.: Наука, 1987. С. 33.
Шумелда Я. Страхування: Навчальний посібник для студентів економічних спеціальностей. Тернопіль: Джура, 2004. – 280 с.