ТЕОРІЯ ПОСТІНДУСТРІАЛНОГО СУСПІЛСТВА ЯК ГЛОБАЛНА
МЕТОДОЛОГІЧНА ПАРАДИГМА
Теорія постіндустріального суспільства широко визнана і розповсюджена в Західному світі. Вона забезпечує розв'язання завдань періодизації і типізації історії людського суспільства і одночасно дає змогу розкривати зміст, структуру та історичне місце кожної стадії у процесі суспільного розвитку.
Теорія постіндустріального суспільства базується на філософії позитивізму, розглядає формування і розвиток суспільства на основі прогресу наукового знання, технології суспільного виробництва. Як зазначає В. Іноземцев, теорія постіндустріального суспільства є сьогодні єдиною соціальною метатеорією, яка повною мірою сприйнята західною соціологічною традицією [1].
Наукова популярність та авторитет цієї теорії обумовлений і тим, що її розвиток відбувається природно, еволюційно, не допускаючи ідеологічного протиборства, не кидаючи виклик жодному із напрямів західної суспільствознавчої традиції. Спираючись на закономірності розвитку продуктивних сил, технологічних способів виробництва, вона визначає стадії суспільного розвитку, цивілізаційного прогресу. Разом із тим теорія постіндустріального суспільства не обмежується технологічним детермінізмом, забезпечує широкий погляд на розвиток постіндустріального суспільства, перехід від суспільства матеріальної продукції до його сервізації, розкриває роль і значення інформації, науки та освіти, аналізує зміну співвідношення між матеріальним виробництвом і сферою послуг, роль людини, розвиток її як особистості, перетворення праці у творчу працю і становлення нової, постматеріальної мотивації людей, розгортання демократії суспільства та удосконалення політичних систем, розвиток державного регулювання та прогнозування економіки, культури та інших сфер людської діяльності.
Досвід показує, що теорія постіндустріального суспільства не протистоїть і не заперечує інших теорій, а інтегрує їх, збагачує свій зміст та методи дослідження суспільства, перетворюється на важливий і ефективний засіб пізнання тенденцій у розвитку суспільства на переломі тисячоліть. Усе це зумовлює необхідність вивчення й усвідомлення переваг і вад теорії постіндустріального суспільства, використання її великих можливостей у пізнанні світових тенденцій, що дозволяє збагатити стратегію і тактику здійснення завдань переходу до ринкової економіки, проводити обгрунтовану й ефективну політику трансформації суспільства.
Формування і розвиток теорії постіндустріального суспільства
Термін постіндустріальне суспільство виник ще на початку XX століття. Але тоді він використовувався не для означення нової стадії суспільно-економічного розвитку, а для протиставлення індустріальному суспільству з його глибокими суперечностями й конфліктами. Різноманітні дослідження поступово сприяли змістовому наповненню цього поняття, яке дедалі більше стало відбивати реалії сучасного життя. Тому вважається, що термін постіндустріальне суспільство зі змістом, наближеним до сучасного (хоч і ще далекого від нього), введений у науковий оборот у 1958 р. американським соціологом Д. Рісменом [2]. Він ужив це поняття в назві своєї статті, що забезпечило їй широкий розголос. Тим самим Д. Рісмен певною мірою виявив розуміння внутрішнього змісту теорії постіндустріального суспільства.
Попри те, що поняття постіндустріальне суспільство народилося в XX столітті (навіть у другій його половині), однак сама теорія постіндустріального суспільства як породження цивілізаційного прогресу сягає далеко в глибину віків. Адже якості, властиві вищій стадії суспільно-економічного прогресу, є результатом багатовікової історії розвитку людства. І інтелектуально-інформаційні технології, і знання, і їхні елементи, тобто те, на чому базується постіндустріальне суспільство, виникли разом із розвитком цивілізації і збагачувалися із зростанням продуктивних сил, науки та освіти. Утім, слід зазначити, що головний зміст постіндустріального суспільства із наростаючою інтенсивністю формувався в останні два з половиною сторіччя.
Сьогодні існує два підходи до формування теорії постіндустріального суспільства. Одна група дослідників вважає, що ця теорія є втіленням довготривалої наукової традиції, яка бере свій початок ще в епоху Просвіти [1, с. 10]. Саме в той період дослідники почали зосереджувати увагу не стільки на проблемах політичного устрою суспільства або його духовної сфери, скільки на економічних аспектах життя суспільства і, що особливо цікаво, навіть на проблемах технології виробництва. Наприклад, у книзі Ж.-А. де Кондорсе Ескіз історичної картини прогресу людського розуму автор визначає етапи технологічного та господарського прогресу цивілізації, намагаючись при цьому пов'язати їх із періодами еволюції людського розуму. Слід зазначити, що в ті часи А. Сміт, А.-Р.Ж. Тюрго та інші розробляли важливі проблеми економічної теорії.
Із розгортанням промислового перевороту, який відкрив індустріальну епоху, упровадження ідей часів Просвіти набуває більш широкого характеру: розкривається сутність індустріалізму, значення індустріальної цивілізації, її зв'язок і відмінності стосовно попередніх епох. На перших етапах ідеологи індустріального суспільства вважали, що нова соціально-економічна система убезпечена від гострих класових суперечностей, притаманних попередньому суспільству. Причому перевага нового суспільства вбачалася у відсутності: класу, який би володів не лише землею як головним засобом виробництва, а частково й людьми; особистої залежності й позаекономічних методів привласнення суспільного продукту. На зміну цьому класу прийшли промисловці, підприємці, люди, які організовують виробництво, створюють продукт, що призначений для задоволення потреб людей. З огляду на це А. де Сен-Сімон обґрунтовував необхідність усілякої підтримки організації промисловості. І, що дуже важливо, він одразу ж оцінив зростаючу роль технічних і наукових знань, їх активного нагромадження і використання в інтересах розвитку виробництва й суспільства загалом. А. де Сен-Сімон вважав, що промисловий клас ( це основний клас, без якого не може існувати й розвиватися суспільство. Ідеї рівності, рівноправ'я, проголошені ідеологами Просвіти, обумовили заперечення прав наслідування та привілеїв, властивих попереднім суспільствам, визначення становища людини в суспільстві тільки залежно від її праці, особистих здібностей та майстерності.
Дуже важливим є те, що соціалісти-утопісти, які донедавна вважалися відірваними від життя мрійниками, виявилися пророками суспільства, у якому будуть реалізовані сподівання про добробут і щастя людей. Великою мірою справдилася думка А. де Сен-Сімона про промисловців, які стануть у майбутньому пануючим класом і забезпечать добробут держави і суспільний спокій: .суспільство буде володіти усім тим індивідуальним і суспільним щастям, на яке тільки може сподіватися людська природа [3].
Отже, із вищевикладеного очевидно, що перший підхід до формування теорії постіндустріального суспільства, який проголошує пріоритет економічної сфери і навіть технології виробництва, є цілком логічним і обгрунтованим.
Однак розвиток постіндустріального суспільства та його економічної складової засвідчив, що обмежитися характеристикою технологічного способу виробництва вже неможливо, позаяк головними ресурсами суспільного прогресу все відчутніше стають інформація і знання. Відтак розкриття суті й переваг цієї стадії суспільно-економічного розвитку потребують дослідити, чому і яким чином ці творіння людини перетворилися із важливого явища на визначальний фактор прогресу людської цивілізації. Другій підхід до формування концепції постіндустріального суспільства власне і зосереджується на виявленні причин того, чому знання, пройшовши певні етапи свого зростання, на постіндустріальній стадії розвитку людства відіграють таку величезну роль [4].
П. Дракер, відомий західний соціолог, упевнений, що існує лише дві теорії про функції і значення знання, і обидві вони виникли у Древній Греції. Сократ вважав, що єдина функція знання ( це самопізнання, тобто інтелектуальне, морально-етичне і духовне зростання людини. За теорією іншого грецького філософа Протагора, мета знання ( зробити діяльність людини більш успішною та ефективною.
Водночас наголошувалося на відмінності понять знання, вміння і навички. І Сократ, і Протагор з повагою ставилися до існуючого у грецькій мові слова techne, що означає вміння, навички, майстерність. Однак воно не має на увазі знання, бо вміння і навички можна здобути і у процесі праці чи навчання. Після 1700 р. поступово сформувалося поняття технологія, яке містить, окрім techne, ще й logos, або організоване, систематизоване, цілеспрямоване знання.
Нова техніка і технологія істотно піднесли роль знання. Вони почали використовуватися для розробки знарядь праці, виробничих технологій та різних видів готової продукції. Це заклало основи промислової революції, виникнення нових класів ( буржуазії та пролетарів, а відтак і класових війн.
Подальше поглиблене пізнання індустріальної системи дало змогу двом відомим представникам позитивізму в суспільних науках ( О. Конті і Дж.С. Міллю ( дійти висновку, що індустріальне суспільство не здатне подолати нерівності і що чимало людей постійно потерпатимуть від недостатнього забезпечення. Разом із тим вони підкреслювали, що причина цього явища полягає не у фізичних чи моральних вадах цих людей, а у недосконалості соціального середовища, притаманного тогочасному суспільству.
О. Конт та Дж.С. Мілль переймалися проблемою визначення місця індустріального ладу в історії людства. Для цього вони протиставляли і порівнювали буржуазне і феодальне суспільство. Результатом їх аналізу став висновок, що усунення феодалізму з історичної арени ( це об'єктивний, природний процес, який відбувався протягом не одного століття, не залежав від людської волі і, зрештою, був необхідним наслідком руху цивілізації. На підставі цього було виявлено роль продуктивних сил у процесі переходу суспільства від однієї форми до іншої та закладено основи наукової періодизації історії суспільства. Таким чином учені впритул підійшли до формування теорії постіндустріального суспільства.
У другій половині XIX сторіччя, спираючись на науковий доробок А. де Сен-Сімона, О. Конта та Дж.С. Мілля, ряд філософів і соціологів зробили новий крок у використанні технологічної організації виробництва для визначення окремих історичних стадій розвитку цивілізації. Представники історичної школи в політичній економії виділили епоху дикості, а також пастушої, землеробської, землеробсько-мануфактурної та землеробсько-мануфактурно-комерційної стадій [5].
Нова історична школа, продовжуючи вивчення історичного процесу на основі виробництва та обміну благ, завершила створення концепції періодизації історії людського суспільства. Застосовані при цьому методологічні підходи і висновки відповідали природі постіндустріального суспільства.
Поряд із періодизацією історичного процесу теорія постіндустріального суспільства містить і цілий ряд інших складових. Адже ще на зорі свого зародження в епоху Просвіти була зроблена спроба прослідкувати залежність між етапами технологічного та господарського прогресу цивілізації і періодами еволюції людського розуму (Ж.-А. де Кондорсе). На наступних етапах розвитку суспільства цей підхід був значно розширений: досліджувалася залежність між зростаючими технологічними факторами і змінами соціальної структури суспільства. Саме цей науковий напрям представлений у відомій праці Т. Веблена [6], де він проаналізував промислову систему у її взаємодії з інституційною структурою суспільства. Крім того, що ця робота започаткувала інституційний напрям у політичній економії, який сьогодні є одним із провідних, теорія Т. Веблена розкрила вплив багатьох факторів на модифікацію соціальної структури суспільства, на фoрми організації обміну, взаємодію між соціальними групами і класами, формування індивідуальної мотивації. Для постіндустріальної теорії значення концепції Т. Веблена полягає в тому, що вона дозволила значною мірою конкретизувати ідею стадій технологічного зростання, перевести її на рівень розкриття закономірностей господарського розвитку залежно від соціальної та політичної систем тієї чи іншої країни.
Отже, розгляд двох підходів при дослідженні процесів становлення індустріального суспільства показує, що хоча пізнання йшло різними шляхами, але в кінцевому підсумку розробки і висновки вчених доповнили один одного і забезпечили створення єдиної концепції становлення індустріального суспільства.
На другому етапі, який почався приблизно в 1880 р. і досяг своєї кульмінації наприкінці Другої світової війни, знання в новому його розумінні почали застосовувати до трудової діяльності. Результатом стала революція в продуктивності праці. Вона розпочалася тоді, вважає П. Дракер, коли американець Ф. Тейлор уперше застосував знання для аналізу продуктивної діяльності і проектування трудових процесів. З історії добре відомо, що система наукової організації праці, започаткована Ф. Тейлором, була використана для інтенсифікації праці, підвищення ступеню її експлуатації. Тому її називали потогінною системою [7].
Ф. Тейлор довів, що роботу можна проаналізувати й уявити у вигляді ряду простих дій, які повторюються, і кожну з них слід виконувати певним найбільш раціональним способом і за визначений час. Тейлор вважав, що влада на підприємстві не повинна належати підприємцю на основі права власності, що підприємством мають управляти найбільш підготовлені для цього люди. Усе це викликало обурення як профспілок, так і підприємців-капіталістів, його називали соціалістом, баламутом і т. ін. Але життя поступово підтверджувало правоту Тейлора, що особливо проявилося в роки Другої світової війни. США, спираючись на тейлорівські принципи, у короткі строки змогли перетворити абсолютно некваліфікованих робітників, які народились і виросли в доіндустріальну епоху, на першокласних зварників та суднобудівників лише за кілька місяців. Саме цей фактор, більше ніж будь-який інший, забезпечив розгортання воєнного виробництва США.
П. Дракер вважає, що всі розвинуті в економічному відношенні країни ( Великобританія, США, Німеччина ( стали такими завдяки лідерству в розвитку техніки і технології. А країни, які швидко розвинулися після Другої світової війни ( Японія, Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур ( зобов'язані своїм піднесенням професійно-технічної освіти, налагодженої за системою за Тейлора. Вона дозволила цим країнам у короткий строк навчити робітників на рівні світових стандартів продуктивності.
Застосування знання до організації праці забезпечило бурхливе зростання її продуктивності. Уже через декілька років вона стала підвищуватися щорічно на 3,5(4%, або подвоюватися приблизно за вісімнадцять років. Відтоді, як почали запроваджувати наукові принципи, продуктивність праці в розвинутих країнах збільшилася разів у п'ятдесят. Таке безпрецедентне зростання забезпечило підвищення матеріального добробуту і поліпшення якості життя населення передових країн світу.
За оцінками П. Дракера, приблизно половина цієї додаткової продуктивності праці втілилася в збільшення купівельної спроможності населення, а відтак зумовила підвищення його життєвого рівня. Від однієї третини до половини росту продуктивності праці реалізувалося у збільшенні вільного часу робітників. Ще в 1910 р. робітники розвинутих країн працювали таку саму кількість часу, як і в усі попередні епохи ( не менше 3 тис. годин на рік. Нині японці щорічно працюють 2 тис. годин, американці ( близько 1850, німці ( щонайбільше ( 1600, а погодинна продуктивність їхньої праці в 50 разів вища, ніж 80 років тому. Іншими проявами зростання продуктивності праці стали розвиток системи охорони здоров'я (частка витрат на медичне обслуговування у ВНП розвинутих країн зросла практично від 0 до 8(12%, а на освіту ( від 2 до 10% і більше). І попри те, що система Тейлора мала суперечливий характер, але, врешті-решт, вона забезпечила зростання продуктивності праці і певні вигоди робітникам. На 1930 р. система Тейлора широко розповсюдилася в усіх розвинутих країнах.
П. Дракер, підбиваючи підсумки революції в галузі продуктивності праці, підкреслює, що саме застосування знання до ресурсів праці зумовило в останні 100 років бурхливе зростання продуктивності праці, що забезпечило створення економіки розвинутих країн. І більше того, відбулись істотні зміни у самій праці. Якщо в 50-ті роки робітники, зайняті фізичною працею, все ще становили більшість в усіх розвинутих країнах, то на початок 90-х років їх частка скоротилася до 20% від загальної чисельності працюючих. За прогнозами, на 2010 р. вона зменшиться до 10%. І навіть підвищення продуктивності праці цієї категорії працівників уже не в змозі збільшити додаткові матеріальні цінності. Віднині для підвищення продуктивності праці має значення труд лише тих людей, які не зайняті фізичною працею, а додають знання до знань.
Зростання продуктивності праці зумовлює глибокі зміни у структурі економіки. Якщо підхід, який розкриває роль знання в розвитку економіки, виявляє зростання продуктивності праці та її вплив на зміни в суспільстві, то другий підхід класифікує сектори економіки і встановлює закономірності зміни співвідношення між ними, виявляє визначальну роль певного сектора на певній стадії суспільно-економічного розвитку.
Американський економіст К. Кларк і французький суспільствознавець Ж. Фурастьє визначили такі підрозділи суспільного виробництва: первинний (сільське господарство), вторинний (промисловість) і третинний (сфера послуг), а також закономірні зміни співвідношення між ними в міру переходу людського суспільства від нижчих до вищих стадій суспільно-економічного розвитку. Секторний підхід значною мірою конкретизував методологічні засади постіндустріальної теорії. Виявилося, що перехід від одного технологічного способу виробництва до другого пов'язаний із глибокими структурними змінами в економіці, внаслідок чого для кожної стадії суспільного розвитку характерне домінування певного сектора: доіндустріальна ( сільське господарство, індустріальна ( промисловість, постіндустріальна ( сфера послуг. У постіндустріальному суспільстві промисловість і сільське господарство, тобто матеріальне виробництво, за збереження і навіть збільшення обсягів виробництва займають зовсім незначну питому вагу.
Секторний підхід збагатив методологію теорії постіндустріального суспільства. Він дозволив установити певні рубежі у процесі становлення постіндустріального суспільства. Так, середина 50-х років ( це своєрідна межа, коли кількість працівників у сфері послуг США перевищила кількість зайнятих у матеріальному виробництві [8]. Але лише наприкінці 70-х років сфера послуг стала переважаючою і з'явилися нові явища (радикальне прискорення НТП, швидка зміна структури зайнятості, становлення нового менталітету у значної частини населення), що стало підставою для висновку про виникнення та існування нового, постіндустріального суспільства.
Теорія постіндустріалізму почала особливо активно формуватися у другій половині XX століття. Французький соціолог Р. Арон, а згодом і відомий американський соціолог Д. Белл розробляють проблеми індустріальної цивілізації і дедалі глибше обґрунтовують, що саме технологічний прогрес, а не політичні і соціальні фактори (попри їх важливість), визначає розвиток суспільства. Тим самим був розкритий корінний методологічний принцип постіндустріалізму, що відкрило нові можливості розвитку цієї теорії. Представники різних напрямів та ідеологічних течій тією чи іншою мірою збагачують концепцію постіндустріального суспільства (Ростоу В., Томінагі К., Турен А., Ріхта Р. та інші). Але особливу роль відіграла праця Д. Белла Майбутнє постіндустріальне суспільство (1973 р.), яка відкрила новий етап у розвитку теорії постіндустріалізму. Ця робота зумовила величезний інтерес до цієї теорії і стимулювала піднесення західної соціології. У 70-ті та 80-ті роки видається чимало праць, які осмислюють закономірності розвитку людського, і передусім індустріального, суспільства.
Проте, як не дивно, поряд із розвитком теорії власне постіндустріального суспільства, розкриттям відмінностей між західним суспільством 60-х років і новою технологічною цивілізацією, що виникає і швидко зростає, з'являється немало праць, у яких новий лад, нове суспільство характеризується не за комплексними, а переважно за частковими його ознаками. Отже, формування постіндустріальної теорії, з одного боку, відбувалося шляхом широких узагальнень, глибоких пошуків і ґрунтовного порівняльного аналізу (це було особливо характерно для 60-х і 70-х років). З другого боку, детально досліджувалися часткові питання постіндустріалізму (особливо у 80-ті роки), що забезпечило, хоч і не завжди, теоретичні прориви у розкритті окремих важливих сторін становлення і розвитку постіндустріального суспільства. Саме завдяки цим підходам вдалося визначити і збагатити методологічні засади цієї теорії, виявити глибокі і радикальні зміни в сучасному суспільстві, що сприяло піднесенню ролі і значення постіндустріальної теорії в пізнанні економічних і соціальних трансформацій. Однак у цей період досить активно розробляється і теорія постмодернізму, яка заявила свої претензії на провідне місце в суспільній науці. Представники концепції постмодернізму піддали критиці постіндустріальну теорію за її причетність до технологічного детермінізму. Втім, досить швидко виявилася неспроможність претензій постмодернізму.
Постіндустріальна теорія зміцнювала свої позиції, вона дедалі ширше стала використовуватися у філософських, економічних та соціологічних працях. Водночас почала глибше обґрунтовуватися відмінність індустріального від постіндустріального суспільства, детальніше розкриватися його основні риси, характер людської діяльності, типи застосовуваних ресурсів, зміни у структурі постіндустріального суспільства та ін. В результаті накопичилися позитивні розробки і знання про суспільно-економічний розвиток.
Уже в другій половині 70-х років стало зрозуміло, що той технологічний прогрес, який так уважно досліджували постіндустріалісти, все очевидніше сприяв самостійному існуванню інформації та знань, які набули виключно важливу роль у виробничому процесі. Галузі, які безпосередньо пов'язані із виробництвом і використанням знань (Knowledge industries), уже утворили цілий виробничий комплекс, зростання якого відбувається до сьогодні. Виникла ситуація, коли не сировина, не капітал, а інформація, тобто знання, розум людини, її ідеї та їх якість визначають успіх справи всіх підприємств. Інформація і знання дедалі більше перетворюються в безпосередню продуктивну силу, стають важливішим фактором сучасного господарства.
Отже, інформація і знання ( це не часткові риси чи окремі явища постіндустріального суспільства, а його корінні категорії та основний ресурс. Якщо сировина була основним ресурсом доіндустріального суспільства, а капітал ( індустріального, то постіндустріальне суспільство має принципово новий основний ресурс ( інформацію і знання, а зрештою ( інтелект людини.
Не можна не звернути увагу на таку обставину. На початку 60-х років Ф. Махлуп у США і Т. Умесао в Японії фактично одночасно ввели в науковий оборот термін інформаційне суспільство [9] і тим самим поклали початок теорії за цією назвою. Концепція інформаційного суспільства розкрила принципово важливу рису постіндустріального суспільства і збагатила його розуміння, відкрила властивості інформації та її зростаючу роль у житті суспільства. Проте вона не могла претендувати на всеохоплюючу характеристику нового соціуму. Тому теорія інформаційного суспільства стала важливою складовою теорії постіндустріалізму.
Радикалізація технічних нововведень, швидке поширення інформаційних технологій, прискорення зміни поколінь комп'ютерної техніки ( усе це означало технологічну революцію, яка забезпечила перехід суспільства з індустріальної до постіндустріальної стадії. За оцінкою теоретиків постіндустріалізму, ця революція уявляється самою значною із усіх, які коли-небудь переживало людство.
І дійсно, для нового суспільства характерне панування сфери послуг, освіти, науки, культури і т. ін. замість матеріального виробництва, яке визначало економіку індустріальної епохи. Людина стає і метою, і критерієм суспільно-економічного розвитку, головною сферою вкладення капіталу. Основним і визначальним ресурсом є знання та інформація. Це такий величезний стрибок у розвитку людського суспільства, який нелегко збагнути. Адже зміни надзвичайно серйозні і глибокі. Сьогодні знання застосовуються і до сфери самого знання, що можна назвати революцією у сфері управління. Знання швидко перетворюються у визначальний фактор виробництва, відсуваючи на задній план і капітал, і робочу силу.
П. Дракер вважає, що нинішнє суспільство ще передчасно розглядати як суспільство знання; нині можна говорити лише про створення економічної системи на основі знання (Knowledge industries). Зміна ролі і значення знання, яке розпочалося 250 років тому, трансформувало і економіку, і суспільство загалом. Знання сьогодні стало основною умовою виробництва. Традиційні фактори виробництва ( земля (тобто природні ресурси), робоча сила і капітал ( не зникли, але перетворилися в другорядні. Ці ресурси можна використовувати, причому без особливих витрат праці, якщо є необхідні знання. Знання в новому його розумінні означає реальну корисну силу, засіб досягнення соціальних і економічних результатів. Використання знань для винайдення найбільш ефективних способів для застосування інформації, яка є в нашому розпорядженні, з метою отримання необхідних результатів ( це, по суті, обумовило революцію у сфері управління, яка охопила весь світ. Для порівняння: промислова революція проникла в усі сфери життя і набула всесвітнього масштабу за 100 років ( від середини ХVШ до середини XIX століття; революція в продуктивності праці досягла такого самого широкого масштабу за сім десятиріч ( від 1880 р. ( до кінця Другої світової війни; революція в управлінні продемонструвала ті самі результати менш ніж за 50 років ( від 1945 по 1990 рр. [4, с. 96].
Управління має загальний характер, і не залежить від функцій і завдань конкретних організацій ( як державних, так і недержавних. І хоч воно існує тисячі років, однак лише в період після Другої світової війни отримало наукове обгрунтування. П. Дракер нагадує, що раніше поняття керівник, начальник, менеджер визначалося так: Людина, яка відповідає за роботу своїх підлеглих, тобто начальник ( це шеф, а управління ( висока посада і влада. На початку 50-х років зміст поняття керівник змінилось і стало означати: Людина, яка відповідає за ефективність і результати роботи колективу. Сьогодні стає зрозумілим, що й це визначення не повністю відбиває суть справи. І тому адекватною доцільно вважати таке формулювання: Людина, яка відповідає за застосування й ефективність знання. Саме це визначення найбільш досконале, бо воно відбиває сучасний підхід до знання як до найважливішого з ресурсів. Земля, робоча сила і капітал сьогодні стали, головним чином, стримуючими, обмежувальними факторами. Тому ефективне управління є підоймою ефективного економічного і соціального розвитку.
Суспільство пройшло шлях від знання (в однині) до знань (у множині), тобто до багаточисельних галузей глибоко спеціалізованих знань (їх ми називаємо дисциплінами), перетворивши їх у силу, здатну створити нове суспільство. Його членами мають бути люди, які володіють спеціальними знаннями в різних галузях.
Отже, аналіз переконливо свідчить, що концепція знання в історичному процесі розвитку людства зазнала радикальних змін. І на Заході, і на Сході знання завжди співвідносилося із сферою буття, існування. А в наш час, як відмічає П. Дракер, воно дуже швидко перетворилося у сферу дії і стало не просто одним із видів ресурсів, а головним ресурсом. В усі часи знання було приватною справою, приватним товаром. Нині воно перетворилося у справу загальну, суспільну, у суспільний товар.
Оці глибокі зміни в суспільному розвитку дали підставу П. Дракеру зробити висновок про перехід від капіталізму до суспільства знань [4, с. 70].
Разом із тим не слід забувати, що цілій низці теорій, які, здавалося б, активно розроблялися і, начебто, домагалися визнання (організованого, конвенціонального, програмованого суспільства) не вдалося виділити критерії чи принципи, які б, хоч частково, але визначали становлення і розвиток певних сторін постіндустріального суспільства. Цілком зрозуміло, що такі підходи давали, у кращому випадку, односторонню характеристику нового суспільства, бо не охоплювали всього комплексу відносин трансформації суспільства і зійшли з історичної арени.
У сучасних умовах, коли розкриті методологічні принципи і суттєві риси постіндустріального суспільства, цілком реально передбачити, що подальші дослідження конкретних економічних, соціальних та політичних проблем нового соціуму дозволять подалі збагатити теорію постіндустріального суспільства. До того ж розвиток нового, постіндустріального суспільства та його економіки постійно породжує нові проблеми. Аналіз самих лише назв сучасного суспільства, які представлені в зарубіжній літературі, свідчить про велику різноманітність пошуків і випробувань, що проводилися вченими. Так, Дж. Лібхайм характеризує його як постбуржуазне суспільство, Р. Дарендорф ( посткапіталістичне, К. Боулінг ( постцивілізаційне, Г. Кан ( постісторичне, С. Аастром ( постпротестантське, Р. Сейденберг ( постісторичне, Р. Баркет - постнафтове [10]. Але всі ці пошуки і випробування привели до поняття постіндустріальне суспільство.
Спробуймо звести основні напрями теорії постіндустріального суспільства, що розроблялася в другій половині XX століття. Вони виглядатимуть так: Д. Белл обгрунтував три великі стадії суспільно-економічного розвитку суспільства ( доіндустріальне, індустріальне та постіндустріальне [8]; С. Крук і С. Лєш ( премодерністське, модерністське та постмодерністське суспільства [11]; О. Тоффлер ( першу, другу і третю хвилі цивілізації [12]. Ці напрями в межах дослідження одного предмету ( розвитку людської цивілізації ( та їх взаємодія власне і спричинили утвердження теорії постіндустріального суспільства. Адже ні модерністські визначення, ні, тим більше, хвилі не дають такого чіткого і ясного розуміння історико-економічного процесу, як доіндустріальне, індустріальне та постіндустріальне суспільства. Саме теорія постіндустріального суспільства ввібрала в себе все краще, що було в теорії стадій економічного зростання В. Ростоу, у теорії єдиного індустріального суспільства Р. Арона, у теорії конвергенції різних економічних систем Дж. Гелбрейта та ін. Отже, теорія постіндустріального суспільства ( це не одна із багатьох концепцій, широко розповсюджених у західному суспільствознавстві, а узагальнена теорія, система знань про розвиток людської цивілізації. Іншими словами, це парадигма, яка визначає методологічні принципи і суттєві риси вищої стадії цивілізаційного прогресу ( постіндустріального суспільства. 1. Иноземцев В. Л. Перспективи постиндустриальной теории в меняющемся мире / В кн.: Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология. М.: Асаdemia, 1999. C. 4.
2. Див.: Reiesman D. Leisure and Work in Post-Industrial Society / Larrabee Е., Меуег sohn R. (Еds.). Маss Leibure. Ylencoe (III), 1958. Р. 363(385.
3. Див.: Сен-Симон А. Катехизис промышленников // Избранные сочинения. М.-Л., 1948. Т. 2. С. 153.
4. Див.: Дракер П. Посткапиталистическое общество / В кн.: Новая постиндустриальная волна на Западе. М.: Асаdеmіа. 1999. C. 70(100.
5. Див.: Ліст Ф. Національна система політичної економії, С. 13
6. Veblen T. The Theory of Business Enterprise. N.-J., 1994.
7. Потогінний характер системи організації праці в індустріальній економіці визнає О. Тоффлер (Див:. О. Тоффлер. Будушее труда / В кн.: Новая технокритическая волна на Западе. М.: Прогресс, 1986. C. 252). Про те, що тейлоризм ( це не однозначна проблема, свідчить Ф. Фукуяма. Він ставить питання: чи є тейлоризм неминучим наслідком розвитку техніки . чи існували альтернативні форми організації фабричного виробництва, які б дали робітникам більші можливості для ініціативи і самостійності? І відповідає: представники однієї крупної американської школи соціології вважали, що з часом усі розвинуті суспільства прийдуть до тейлорівської системи відносин між робітниками та адміністрацією підприємств. Цю думку поділяли багато критиків індустріального суспільства ., які вважали подібний поділ праці неминучим наслідком капіталістичної форми індустріалізації. У межах цієї системи людина приречена на відчуження: машини, створені в ім'я його власних інтересів, стали господарями над людьми, а сама людина виявилася гвинтиком у системі масового виробництва. (Див.: Фукуяма Ф. Доверие, социальные добродеятели и созидание благосостояния / В кн.: Новая постиндустриальная волна на Западе. М.: Асаdemia, 1999. C. 148(149).
8. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования. М., 1999.
9. Machlup F. Production and Distribution of Knowledge in the United States. Princeton, 1962.
10. Дайзард У. Наступление информационного века / В кн.: Новая технократическая волна на Западе. М.: Прогресс, 1986. С. 344.
11. Див.: Crook S., Pakulsky J., Waters. M. Post-modernization: Change in Advanced Society. L., 1992; Lagh S. Sociology of Post-modernization. L., N.-J., 1990.
12. Див.: Тоффлер О. Третья волна. М., 1995.
Теорія постіндустріального суспільства широко визнана і розповсюджена в Західному світі. Вона забезпечує розв'язання завдань періодизації і типізації історії людського суспільства і одночасно дає змогу розкривати зміст, структуру та історичне місце кожної стадії у процесі суспільного розвитку.
Теорія постіндустріального суспільства базується на філософії позитивізму, розглядає формування і розвиток суспільства на основі прогресу наукового знання, технології суспільного виробництва. Як зазначає В. Іноземцев, теорія постіндустріального суспільства є сьогодні єдиною соціальною метатеорією, яка повною мірою сприйнята західною соціологічною традицією [1].
Наукова популярність та авторитет цієї теорії обумовлений і тим, що її розвиток відбувається природно, еволюційно, не допускаючи ідеологічного протиборства, не кидаючи виклик жодному із напрямів західної суспільствознавчої традиції. Спираючись на закономірності розвитку продуктивних сил, технологічних способів виробництва, вона визначає стадії суспільного розвитку, цивілізаційного прогресу. Разом із тим теорія постіндустріального суспільства не обмежується технологічним детермінізмом, забезпечує широкий погляд на розвиток постіндустріального суспільства, перехід від суспільства матеріальної продукції до його сервізації, розкриває роль і значення інформації, науки та освіти, аналізує зміну співвідношення між матеріальним виробництвом і сферою послуг, роль людини, розвиток її як особистості, перетворення праці у творчу працю і становлення нової, постматеріальної мотивації людей, розгортання демократії суспільства та удосконалення політичних систем, розвиток державного регулювання та прогнозування економіки, культури та інших сфер людської діяльності.
Досвід показує, що теорія постіндустріального суспільства не протистоїть і не заперечує інших теорій, а інтегрує їх, збагачує свій зміст та методи дослідження суспільства, перетворюється на важливий і ефективний засіб пізнання тенденцій у розвитку суспільства на переломі тисячоліть. Усе це зумовлює необхідність вивчення й усвідомлення переваг і вад теорії постіндустріального суспільства, використання її великих можливостей у пізнанні світових тенденцій, що дозволяє збагатити стратегію і тактику здійснення завдань переходу до ринкової економіки, проводити обгрунтовану й ефективну політику трансформації суспільства.
Формування і розвиток теорії постіндустріального суспільства
Термін постіндустріальне суспільство виник ще на початку XX століття. Але тоді він використовувався не для означення нової стадії суспільно-економічного розвитку, а для протиставлення індустріальному суспільству з його глибокими суперечностями й конфліктами. Різноманітні дослідження поступово сприяли змістовому наповненню цього поняття, яке дедалі більше стало відбивати реалії сучасного життя. Тому вважається, що термін постіндустріальне суспільство зі змістом, наближеним до сучасного (хоч і ще далекого від нього), введений у науковий оборот у 1958 р. американським соціологом Д. Рісменом [2]. Він ужив це поняття в назві своєї статті, що забезпечило їй широкий розголос. Тим самим Д. Рісмен певною мірою виявив розуміння внутрішнього змісту теорії постіндустріального суспільства.
Попри те, що поняття постіндустріальне суспільство народилося в XX столітті (навіть у другій його половині), однак сама теорія постіндустріального суспільства як породження цивілізаційного прогресу сягає далеко в глибину віків. Адже якості, властиві вищій стадії суспільно-економічного прогресу, є результатом багатовікової історії розвитку людства. І інтелектуально-інформаційні технології, і знання, і їхні елементи, тобто те, на чому базується постіндустріальне суспільство, виникли разом із розвитком цивілізації і збагачувалися із зростанням продуктивних сил, науки та освіти. Утім, слід зазначити, що головний зміст постіндустріального суспільства із наростаючою інтенсивністю формувався в останні два з половиною сторіччя.
Сьогодні існує два підходи до формування теорії постіндустріального суспільства. Одна група дослідників вважає, що ця теорія є втіленням довготривалої наукової традиції, яка бере свій початок ще в епоху Просвіти [1, с. 10]. Саме в той період дослідники почали зосереджувати увагу не стільки на проблемах політичного устрою суспільства або його духовної сфери, скільки на економічних аспектах життя суспільства і, що особливо цікаво, навіть на проблемах технології виробництва. Наприклад, у книзі Ж.-А. де Кондорсе Ескіз історичної картини прогресу людського розуму автор визначає етапи технологічного та господарського прогресу цивілізації, намагаючись при цьому пов'язати їх із періодами еволюції людського розуму. Слід зазначити, що в ті часи А. Сміт, А.-Р.Ж. Тюрго та інші розробляли важливі проблеми економічної теорії.
Із розгортанням промислового перевороту, який відкрив індустріальну епоху, упровадження ідей часів Просвіти набуває більш широкого характеру: розкривається сутність індустріалізму, значення індустріальної цивілізації, її зв'язок і відмінності стосовно попередніх епох. На перших етапах ідеологи індустріального суспільства вважали, що нова соціально-економічна система убезпечена від гострих класових суперечностей, притаманних попередньому суспільству. Причому перевага нового суспільства вбачалася у відсутності: класу, який би володів не лише землею як головним засобом виробництва, а частково й людьми; особистої залежності й позаекономічних методів привласнення суспільного продукту. На зміну цьому класу прийшли промисловці, підприємці, люди, які організовують виробництво, створюють продукт, що призначений для задоволення потреб людей. З огляду на це А. де Сен-Сімон обґрунтовував необхідність усілякої підтримки організації промисловості. І, що дуже важливо, він одразу ж оцінив зростаючу роль технічних і наукових знань, їх активного нагромадження і використання в інтересах розвитку виробництва й суспільства загалом. А. де Сен-Сімон вважав, що промисловий клас ( це основний клас, без якого не може існувати й розвиватися суспільство. Ідеї рівності, рівноправ'я, проголошені ідеологами Просвіти, обумовили заперечення прав наслідування та привілеїв, властивих попереднім суспільствам, визначення становища людини в суспільстві тільки залежно від її праці, особистих здібностей та майстерності.
Дуже важливим є те, що соціалісти-утопісти, які донедавна вважалися відірваними від життя мрійниками, виявилися пророками суспільства, у якому будуть реалізовані сподівання про добробут і щастя людей. Великою мірою справдилася думка А. де Сен-Сімона про промисловців, які стануть у майбутньому пануючим класом і забезпечать добробут держави і суспільний спокій: .суспільство буде володіти усім тим індивідуальним і суспільним щастям, на яке тільки може сподіватися людська природа [3].
Отже, із вищевикладеного очевидно, що перший підхід до формування теорії постіндустріального суспільства, який проголошує пріоритет економічної сфери і навіть технології виробництва, є цілком логічним і обгрунтованим.
Однак розвиток постіндустріального суспільства та його економічної складової засвідчив, що обмежитися характеристикою технологічного способу виробництва вже неможливо, позаяк головними ресурсами суспільного прогресу все відчутніше стають інформація і знання. Відтак розкриття суті й переваг цієї стадії суспільно-економічного розвитку потребують дослідити, чому і яким чином ці творіння людини перетворилися із важливого явища на визначальний фактор прогресу людської цивілізації. Другій підхід до формування концепції постіндустріального суспільства власне і зосереджується на виявленні причин того, чому знання, пройшовши певні етапи свого зростання, на постіндустріальній стадії розвитку людства відіграють таку величезну роль [4].
П. Дракер, відомий західний соціолог, упевнений, що існує лише дві теорії про функції і значення знання, і обидві вони виникли у Древній Греції. Сократ вважав, що єдина функція знання ( це самопізнання, тобто інтелектуальне, морально-етичне і духовне зростання людини. За теорією іншого грецького філософа Протагора, мета знання ( зробити діяльність людини більш успішною та ефективною.
Водночас наголошувалося на відмінності понять знання, вміння і навички. І Сократ, і Протагор з повагою ставилися до існуючого у грецькій мові слова techne, що означає вміння, навички, майстерність. Однак воно не має на увазі знання, бо вміння і навички можна здобути і у процесі праці чи навчання. Після 1700 р. поступово сформувалося поняття технологія, яке містить, окрім techne, ще й logos, або організоване, систематизоване, цілеспрямоване знання.
Нова техніка і технологія істотно піднесли роль знання. Вони почали використовуватися для розробки знарядь праці, виробничих технологій та різних видів готової продукції. Це заклало основи промислової революції, виникнення нових класів ( буржуазії та пролетарів, а відтак і класових війн.
Подальше поглиблене пізнання індустріальної системи дало змогу двом відомим представникам позитивізму в суспільних науках ( О. Конті і Дж.С. Міллю ( дійти висновку, що індустріальне суспільство не здатне подолати нерівності і що чимало людей постійно потерпатимуть від недостатнього забезпечення. Разом із тим вони підкреслювали, що причина цього явища полягає не у фізичних чи моральних вадах цих людей, а у недосконалості соціального середовища, притаманного тогочасному суспільству.
О. Конт та Дж.С. Мілль переймалися проблемою визначення місця індустріального ладу в історії людства. Для цього вони протиставляли і порівнювали буржуазне і феодальне суспільство. Результатом їх аналізу став висновок, що усунення феодалізму з історичної арени ( це об'єктивний, природний процес, який відбувався протягом не одного століття, не залежав від людської волі і, зрештою, був необхідним наслідком руху цивілізації. На підставі цього було виявлено роль продуктивних сил у процесі переходу суспільства від однієї форми до іншої та закладено основи наукової періодизації історії суспільства. Таким чином учені впритул підійшли до формування теорії постіндустріального суспільства.
У другій половині XIX сторіччя, спираючись на науковий доробок А. де Сен-Сімона, О. Конта та Дж.С. Мілля, ряд філософів і соціологів зробили новий крок у використанні технологічної організації виробництва для визначення окремих історичних стадій розвитку цивілізації. Представники історичної школи в політичній економії виділили епоху дикості, а також пастушої, землеробської, землеробсько-мануфактурної та землеробсько-мануфактурно-комерційної стадій [5].
Нова історична школа, продовжуючи вивчення історичного процесу на основі виробництва та обміну благ, завершила створення концепції періодизації історії людського суспільства. Застосовані при цьому методологічні підходи і висновки відповідали природі постіндустріального суспільства.
Поряд із періодизацією історичного процесу теорія постіндустріального суспільства містить і цілий ряд інших складових. Адже ще на зорі свого зародження в епоху Просвіти була зроблена спроба прослідкувати залежність між етапами технологічного та господарського прогресу цивілізації і періодами еволюції людського розуму (Ж.-А. де Кондорсе). На наступних етапах розвитку суспільства цей підхід був значно розширений: досліджувалася залежність між зростаючими технологічними факторами і змінами соціальної структури суспільства. Саме цей науковий напрям представлений у відомій праці Т. Веблена [6], де він проаналізував промислову систему у її взаємодії з інституційною структурою суспільства. Крім того, що ця робота започаткувала інституційний напрям у політичній економії, який сьогодні є одним із провідних, теорія Т. Веблена розкрила вплив багатьох факторів на модифікацію соціальної структури суспільства, на фoрми організації обміну, взаємодію між соціальними групами і класами, формування індивідуальної мотивації. Для постіндустріальної теорії значення концепції Т. Веблена полягає в тому, що вона дозволила значною мірою конкретизувати ідею стадій технологічного зростання, перевести її на рівень розкриття закономірностей господарського розвитку залежно від соціальної та політичної систем тієї чи іншої країни.
Отже, розгляд двох підходів при дослідженні процесів становлення індустріального суспільства показує, що хоча пізнання йшло різними шляхами, але в кінцевому підсумку розробки і висновки вчених доповнили один одного і забезпечили створення єдиної концепції становлення індустріального суспільства.
На другому етапі, який почався приблизно в 1880 р. і досяг своєї кульмінації наприкінці Другої світової війни, знання в новому його розумінні почали застосовувати до трудової діяльності. Результатом стала революція в продуктивності праці. Вона розпочалася тоді, вважає П. Дракер, коли американець Ф. Тейлор уперше застосував знання для аналізу продуктивної діяльності і проектування трудових процесів. З історії добре відомо, що система наукової організації праці, започаткована Ф. Тейлором, була використана для інтенсифікації праці, підвищення ступеню її експлуатації. Тому її називали потогінною системою [7].
Ф. Тейлор довів, що роботу можна проаналізувати й уявити у вигляді ряду простих дій, які повторюються, і кожну з них слід виконувати певним найбільш раціональним способом і за визначений час. Тейлор вважав, що влада на підприємстві не повинна належати підприємцю на основі права власності, що підприємством мають управляти найбільш підготовлені для цього люди. Усе це викликало обурення як профспілок, так і підприємців-капіталістів, його називали соціалістом, баламутом і т. ін. Але життя поступово підтверджувало правоту Тейлора, що особливо проявилося в роки Другої світової війни. США, спираючись на тейлорівські принципи, у короткі строки змогли перетворити абсолютно некваліфікованих робітників, які народились і виросли в доіндустріальну епоху, на першокласних зварників та суднобудівників лише за кілька місяців. Саме цей фактор, більше ніж будь-який інший, забезпечив розгортання воєнного виробництва США.
П. Дракер вважає, що всі розвинуті в економічному відношенні країни ( Великобританія, США, Німеччина ( стали такими завдяки лідерству в розвитку техніки і технології. А країни, які швидко розвинулися після Другої світової війни ( Японія, Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур ( зобов'язані своїм піднесенням професійно-технічної освіти, налагодженої за системою за Тейлора. Вона дозволила цим країнам у короткий строк навчити робітників на рівні світових стандартів продуктивності.
Застосування знання до організації праці забезпечило бурхливе зростання її продуктивності. Уже через декілька років вона стала підвищуватися щорічно на 3,5(4%, або подвоюватися приблизно за вісімнадцять років. Відтоді, як почали запроваджувати наукові принципи, продуктивність праці в розвинутих країнах збільшилася разів у п'ятдесят. Таке безпрецедентне зростання забезпечило підвищення матеріального добробуту і поліпшення якості життя населення передових країн світу.
За оцінками П. Дракера, приблизно половина цієї додаткової продуктивності праці втілилася в збільшення купівельної спроможності населення, а відтак зумовила підвищення його життєвого рівня. Від однієї третини до половини росту продуктивності праці реалізувалося у збільшенні вільного часу робітників. Ще в 1910 р. робітники розвинутих країн працювали таку саму кількість часу, як і в усі попередні епохи ( не менше 3 тис. годин на рік. Нині японці щорічно працюють 2 тис. годин, американці ( близько 1850, німці ( щонайбільше ( 1600, а погодинна продуктивність їхньої праці в 50 разів вища, ніж 80 років тому. Іншими проявами зростання продуктивності праці стали розвиток системи охорони здоров'я (частка витрат на медичне обслуговування у ВНП розвинутих країн зросла практично від 0 до 8(12%, а на освіту ( від 2 до 10% і більше). І попри те, що система Тейлора мала суперечливий характер, але, врешті-решт, вона забезпечила зростання продуктивності праці і певні вигоди робітникам. На 1930 р. система Тейлора широко розповсюдилася в усіх розвинутих країнах.
П. Дракер, підбиваючи підсумки революції в галузі продуктивності праці, підкреслює, що саме застосування знання до ресурсів праці зумовило в останні 100 років бурхливе зростання продуктивності праці, що забезпечило створення економіки розвинутих країн. І більше того, відбулись істотні зміни у самій праці. Якщо в 50-ті роки робітники, зайняті фізичною працею, все ще становили більшість в усіх розвинутих країнах, то на початок 90-х років їх частка скоротилася до 20% від загальної чисельності працюючих. За прогнозами, на 2010 р. вона зменшиться до 10%. І навіть підвищення продуктивності праці цієї категорії працівників уже не в змозі збільшити додаткові матеріальні цінності. Віднині для підвищення продуктивності праці має значення труд лише тих людей, які не зайняті фізичною працею, а додають знання до знань.
Зростання продуктивності праці зумовлює глибокі зміни у структурі економіки. Якщо підхід, який розкриває роль знання в розвитку економіки, виявляє зростання продуктивності праці та її вплив на зміни в суспільстві, то другий підхід класифікує сектори економіки і встановлює закономірності зміни співвідношення між ними, виявляє визначальну роль певного сектора на певній стадії суспільно-економічного розвитку.
Американський економіст К. Кларк і французький суспільствознавець Ж. Фурастьє визначили такі підрозділи суспільного виробництва: первинний (сільське господарство), вторинний (промисловість) і третинний (сфера послуг), а також закономірні зміни співвідношення між ними в міру переходу людського суспільства від нижчих до вищих стадій суспільно-економічного розвитку. Секторний підхід значною мірою конкретизував методологічні засади постіндустріальної теорії. Виявилося, що перехід від одного технологічного способу виробництва до другого пов'язаний із глибокими структурними змінами в економіці, внаслідок чого для кожної стадії суспільного розвитку характерне домінування певного сектора: доіндустріальна ( сільське господарство, індустріальна ( промисловість, постіндустріальна ( сфера послуг. У постіндустріальному суспільстві промисловість і сільське господарство, тобто матеріальне виробництво, за збереження і навіть збільшення обсягів виробництва займають зовсім незначну питому вагу.
Секторний підхід збагатив методологію теорії постіндустріального суспільства. Він дозволив установити певні рубежі у процесі становлення постіндустріального суспільства. Так, середина 50-х років ( це своєрідна межа, коли кількість працівників у сфері послуг США перевищила кількість зайнятих у матеріальному виробництві [8]. Але лише наприкінці 70-х років сфера послуг стала переважаючою і з'явилися нові явища (радикальне прискорення НТП, швидка зміна структури зайнятості, становлення нового менталітету у значної частини населення), що стало підставою для висновку про виникнення та існування нового, постіндустріального суспільства.
Теорія постіндустріалізму почала особливо активно формуватися у другій половині XX століття. Французький соціолог Р. Арон, а згодом і відомий американський соціолог Д. Белл розробляють проблеми індустріальної цивілізації і дедалі глибше обґрунтовують, що саме технологічний прогрес, а не політичні і соціальні фактори (попри їх важливість), визначає розвиток суспільства. Тим самим був розкритий корінний методологічний принцип постіндустріалізму, що відкрило нові можливості розвитку цієї теорії. Представники різних напрямів та ідеологічних течій тією чи іншою мірою збагачують концепцію постіндустріального суспільства (Ростоу В., Томінагі К., Турен А., Ріхта Р. та інші). Але особливу роль відіграла праця Д. Белла Майбутнє постіндустріальне суспільство (1973 р.), яка відкрила новий етап у розвитку теорії постіндустріалізму. Ця робота зумовила величезний інтерес до цієї теорії і стимулювала піднесення західної соціології. У 70-ті та 80-ті роки видається чимало праць, які осмислюють закономірності розвитку людського, і передусім індустріального, суспільства.
Проте, як не дивно, поряд із розвитком теорії власне постіндустріального суспільства, розкриттям відмінностей між західним суспільством 60-х років і новою технологічною цивілізацією, що виникає і швидко зростає, з'являється немало праць, у яких новий лад, нове суспільство характеризується не за комплексними, а переважно за частковими його ознаками. Отже, формування постіндустріальної теорії, з одного боку, відбувалося шляхом широких узагальнень, глибоких пошуків і ґрунтовного порівняльного аналізу (це було особливо характерно для 60-х і 70-х років). З другого боку, детально досліджувалися часткові питання постіндустріалізму (особливо у 80-ті роки), що забезпечило, хоч і не завжди, теоретичні прориви у розкритті окремих важливих сторін становлення і розвитку постіндустріального суспільства. Саме завдяки цим підходам вдалося визначити і збагатити методологічні засади цієї теорії, виявити глибокі і радикальні зміни в сучасному суспільстві, що сприяло піднесенню ролі і значення постіндустріальної теорії в пізнанні економічних і соціальних трансформацій. Однак у цей період досить активно розробляється і теорія постмодернізму, яка заявила свої претензії на провідне місце в суспільній науці. Представники концепції постмодернізму піддали критиці постіндустріальну теорію за її причетність до технологічного детермінізму. Втім, досить швидко виявилася неспроможність претензій постмодернізму.
Постіндустріальна теорія зміцнювала свої позиції, вона дедалі ширше стала використовуватися у філософських, економічних та соціологічних працях. Водночас почала глибше обґрунтовуватися відмінність індустріального від постіндустріального суспільства, детальніше розкриватися його основні риси, характер людської діяльності, типи застосовуваних ресурсів, зміни у структурі постіндустріального суспільства та ін. В результаті накопичилися позитивні розробки і знання про суспільно-економічний розвиток.
Уже в другій половині 70-х років стало зрозуміло, що той технологічний прогрес, який так уважно досліджували постіндустріалісти, все очевидніше сприяв самостійному існуванню інформації та знань, які набули виключно важливу роль у виробничому процесі. Галузі, які безпосередньо пов'язані із виробництвом і використанням знань (Knowledge industries), уже утворили цілий виробничий комплекс, зростання якого відбувається до сьогодні. Виникла ситуація, коли не сировина, не капітал, а інформація, тобто знання, розум людини, її ідеї та їх якість визначають успіх справи всіх підприємств. Інформація і знання дедалі більше перетворюються в безпосередню продуктивну силу, стають важливішим фактором сучасного господарства.
Отже, інформація і знання ( це не часткові риси чи окремі явища постіндустріального суспільства, а його корінні категорії та основний ресурс. Якщо сировина була основним ресурсом доіндустріального суспільства, а капітал ( індустріального, то постіндустріальне суспільство має принципово новий основний ресурс ( інформацію і знання, а зрештою ( інтелект людини.
Не можна не звернути увагу на таку обставину. На початку 60-х років Ф. Махлуп у США і Т. Умесао в Японії фактично одночасно ввели в науковий оборот термін інформаційне суспільство [9] і тим самим поклали початок теорії за цією назвою. Концепція інформаційного суспільства розкрила принципово важливу рису постіндустріального суспільства і збагатила його розуміння, відкрила властивості інформації та її зростаючу роль у житті суспільства. Проте вона не могла претендувати на всеохоплюючу характеристику нового соціуму. Тому теорія інформаційного суспільства стала важливою складовою теорії постіндустріалізму.
Радикалізація технічних нововведень, швидке поширення інформаційних технологій, прискорення зміни поколінь комп'ютерної техніки ( усе це означало технологічну революцію, яка забезпечила перехід суспільства з індустріальної до постіндустріальної стадії. За оцінкою теоретиків постіндустріалізму, ця революція уявляється самою значною із усіх, які коли-небудь переживало людство.
І дійсно, для нового суспільства характерне панування сфери послуг, освіти, науки, культури і т. ін. замість матеріального виробництва, яке визначало економіку індустріальної епохи. Людина стає і метою, і критерієм суспільно-економічного розвитку, головною сферою вкладення капіталу. Основним і визначальним ресурсом є знання та інформація. Це такий величезний стрибок у розвитку людського суспільства, який нелегко збагнути. Адже зміни надзвичайно серйозні і глибокі. Сьогодні знання застосовуються і до сфери самого знання, що можна назвати революцією у сфері управління. Знання швидко перетворюються у визначальний фактор виробництва, відсуваючи на задній план і капітал, і робочу силу.
П. Дракер вважає, що нинішнє суспільство ще передчасно розглядати як суспільство знання; нині можна говорити лише про створення економічної системи на основі знання (Knowledge industries). Зміна ролі і значення знання, яке розпочалося 250 років тому, трансформувало і економіку, і суспільство загалом. Знання сьогодні стало основною умовою виробництва. Традиційні фактори виробництва ( земля (тобто природні ресурси), робоча сила і капітал ( не зникли, але перетворилися в другорядні. Ці ресурси можна використовувати, причому без особливих витрат праці, якщо є необхідні знання. Знання в новому його розумінні означає реальну корисну силу, засіб досягнення соціальних і економічних результатів. Використання знань для винайдення найбільш ефективних способів для застосування інформації, яка є в нашому розпорядженні, з метою отримання необхідних результатів ( це, по суті, обумовило революцію у сфері управління, яка охопила весь світ. Для порівняння: промислова революція проникла в усі сфери життя і набула всесвітнього масштабу за 100 років ( від середини ХVШ до середини XIX століття; революція в продуктивності праці досягла такого самого широкого масштабу за сім десятиріч ( від 1880 р. ( до кінця Другої світової війни; революція в управлінні продемонструвала ті самі результати менш ніж за 50 років ( від 1945 по 1990 рр. [4, с. 96].
Управління має загальний характер, і не залежить від функцій і завдань конкретних організацій ( як державних, так і недержавних. І хоч воно існує тисячі років, однак лише в період після Другої світової війни отримало наукове обгрунтування. П. Дракер нагадує, що раніше поняття керівник, начальник, менеджер визначалося так: Людина, яка відповідає за роботу своїх підлеглих, тобто начальник ( це шеф, а управління ( висока посада і влада. На початку 50-х років зміст поняття керівник змінилось і стало означати: Людина, яка відповідає за ефективність і результати роботи колективу. Сьогодні стає зрозумілим, що й це визначення не повністю відбиває суть справи. І тому адекватною доцільно вважати таке формулювання: Людина, яка відповідає за застосування й ефективність знання. Саме це визначення найбільш досконале, бо воно відбиває сучасний підхід до знання як до найважливішого з ресурсів. Земля, робоча сила і капітал сьогодні стали, головним чином, стримуючими, обмежувальними факторами. Тому ефективне управління є підоймою ефективного економічного і соціального розвитку.
Суспільство пройшло шлях від знання (в однині) до знань (у множині), тобто до багаточисельних галузей глибоко спеціалізованих знань (їх ми називаємо дисциплінами), перетворивши їх у силу, здатну створити нове суспільство. Його членами мають бути люди, які володіють спеціальними знаннями в різних галузях.
Отже, аналіз переконливо свідчить, що концепція знання в історичному процесі розвитку людства зазнала радикальних змін. І на Заході, і на Сході знання завжди співвідносилося із сферою буття, існування. А в наш час, як відмічає П. Дракер, воно дуже швидко перетворилося у сферу дії і стало не просто одним із видів ресурсів, а головним ресурсом. В усі часи знання було приватною справою, приватним товаром. Нині воно перетворилося у справу загальну, суспільну, у суспільний товар.
Оці глибокі зміни в суспільному розвитку дали підставу П. Дракеру зробити висновок про перехід від капіталізму до суспільства знань [4, с. 70].
Разом із тим не слід забувати, що цілій низці теорій, які, здавалося б, активно розроблялися і, начебто, домагалися визнання (організованого, конвенціонального, програмованого суспільства) не вдалося виділити критерії чи принципи, які б, хоч частково, але визначали становлення і розвиток певних сторін постіндустріального суспільства. Цілком зрозуміло, що такі підходи давали, у кращому випадку, односторонню характеристику нового суспільства, бо не охоплювали всього комплексу відносин трансформації суспільства і зійшли з історичної арени.
У сучасних умовах, коли розкриті методологічні принципи і суттєві риси постіндустріального суспільства, цілком реально передбачити, що подальші дослідження конкретних економічних, соціальних та політичних проблем нового соціуму дозволять подалі збагатити теорію постіндустріального суспільства. До того ж розвиток нового, постіндустріального суспільства та його економіки постійно породжує нові проблеми. Аналіз самих лише назв сучасного суспільства, які представлені в зарубіжній літературі, свідчить про велику різноманітність пошуків і випробувань, що проводилися вченими. Так, Дж. Лібхайм характеризує його як постбуржуазне суспільство, Р. Дарендорф ( посткапіталістичне, К. Боулінг ( постцивілізаційне, Г. Кан ( постісторичне, С. Аастром ( постпротестантське, Р. Сейденберг ( постісторичне, Р. Баркет - постнафтове [10]. Але всі ці пошуки і випробування привели до поняття постіндустріальне суспільство.
Спробуймо звести основні напрями теорії постіндустріального суспільства, що розроблялася в другій половині XX століття. Вони виглядатимуть так: Д. Белл обгрунтував три великі стадії суспільно-економічного розвитку суспільства ( доіндустріальне, індустріальне та постіндустріальне [8]; С. Крук і С. Лєш ( премодерністське, модерністське та постмодерністське суспільства [11]; О. Тоффлер ( першу, другу і третю хвилі цивілізації [12]. Ці напрями в межах дослідження одного предмету ( розвитку людської цивілізації ( та їх взаємодія власне і спричинили утвердження теорії постіндустріального суспільства. Адже ні модерністські визначення, ні, тим більше, хвилі не дають такого чіткого і ясного розуміння історико-економічного процесу, як доіндустріальне, індустріальне та постіндустріальне суспільства. Саме теорія постіндустріального суспільства ввібрала в себе все краще, що було в теорії стадій економічного зростання В. Ростоу, у теорії єдиного індустріального суспільства Р. Арона, у теорії конвергенції різних економічних систем Дж. Гелбрейта та ін. Отже, теорія постіндустріального суспільства ( це не одна із багатьох концепцій, широко розповсюджених у західному суспільствознавстві, а узагальнена теорія, система знань про розвиток людської цивілізації. Іншими словами, це парадигма, яка визначає методологічні принципи і суттєві риси вищої стадії цивілізаційного прогресу ( постіндустріального суспільства. 1. Иноземцев В. Л. Перспективи постиндустриальной теории в меняющемся мире / В кн.: Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология. М.: Асаdemia, 1999. C. 4.
2. Див.: Reiesman D. Leisure and Work in Post-Industrial Society / Larrabee Е., Меуег sohn R. (Еds.). Маss Leibure. Ylencoe (III), 1958. Р. 363(385.
3. Див.: Сен-Симон А. Катехизис промышленников // Избранные сочинения. М.-Л., 1948. Т. 2. С. 153.
4. Див.: Дракер П. Посткапиталистическое общество / В кн.: Новая постиндустриальная волна на Западе. М.: Асаdеmіа. 1999. C. 70(100.
5. Див.: Ліст Ф. Національна система політичної економії, С. 13
6. Veblen T. The Theory of Business Enterprise. N.-J., 1994.
7. Потогінний характер системи організації праці в індустріальній економіці визнає О. Тоффлер (Див:. О. Тоффлер. Будушее труда / В кн.: Новая технокритическая волна на Западе. М.: Прогресс, 1986. C. 252). Про те, що тейлоризм ( це не однозначна проблема, свідчить Ф. Фукуяма. Він ставить питання: чи є тейлоризм неминучим наслідком розвитку техніки . чи існували альтернативні форми організації фабричного виробництва, які б дали робітникам більші можливості для ініціативи і самостійності? І відповідає: представники однієї крупної американської школи соціології вважали, що з часом усі розвинуті суспільства прийдуть до тейлорівської системи відносин між робітниками та адміністрацією підприємств. Цю думку поділяли багато критиків індустріального суспільства ., які вважали подібний поділ праці неминучим наслідком капіталістичної форми індустріалізації. У межах цієї системи людина приречена на відчуження: машини, створені в ім'я його власних інтересів, стали господарями над людьми, а сама людина виявилася гвинтиком у системі масового виробництва. (Див.: Фукуяма Ф. Доверие, социальные добродеятели и созидание благосостояния / В кн.: Новая постиндустриальная волна на Западе. М.: Асаdemia, 1999. C. 148(149).
8. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования. М., 1999.
9. Machlup F. Production and Distribution of Knowledge in the United States. Princeton, 1962.
10. Дайзард У. Наступление информационного века / В кн.: Новая технократическая волна на Западе. М.: Прогресс, 1986. С. 344.
11. Див.: Crook S., Pakulsky J., Waters. M. Post-modernization: Change in Advanced Society. L., 1992; Lagh S. Sociology of Post-modernization. L., N.-J., 1990.
12. Див.: Тоффлер О. Третья волна. М., 1995.
