Курсова робота
на тему:
„Документ як об’єкт дослідження наук документно-комунікаційного циклу”
ЗМІСТВступ...................................................................................................3
Розділ 1. Еволюція поняття „документ”.
1.1 Виникнення та розвиток прадокумента........................................5
1.2 Концепції документа як засобу соціальних  комунікацій та джерела інформації.....................................................................................13
Розділ 2. „Документ” як наукове поняття.
2.1 Походження терміна „документ”................................................20
2.2 Дефініція поняття, різні значення поняття „документ” у нормативно-правових документах.............................................................22
2.3 Зміст поняття „документ” із позиції наук документно-комунікаційного циклу...............................................................................24
Висновки...........................................................................................33
Список використаної літератури......................................................36Вступ
Тема “Документ як об’єкт дослідження наук документно- комунікаційного циклу” є одна з найважливіших при вивченні курсу “Документознавство”.
Ми починаємо розкривати тему з емпіричних уявлень, з того де і коли виникає документ, отже ми дізнаємось , що документ з’являється у IV- III ст. до н. е. в межах Близькосхідної Месопотамської цивілізації, а матеріальною основою перших документів були природні матеріали, більш детально це розповідається у самому тексті.
Потім ми розглядаємо концепцію  документа як засобу соціальних комунікацій та джерела інформації. Наприклад, для управлінського документознавства актуальним є його аналіз як інструмента управління, а також розгляд його характеристик як юридичного акту. В спеціальних роботах з археографії представлено спектр думок щодо властивостей документа як засобу комунікаційного зв’язку, особливостей різних видів документів у цьому аспекті, функцій комунікаційних посередників тощо.
Зокрема, аналіз змісту і форм комунікаційних процесів, що відбивають зв’язок “писемне джерело-споживач інформації”.
Далі ми визначаємо походження терміна “документ” і дізнаємось, що слово “документ” від лат. dokumentum- зразок, доказ, свідоцтво походить від дієслова “docere”- вчити, навчати.
Ми слідкуємо за дефініцією поняття, його різним значенням у нормативно-правових актах.
Після цього переходимо до змісту поняття „документ” із позиції наук документно-комунікаційного циклу. Ми розглядаємо зв’язок документо-знавства не тільки з спеціальними історичними дисциплінами, правознавством, архівознавством. А й з рядом сфер діяльності, де вивчаються документи і проблеми документування цієї діяльності, у тому числі – бухгалтерським обліком, статистикою, мовознавством, технічною документацією, картографією, геодезією, геологією, медициною, кінознавчими дисциплінами та ін.
Актуальність дослідження, курс роботи полягає в тому, щоб розкрити і показати, що багатофункціональність, значимість даної галузі знань є дуже важливою, вагомою в наш час як для суспільства так і для фахівців різних сфер документно-комунікаційного циклу.
Мета розкрити і показати важливість цієї теми у суспільстві і в різних галузях знань.
Об’єктом дослідження теми є документ у різних галузях знань.
Предметом є еволюція, закономірності розвитку документа, сфери його функціонування у науках документно-комунікаційного циклу.
Завдання роботи є:
Розглянути виникнення та розвиток документа.
Проаналізувати сутність наукового поняття “документ” за нормативно-правовими документами.
Проаналізувати зміст поняття “документ” з позиції наук доку-ментно-комунікаційного циклу.
Розділ 1. Еволюція поняття “документ”
1.1. Виникнення та розвиток прадокументів
Перші документи або як їх називають прадокументи з’являються у IV-III ст. до н.е. в межах Близькосхідної Месопотамської цивілізації. Життя у шумерян як населення найдавнішої держави людства, було надзвичайно задокументованим, вчені це пояснюють складними кліматичними умовами, які вимагали сильної влади, чіткої ієрархії відносин у суспільстві, а отже для їх регламентації необхідних письмових засвідчень, тобто документів.
Матеріальною основою перших документів були природні матеріали від Шумеру до нас дійшло найбільше документів на камені, хоча є й інші: на дереві, камені і т.д.
До епох Шумеру належать складання інших традицій в опрацюванні документа. Виникає традиція засвідчувати документ, підтверджувати справжність і офіційність документа. Процедура затвердження документа відбувається через печатку. Печатки створюють прецедент офіційності, справності власницької ознаки як характеристики будь-якого документа. Одночасно усвідомлювалось значення та роль печатки оскільки уже в Стародавньому Вавилоні існував реєстр існуючих втрачених печаток. Виникає необхідність тлумачення текстів, тобто виділяється ще один важливий напрям-трактування, семантики текстів документа релігійного змісту, їхнє тлумачення було важливим, оскільки сприяло виробленню, вмінь і навиків роботи з документами. Варто сказати, що прочитуючи тексти фахівців складали цілі словники, які заключали в собі слова, терміни, що тут не пояснювалися, їх переклад на інші мови, тобто маємо сказати, що вже в епоху давніх близькосхідних цивілізацій складається традиція філологічного аналізу інформацією таким чином на початковому етапі формування сукупностей, уявлень про документ починається їх перша диференціація, а їх напрями по суті зберігаються й донині, це по-перше інвентарно-каталожний спосіб узагальнення відомостей про документи коли їх враховують як одиниці зберігання, тобто типи оперують як  матеріальними об’єктами обліку та зберігання з іншого боку оперування документами. По-друге усвідомлюється різне цільове призначення документа їх функціональне спрямування, що позначалось у окремому архівному зберіганні адміністративному господарстві, фінансових, торгівельних та інших документах, а значність деяких з них зумовлювало особливі умови такого зберігання. Зосередження їх у державних скарбницях, центральних сховищах і навіть іноді в гробницях. По-третє цей напрям у дослідженні жанрово –тематичної диференціацією документів, які містять тексти фінансового, юридичного, релігійного змісту. Розвиток різних сфер соціальної діяльності людини бюрократич-ної системи, способів управління державою, зумовлюють потребу в різних управлінських, правових, фінансових, дипломатичних, торговель-них документів вироблення певних правил організації їхнього тексту відповідно до жанрової специфіки. Документ вже тоді використовується з різною метою як навчальні посібники, довідкові матеріали, засоби управління чи фіксації облікової інформації. Усталеність певних видів документа створює наявність у них формуляра. По-четверте - це усвідомлення поняття справжності документа його офіційності через етичне вироблення такого формуляра реквізитом якого як правило стає печатка, що засвідчує особу, права її власності підтверджує написаний текст. Розуміння копії та оригіналу виникає вже на стадії переписування донних табличок в часи Шумеру, коли їхня  оригінальність підтвердь-жувалась специфічним терміном, що означав правильні таблички. По-п’яте - це аналіз інформаційної складової документа який вимагав перекладу з однієї мови на іншу. Трактування текстів дешифрування письмен, священні тексти сприймалися і як нормативні, а інші проявами нормативності у поєднанні з офіційністю були законодавчі акти, укази царя тощо.
Вага і статус офіційного документа як юридичного акту значно підвищилася в середні віки в умовах феодального права, що регулювало  взаємини членів європейського суспільства всіх рівнів, особливо у сфері володіння матеріальними(землі, будівлі, населені пункти) і людськими ресурсами. Це зумовило вироблення законодавства, спрямованого проти фальшування документів. Звідси й постала потреба в більш чіткій регламентації оформлення документів.
В епоху Середньовіччя набуті знання про документ за Античності значно розширюються. З  VIII ст. до нашого часу дійшли праці “Liber diurnus”, які містили конкретні приписи що до складання різних видів документів. Їх було безліч
Це – “summa” (сумації), “art”(мистецтво), “narionus”(правила складання документів. Церква, яка була зацікавлена в тому, щоб довести право на своє існування.
Тому й не дивно, що доводячи це право іншим як і право на приватну власність, вона потребувала авторитетних джерел своїх прав, а ними могли стати лише документи.
Працюючи з документами ці церкви на основі своєї практики пропонували прийоми аналізу, тобто критики документів.
Найпотужнішим теологом Середньовіччя став Фома Аквінський. Він заклав підвалини теорії, яка сьогодні є офіціальною доктриною Ватикану. Її більш ніж тисячоліття життя забезпечено сильною аргументацією, що витікає із джерельної бази, якщо інші мужі церкви закликали повірити в те, що Бог є, то Фома шляхом раціональних логічних операцій, доводить, що Бог є.
Він говорить, що можна повірити в те, що Бог є, а можна перевірити і через знання переконатись, що він існує. Фома підняв десятки тисяч документів і аналізуючи їх доводить, що Бог є.
Коли прийшла епоха Відродження і реформатори церкви почали критикувати теологів, то це примусить бути їх логічно і раціонально виваженими.
Для цього вони мали виявити невідповідності, які містилися в джерелах, документах і працях, оці невідповідності їм було досить просту критикувати неправдивість їхнього вчення з Фомою, бо його аргументи на користь існування Бога були вагомими  і обґрунтованими.
“Aol fontes” – до джерел. Це основний лозунг епохи Відродження найцікавіше те, що в цих суперечках між традиційними прихильниками церкви складаються традиції дослідження текстів документів їх критика, прийоми аналізу і т.д.
Слід зауважити, що у часи Відродження проблема визначення оригінальності стародавніх актів поряд з юридично-економічними аспектами набуває певного ідеологічного та культурологічного значення. Загальновідомою є діяльність гуманістів щодо вивчення, а часто й видання античних пам’яток не тільки як зразків класичної словесності, а й з метою обґрунтування власних концепцій філософського, політичного чи правового характеру. Започатковуючи наукові прийоми текстології, археографії, історичної критики джерел, вони не тільки повернули суспільству твори античних класиків, а й практичного оглянули всю відому на той час латиномовну спадщину.
Ідеологія діячів Відродження не могла не увійти у протиріччя з церковними канонами. Ця колізія поглиблювалася викриттям гуманістами підробок документів, що утверджували верховенство папської влади над світською та взагалі над країнами Західної Європи. Така діяльність гуманістів імпонувала монархам, які хотіли обмежити політичний вплив Ватикану. Як це не парадоксально, але для виправлення ситуації і як протидія гуманістичному рухові багато католицьких орденів, особливо ті, що патронували освіту
Активізували наукову діяльність для захисту своїх устоїв. Необхідність опанування вимагала досконального вивчення методів наукового аналізу старовинних документів (це полегшувалося наявністю багатющих фондів рукописів в монастирських бібліотеках) , що дало досить значні результати у вивченні літературних та актових історичних пам’яток. Правда, критика джерел іноді набувала й крайніх форм. Наприклад, єзуїт Жан Ардуен (1676-1729) стверджував, що вся антична література є підробкою, витвором середньовічних монахів. Він, як представник історичного піронізму, вважав сумнівними  навіть документи церковних соборів аж до Триденського (XVI ст.)
Взагалі слід відзначити особливу роль французьких вчених монахів у розвитку науки. Поміж них, зокрема Марсенна, який організував листування між науковцями всієї Європи і фактично був ініціатором створення Паризької академії наук, а також єзуїтів-видавців наукових журналів, причому навіть популярних з природничих наук тощо. Жан Мабільон, автор  першої класичної праці, в якій було використано термін “дипломатика” і обґрунтовано її теоретичні засади як наукової дисципліни (“Дипломатика в шести книгах”, Париж, 1661 р.) , належав до конгрегації Св. Марка. Його справу продовжували інші вчені монахи, але найбільш відоме ім’я Бернара Монфокона, який 11708 р. видав книгу “Грецька палеографія”, вводячи у науковий обіг поняття “палеографія” і узагальнюючи результати її емпіричного розвитку.
Однак, слід погодитись із зауваженням Л.А.Дубровіної, що “ще на початку ХІХ ст. систематичне вивчення рукописів почалося як синкретичний напрям “манускриптознавства”, що об’єднував археограф-фію, палеографію, текстологію та дипломатику”. Це і надалі підтер-джується наявністю синтезованих навчальних курсів у межах підготовки арзівістів-бібліотекарів авлеографів-бібліотекарів у навчальних закладах ХІХ ст. Франції (Архівна школа в Парижі), Іспанії (Вища школа дипломатики в Мадриді), Португалії (Школа дипломатики в Лісабоні), Австрії (Інститут вивчення австрійської історії у Відні), Італії (“instituto di Studi superiori” у Флоренції). Деякі зарубіжні дослідники пояснюють по требу в такого роду фахівцях тим, що, на відміну від США, де публічні бібліотеки були засновані на кошти від податків, у Західній Європі їхні фонди комплектувалися за рахунок зібрань церковних (монастирських) бібліотек, і вони вимагали для роботи з ними відповідних знань з історії та методів дослідження манускриптів.
Потрібно відзначити, що формування наукових дисциплін про документ було пов’язано також із розвитком центрів, що зберігали документи. Хоча в середні віки в Європі вже існували королівські і міські бібліотеки і архіви, у переважній більшості вони представляли єдине сховище манускриптів. Їхня диференціація відбувалася тільки за тих умов, коли ставали інтенсивнішими діяльність канцелярій та установ, що створювало прецедент окремого зберігання продукованих ними документів, як це сталося, наприклад при створенні Архіву державних паперів в Англії ( XVII ст.). Але все ж таки вирішальним моментом у спеціалізації бібліотек і архівів був початок книгодрукування. Вже папа Сікст IV (час правління - 1471- 1484 рр.) відокремлює “таємну бібліотеку” від публічних книг, тобто папську реєстратуру від власне зібрання рукописних і друкованих книг.
Є.В.Старостін зауважує, що перші праці зі справочинства та архівознавства були написані у переломний період розвитку архівної справи, коли архіви, що зберігали до цього перш за все правові пам’ятки (грамоти, акти, договори та ін.), стали приймати на зберігання організаційно-розпорядчу, фінансову і судову документацію. У цей час, зазначає він, маючи на увазі XVI ст., суттєво зростає кількість архівних фондів, які завдяки розвиткові книгодрукування остаточно відокремлюються від бібліотек. Серед такого роду праць перш за все слід відзначте дві книги Чкоба фон Раммінгена з Штутгарта “Про реєстратуру, її устрій та управління” та “Коротке повідомлення про вид досконалої і повної реєстратури”, які вийшли друком 1571 р. Дуже важливим для історії документознавства є факт відбиття у другій книзі схеми класифікації документів. У цьому аспекті цікавою є також праця з архівознавства, опублікована у Венеції 1632 р., де також подавалися рекомендації щодо класифікації документів за різними ознаками. В XVII ст. у Німеччині реєстратурознавство розробляється як спеціальна наукова дисципліна (Registraturwissenshaft).
Наприклад, “Загальна палеографія” або ж “Класифікація і упорядкування архіві й бібліотек”.
Розвиток книгодрукування призвів до значних зрушень в інформаційно-документальній сфері взагалі, що у подальшому відіграло значну роль у формуванні наукових дисциплін про документ. Започаткування випуску дешевих книг у першій пол. XVI ст. зумовило особливу культурну ситуацію, яку іноді називають проявом так званої “Інформаційної кризи”. Кількість друків була настільки значною, що потребувала вже їхнього аналізу не тільки для обліку, а й для видання відповідних посібників з метою орієнтації у їхньому потоці читачів і рекомендації відповідних джерел. Реакція на таку ситуацію-видова диференціація бібліографічного напряму вивчення книг, а саме-намагання створити універсальні ретроспективні бібліографічні покажчики і підготовка бібліографічних покажчиків за галузями знань. Дуже швидко усвідомлюється нездійсненність планів складання вичерпного списку книг. Натомість ставиться більш реальне завдання-створення ретроспективних національних бібліографічних посібників. Характерно, що перший зразок такого роду вторинних документів-праця англійця Джона Бейла (1548 р.), має ознаки бібліографічного твору. Орієнтацію на широкі верстви населення у відображенні відомостей про масиви національної літератури демонструють видані пізніше національними мовами італійські та французькі покажчики. З іншого боку, своєрідним бібліографічним відгуком на збільшення потоків документів була публікація “Індексу заборонених книг” (Рим, 1559 р.) – переліку творів, засуджених католицькою церквою і повністю заборонених до видання, продажу і читання.
Саме у межах практичної бібліографічної діяльності зароджується наука про книгу-книгознавство. Як відзначає К.Мігонь, “виконання бібліографічної роботи вимагало широкого і глибокого знання світу книг, ставило перед бібліографією завдання, що вже не були пов’язані з повсякденними професійними навичками, змушувало звертатися до історії і філології, які давали можливість певним чином описувати і оцінювати книги”. Серед перших теоретичних робіт у цьому напрямі слід відзначити “Керівництво з бібліографії, або Трактат про знання рідкісних і унікальних книг” (Париж, 1763- 1788.Т.1-10) Г.Ф.Дебюда, а також “Вступ до книгознавства” ( Відень, 1777- 1778.Т.1- 2) М.Деніса, який ототожнює поняття бібліографії, бібліології та книгознавства і визначає бібліографію як науку про книгу в цілому, включаючи рукописну книгу, знання про шрифти і друкарську справу, про бібліотеки і описи книг. У подальшому, впродовж ХІХ ст., бібліографія і книгознавство часто розглядалися як  єдина наукове дисципліна, і тільки у ХХ cт. вони формуються як окремі науки. Термін “бібліотекознавство” починає використовуватись тільки у першій пол. ХІХ ст. у працях з цієї галузі знань, зокрема, двотомному “Досвіді вичерпного керівництва з бібліотекознавства” (1808-1827) М.Шреттінгера та тритомніц “Освіті бібліотекаря” (1820-1827) Ф.А.Еберта.
Здається, що в бібліографії ХІХ ст. виокремлюється, так би мовити, три напрями розвитку, а значить і аспектів розуміння її сутності. Перший - як історико-філологічної дисципліни, що часто ототожнювалася з бібліологією (книгознавством) і представлялася як комплексна нaука про книгу. Другий розглядав її як допоміжну історичну дисципліну під назвою історичної бібліографії, що була спрямована на створення каталогів манускриптів та стародруків і розкриття їхньої наявності в архівах та бібліотеках. І третій - це практична наука, що орієнтована на оперативне забезпечення інформацією про нову літературу з усіх галузей знань (переважно з природничих і технічних наук). Саме у межах останнього напряму, а також в теорії справочинства другої пол. ХІХ ст., документ став досліджуватись як засіб оперативної дії, що відкривало нові можливості аналізу його сутності поряд з традиційним вивченням як історичної пам’ятки.
Таким чином за довгий історичний період  значення поняття “документ” постійно зміняється. І до нашого часу приймається визначення, то даючи йому найширшого сенсу, то звужує його поняття до одного якого-небудь виду документа. Користуючись поняттям документ необхідно  кожний раз уточняти, яке саме значення  в ньому вкладене для рішення теоретичних та практичних задач.
1.2 Концепції документа як засобу соціальних комунікацій та джерела інформації.
Документ може розглядатися в різних аспектах, різноманітність яких відзначав вже К.Г.Мітяєв. Зокрема, для управлінського документознавства актуальним є  його аналіз як інструмента  управління, а також розгляд його характеристик як юридичного акту. Мова йде про юридичну силу документної  інформації, яка, між тим, має місце за умови наявності позатекстових інформаційних елементів-бланку, печатки, підпису, революції тощо. Більш масштабною є концепція документа як елемента соціальної пам’яті, як частки ноосфери. Власне і аспекти розгляду функціонування документа як знакової системи у певному середовищі текстів споріднені з такого роду концепціями в плані соціальних комунікацій, з одного боку, і документальною пам’яттю людства - з другого. Ретроспективна і оперативна частини світового документального поля розглядаються з  точки зору їхнього руху, актуалізації, потенційного інформаційного ресурсу суспільства. Цей аспект розкривається в працях Г.В. Боряка, Б.С.Ілізарова, К.Б.Гельман-Виноградова, А.С.Уйбо та інші.
Прояв сутнісних характеристик архівного документа як історичного джерела, пам’ятки історії й культури розглядається в державний, суспільний та науковий статус у публікаціях В.Ю.Афіані.
Все більше привертають увагу представників різних наук комунікаційні характеристики документа. В останні роки вони ставали об’єктом аналізу в спеціальних роботах з археографії (Г.В.Боряка), книгознавства (А.О.Бєловицької, В.Ю.Іваницької, Г.М.Швецової-Водки, К.Т.Ямчука), кодикології (Д.А.Дубровіної), бібліографознавства (В.О.Іль-ганаєвої, В.П. Леонова, М.С.Слободяника, А.В.Соколова, Г.М.Швецової-Водки) та ін.
В цих працях представлено спектр думок щодо властивостей документа як засобу комунікаційного зв’язку, особливостей різних видів документів у цьому аспекті, функцій комунікаційних посередників тощо. Зокрема, аналіз змісту і форми комунікаційних процесів, що відбивають зв’язок “писемне джерело-споживач інформації”, розглядається як засіб вирішення проблем походження і призначення цього джерела та адекватності відображення інформації через його описову статтю-головних у камеральній археографії [14, ст.55]. Подібний підхід демонстратується у випадку розв’язання іншого дослідницького завдання вже у межах бібліотекознавства, коли розкриття сутності соціального призначення наукової бібліотеки вважається за доцільне здійснювати через вивчення складної документальної когнітивно-комунікаційної системи.
Особливої ваги набувають результати комунікаційного підходу під час розгляду методологічних засад загального документознавства, наприклад, при визначенні понять, що виступають тут на категоріальному рівні, таких, як “інформація”, “документ”, “книга”. З іншого боку, така конкретизація, а також висновки щодо особливості комунікаційних характеристик документа дозволяють виокремити різні фази його існування, а звідси і розрізняти дисципліни чи галузі знань, що вивчають документ на певній стадії функціонування.
Розглянемо, наприклад як визначаються у комунікаційному аспекті і відмінності документа та книги. Як вважає Е.К.Беспалова, створений автором тексту рукописний документ лише потенційного може стати книгою, але набуває такого статусу тільки в результаті їх створення переписувачем, редактором, друкарем, видавцем як засобу розповсюдження інформації в суспільства шляхом тиражування.
Майже так само розмірковує А.О.Беловицька: “Книга як спосіб соціальної комунікації стає дійсністю в процесах організації твору писемності, писемного документа у твір писемності та друку , рукописне чи друковане видоння засобами книжної справи і в процесах подальшого відображення в суспільній свідомості результату цієї організації тими ж засобами”. Створення опублікованого, виданого чи депонованого документа і включення його в систему суспільного користування через книжкову торгівлю і бібліотеки, на думку Г.М.Швецової-Водки, дозволяє вважати такий документ книгою та відрізняти його за цими ознаками від інших документів.
Власне книгу від документа  у поданих вище  трактуваннях відрізняє її динамічний характер, те, що вона є, за висловом Е.К.Беспалової, “динамічним” документом. Однак у Е.К.Беспалової динамічність документа не є ще самодостатньою ознакою для визнання його книгою. Додатковими ознаками виступають так звані “елементи вторинної структури криги”, котрі відповідають потребі її руху в суспільстві, а саме відомості про автора, редактора, назву, рік, місце видання, формат. наклад тощо.
Є й інші аспекти розгляду таких комунікаційних характеристик, який значною мірою пов’язаний з розумінням властивостей, стану та статусу документа як джерела інформації. Цей аспект знаходиться у площині аналізу фаз трансформації “динамічного” документа в історичне джерело. Зокрема, дану проблему як фундаментальну теоретичну впродовж останніх років розглядають на спільних наукових конференціях російські архівісти, документознавці та джерелознавці. Правда, там ця проблема декларується як “трансформація документа в історичне джерело”. ЇЇ формулювання дещо неоднозначне, оскільки відразу виникає питання: чи одержує в такому випадку документ якість історичного джерела, або ж він повністю перетворюється в історичне джерело, позбавляючись своїх характеристик документа. Друга точка зору декілька десятків років тому була поширена в історичному джерелознавстві й архівознавстві, проте матеріали обговорення даної проблеми конференції дають право стверджувати, що перевага була  віддана першій позиції. Основним дискусійним її аспектом було визначення того моменту, коли документ стає історичним джерелом. Ряд учасників конференції був схильним розглядати архівний документ як історичне джерело, незалежно від того, користувався ним історик чи ні, аргументуючи це тим, що ретроспективна інформація існує об’єктивно, бо в іншому  разі діяльність архівіста не має сенсу.
Архівний документ - “доджерело” і архівний документ-історичне джерело-це різний стан одного й того ж об’єкта з однаковим властивостями. Головним із них є властивість відбиття в документі інформації про минуле. Архівний документ - “доджерело” має лише властивості історичного джерела, проте до реалізації їх дослідником таким не є. Тільки в результаті джередлзнавчого вивчення архівного документа розкриваються його властивості як історичного джерела і формулюється характеристика цих властивостей. Саме ж архівне джерелознавство, що включає, на думку А.В.Єлпатьевського, крім проблем визначення цінності документів також питання їхнього наукового описування й організації використання, потребує уточнення предмета і завдань дослідження, характеру взаємозв’язків з історичним джерелознавством і відмінностей від нього.
Власне будь-який документ може стати джерелом інформації про минуле, з огляду на невизначеність у розмежуванні часу на “минуле” і “сучасне”. У цьому контексті поняття “ретроспективна документна інформація” є дуже умовним. І все ж для документальних систем є критерій, що дає можливість провести таку межу. Це час, коли документ перестає виконувати ту основну функцію, заради якої він був створений, що дозволяє відокремити “власне документ від архівного документа як потенційного історичного джерела”, а за деякими уявленнями в результаті він вже набуває значення історичного джерела. Ось, що пише з цього поводу Г.В.Боряк: ”історичне джерело як артефакт відрізняється від загального поняття “документ” ціннісний ретроспективний характер, що полягає у відстані його від часу створення, а відповідно - у різному функціональному призначення. Документ у контексті проблеми його походження створюється як інструмент прямого управління або прямого впливу на певні сфери суспільного життя. Його статус і функції змінюються, коли він потрапляє у архів і набуває значення “архівного документа”. Головна функція і головний зміст архівного документа - це можливість його актуалізації для нового знання та нового впливу на суспільство. Ця можливість його використання базується на його джерелознавчій сутності”.
У підсумку можна відзначити, що архіви зберігають  документи як “доджерела”, що мають властивості історичного джерела. Архівний документ перебуває у стані історичного джерела в процесі його вивчення для вирішення завдань історичного дослідження. У фондах архівів також знаходяться документи, що мають офіційний статус історичного джерела після введення інформації про них в канали наукових комунікацій.
З точки зору аналізу комунікаційного циклу, з врахуванням першої та останньої його ланок, тобто “автор документної інформації споживач документної інформації”, вищевикладене має важливе значення. Зокрема, автор твору, що можливо і не розраховував на таку увагу до нього через багато століть, знову знаходить свого читача. Правда, у цьому разі перехід в “динамічний” стан власне вже не відбиває безпосередній комунікаційний зв’язок, оскільки у закладені в нього творцем, а його зміст не є актуальним у наш час. Ці видання, як зазначалося, перш за все виконують роль історичних джерел і сприймання описання знання споживачем має зовсім інший характер, ніж у комунікаційному акті оперативної дії “автор-читач”.
Інша ситуація, коли видаються ділова документація чи документи особливого походження. Тут вже немає ніякого акту комунікації у циклі” автор документної інформації – споживач”, оскільки ці документи не призначалися для оприлюднення з такою метою. Взагалі при виданні історичних документів, як нормативних, так і довідкової документації, мова може йти про комунікаційний зв’язок “документ-сподивач” або” автори наукового видання-споживач”, оскільки обов’язковою складовою такого видання є наявність наукового коментарю до тексту, який часто адаптований для його сприймання сучасним читачем. Таке видання буде виконувати ту функцію, яку заклали під час його створення автори наукового видання. У той же час результати археографічного чи кодикологічного аналізу пам’ятки ми не розглядаємо як науково-інформаційну роботу не тільки термінологічно, а й за суттю. На відміну від бібліографічних, реферативних чи оглядових інформаційних документів, археографічні чи кодикографічні описання документальних пам’яток включають результати науково-дослідної роботи, де формулюються нові наукові факти. Власне такі описання - різновид наукової публікації, а саму археографічну і кодикографічну діяльність не можна розглядати як роботу комунікаційних посередників. оскільки тут дослідники виступають як автори тексту нового наукового документа.
Слід відзначити ще один важливий момент. Фактично “динамічні” та “статичні документи, як “зовнішньо обігові”, так і “внутрішньо обігові” є об’єктами вивчення різних  галузей знань. Так на нашу думку, „динамічні зовнішньо обігові” документи переважно вивчають бібліо-графознавство, бібліотекознавство, книгознавство та інформатика.
“Динамічні внутрішньообігові” документи є об’єктами спеціального документознавства, яке досліджує управлінську. картографічну, науково-технічну та інші галузеві чи функціональні типи документації.
У цілому “статичні” документи-об’єкт  вивчення історичного джерелознавства. “Зовнішньообігові статичні” знаходяться у полі зору історії та бібліографії друкованої книги ХІХ-ХХ ст. або історії бібліографії стародруків. “Внутрішньообігові статичні” є прерогативою архівознавства та історичного документознавства. Рукописні документальні пам’ятки як “зовнішньообігові”, так і “внутрішньообігові” є об’єктом кодикології та кодикографії, а також археографії. Ряд спеціальних історичних дисциплін також вивчають „статичні” документи. Однак, дослідницький простір цих дисциплін обмежений специфікою носія інформації, деякі вивчають окремі елементи документа у вигляді філіграней, записів користувачів, інших позатекстових елементів, оформлення матеріального носія чи способів фіксації інформації. Деякі з них мають історико-філологічний характер. Слід зауважити, що одночасно з дослідженням “статичних” документів для з’ясування жанрово-типологічної характеристики, історії походження часто проводиться аналіз їхнього функціонування у “динамічному” стані.
Необхідно також відзначити наявність специфіки концептуальних підходів до визначення комунікаційних характеристик так званих “електронних документів”. “Електронні” листи, статті, книги, енцик-лопедії, бібліографічні покажчики, управлінські документи тощо хоча і є аналогами текстової частини документів з паперовою основою, однак їх спосіб існування, у тому числі передавання комунікаційними каналами комп’ютерного зв’язку, значно відрізняється від власне документального. Однак, сучасна технологія, наприклад, видавничої справи вже передбачає спочатку створення макету видання в електронні формі, а потім так званої твердої копії, яка виконує роль друкарської форми. Електронний обіг цінних паперів є особливою комунікаційною сферою із специфічним формами їхнього існування. В комп’ютерному справочинстві існує ряд проблем створення та функціонування електронних організаційно-розпорядчих документів та представників інших типів управлінської документації, що потім позначається на проблематиці архівного зберігання дискет,  компакт-дисків, змінних вінчестерів і використання їхньої інформації.
Розділ 2. Документ як наукове поняття
2.1. Походження терміна „документ”.
Історія виникнення і еволюції  терміна „документ” вивчена недостатньо.
Серед спеціалістів, які  займались спостереженням цього питання слід назвати Х.Арнтца, Г.Г.Воробьева, М.А.Комарова, С.Г.Кулешова, Ю.Н.Столярова, А.Суски, Г.Н.Швецову-Водку та інших.
Слово документ (лат. dokumentum-зразок, доказ, свідоцтво) походить від дієслова “docere”- вчити, навчати.
Корені цього слова уходять в індоєвропейську прамову де воно означало жест витягнутих рук, пов’язаний з передачею, прийомом чи отримуванням чого-небудь. По другій версії корінь “dek” походить від числа “десять” і пов’язане з тим, що на розкритих долонях витягнутих рук десять пальців.
Згодом корінь “dek” був замінений на “dok”  у слові “doceo”-вчу, навчаю, від якого були утворені слова “doctor”-учений, “doctrina”-вчення, “documentum” те, що вчить, повчальний приклад. В цьому  значенні документ використовувався Цезарем та Цицероном. Пізніше він здобув юридичне звучання і стало означати “письмовий доказ”. В записі письмового свідоцтва слово документ вдавалось від середніх віків до XIX ст.
В російській мові слово „документ” виникло у часи Петра І, як взято з німецького і польських мов, в значенні письмового свідоцтва. На початку ХХ ст. воно мало два значення: 1) будь-який папір, зроблений законним порядком і в змозі служити доказом прав на будь що або на виконання яких-небудь обов’язків; 2) Будь-яке письмове свідоцтво.
Ріст числа юридичних документів привів до виникнення у другій половині XVII ст. у Франції особливою наукою під назвою “Дипломатика”. Назва науки пішла від грецького слова „diploma”-лист, документ. Дипломатика почала вивчати усі публічні документи, в залежності від документів особистого походження.
Її основоположником вважають Жана Мобільйона, який видав у 1681р.в Парижі “Книгу об исскустве дипломатики”.
Базове поняття “документ” пояснювався у дипломатиці як будь-яке письмове свідоцтво, яке служить для виникнення доказу і виповненню прав. Документ виповнював одну з трьох функцій: 1)утвердження нового правового положення; 2) засіб доказу перед судом; 3) переніс обов’язків з одного чоловіка на іншого.
До другої половини XIX ст. у довідкових виданнях деяких країн світу з’являються від слова „документ” терміни: документація-у значенні підготовка і користування підтверджених документами доказів і обов’язків; документний - який відноситься до документу.
Таким чином, у кінці ХІХ ст. спостерігається тенденція до служіння границь поняття „документ”: спочатку воно роздивлялось як будь-який предмет, потрібний для повчання і доказу, а потім як письмове свідоцтво, яке підтверджує певні правові відносини.
На початку ХХ ст. у терміносистему вводиться більш широке поняття “документ”: його ввів відомий бельгійський вчений, основоположник документації-науки про сукупність документів та області практичної діяльності - Поль Отле.
Поль Отле і його соратник Анри Лафонтен розробляли теорію документації у  в стінах Міжнародного бібліографічного інституту, створеного в Брюсселі у 1895 р.
2.2. Дефініція поняття, різні значення поняття “документ” у  нормативно-правових документах.
Поняття “документ”  являється центральним, фундаментальним у понятійній системі документознавства. Воно відображає признаки реального існування предметів, які служать об’єктами практичної діяльності по створенню, аналітико-синтетичній обробці, зберіганню, пошуку і використанню документної інформації в суспільстві.
Це поняття широко використовується у всіх сферах суспільної діяльності. Майже у кожній області знання є одна або декілька версій його поняття з узгодженою специфікою тих об’єктів, яким дають статус документа.
В Україні офіційно прийняті три значення поняття “документ”, зафіксовані в ряді державних стандартів:
ДСТУ 2392-94 Документ – це записана інформація, яка може  розглядатися як одиниця у  ході здійснення інформаційної діяльності.
В цьому стандарті говориться, що документ-це записана інформація, на відміну від нього у  ДСТУ 3017- 95, який наведений нижче, що документ-це матеріальний об’єкт , який містить інформацію. ДСТУ 3017-95 Документ - це матеріальний об’єкт, що містить інформацію, закріплену створеним людиною способом для її передавання у часі і просторі.
На відміну від двох попередніх стандартів, в ДСТУ 2732- 94 говориться, що документ - це не тільки матеріальний об’єкт який містить інформацію, але й має правове значення. ДСТУ 2732-94 Документ – це матеріальний об’єкт, що містить у зафіксованому вигляді інформацію, оформлений у зведеному порядку і має згідно з діючим законодавством правове значення.
У ГОСТ 1648-83 Документом стає будь-який об’єкт з фіксованими знаками.[4,ст.8], на відміну від нього у  ГОСТ 16487-83 Документ - це матеріальний об’єкт з інформацією, закріпленою створеним людиною способом для її передавання у часі і просторі, а у  ГОСТ 51141-98 говориться, що Документ „Зафіксована на матеріальному носії інформація з реквізитами, що дозволяють її ідентифікувати.
Розглянувши ці стандарти ми можемо зробити висновки, що відношення різних значень документа будується за принципом ієрархії підкоренням одного поняття іншому, де кожне більш широке  включає в себе менш широке.
2.3 Зміст поняття “документ” із позиції наук документно- комунікаційного циклу.
Зв’язки документознавства з іншими науковими дисциплінами та галузями практичних знань неодноразово розкривалися в численних роботах. Слід відзначити, що зміст цих зв’язків відбиває як структуру об’єкта і предмета документознавста, так і його завдання. І тому ті дослідники, які стояли на позиціях більш широко розуміння об’єкта, відповідно показували і більший спектр його зв’язків. Зокрема, К.Г.Мітяєв, який чи не перший розглянув це питання, вважав, що крім спеціальних  історичних дисциплін, правознавства, архівознавства, документознавство пов’язане з рядом сфер діяльності, де вивчаються документи і проблеми документування цієї діяльності, у тому – бухгалтерським обліком, статистикою, мовознавством, технічною документацією, картографією, геодезією, геологією, медициною, кінознавчими дисциплінами та ін. Однак у подальшому( незважаючи на часте декларування прихильності до ідей К.Г.Мітяжва) документо-знавство розглядалося як теорія і методика документування управлінь-ких процесів. Відповідно визначалися і зв’язки цього напряму спеціаль-ного документознавства, яке ми назвали управлінським. Коротко охарактеризуємо зміст цих зв’язків.
Майже всі автори відзначають спорідненість документознавства і архівознавства. Цей зв’язок вбачається у спільності об’єкта дослідження, причому у тих його частинах, що стосуються теорії документа і сфери практичної роботи зі створення та використання документа. Відповідно, для документознавства такою сферою є справочинство, а для архівознавства –архівна справа. Розгляд цих сфер як взаємозумовлених дав підставу для формулювання принципу континуїтету (у такому значенні це поняття запропоновано К.Т.Селіверстовою) як наступності, уніфікації та безперервності в організації та описуванні документів від їх створення в справочинстві до зберігання в архіві.
Теорія документа у спеціального документознавства не може не спиратися на розробки загального документознавства, оскільки фактично всі їхні основні завдання в аспекті теорії документа тотожні і різниця полягає тільки у більш широкому спектрі об’єктів дослідження в загальному документознавстві і більш конкретизованому виборі такого об’єкта у різних напрямах спеціального документознавства, наприклад, управлінські документи, кінофотофонодокументи, науково-технічні документи тощо. Управлінське документознавство, як найбільш розроблений з таких напрямів, зосереджує увагу на типології та класифікації управлінських документів, вивченні моделей їхніх характеристик змісту та зовнішньої форми, у тому числі при створення електронних документів чи конвертації документної інформації паперових документів в електронну форму, на функціях управлінських документів у цілому чи номінально - видовому розрізах та окремих  характеристиках документної інформації. І хоча, як вже відзначалося раніше, управлінські документи при переході від динамічного до статичного стану зазнають функціональних змін, однак всі досліджувані документознавством характеристики документа враховуються архіво-знавством в плані вивчення документа як історичного джерела чи для задоволення інших запитів суспільства в ретроспективній інформації. З іншого боку, теорію управлінського документа, орієнтуючись на сферу практичного застосування своїх результатів, тобто на справочинство, розробляє вимоги до змісту та зовнішньої форми різних видів документів, використовуючи засобу уніфікації і стандартизації. Саме у цьому аспекті досить виразно проявляються зв’язки документознавства з мовознавством або з тим конкретним його напрямом, який отримав назву документної лінгвістики. Оптимальне конструювання тексту, застосування мовних кліше в управлінських документах дозволяє досягати високого ефекту у виконанні ними їхньої основної соціальної функції.
З іншого боку, застосування засобів ділового мовлення не може бути достатнім для виконання такої функції, оскільки тут незаперечною є потреба у вивченні самої схеми управління, змісту управлінських зв’язків, впливу управлінської дії об’єкту, що керує, на керований об’єкт. Тобто, у даному разі можна констатувати зв’язки спеціального документознавства з теорією управління в суспільстві або теорією і практикою менеджменту.
Однак, розроблення уніфікованих документів та їхніх систем  базується не тільки на теорії управління соціальними процесами. Тут враховуються також аспекти розгляду документа з юридичної точки зору. Управлінський документ - це документ, в результаті оформлення якого йому надається юридична сила. Дія документа як правового акту чи юридичної основи для здійснення управлінських процесів зумовлена наявністю певних реквізитів( елементи бланка, підпис, печатка, революції тощо).Їхня фіксація не тільки є вираженням характеристик документа як юридичного, а й, водночас, має відповідну правову основу, яка забезпечена певними законодавчими актами. Підготовка такої правової бази і втілення безпосередньо різних норм оформлення документів, їхнього обігу та використання визначає зміст зв’язків документознавства з юридичною наукою, тобто правознавства.
Розроблення уніфікованих систем документації, уніфікованих форм документів (на нашу думку як один з напрямів дослідження в теорії управлінського документа)оптимізує процеси створення, опрацювання, зберігання та використання таких документів і довідкових службах. Однак результати роботи у цьому напрямі не обмежуються дією тільки у сфері справочинства. У подальшому це позитивно позначається на проведенні експертизи цінності документів для передавання їх на державне зберігання, де, як відзначалося раніше, чітко проявляються зв’язки документознавства як з архівознавством, так і з історичним джерелознавством. Уніфікований документ - документ з раціонально оформленими реквізитами, що орієнтує на ефективне його опрацювання, зберігання та використання в архівах, зокрема. в умовах автоматизованих систем та як історичного джерела.
Безперечно, уніфікація і стандартизація не є єдиними чинниками, котрі сприяють підвищенню якості роботи з управлінськими документами. Технологія справочинства є тою галуззю практичних знань, на яку орієнтована частина досліджень управлінського документознавства. Регламентація та раціоналізація процесів і операцій роботи з документами у справочинних службах є одним з провідних завдань управлінського документознавства. Удосконалення організації змісту документів в умовах однієї установи, їх групи чи в масштабах галузі й к цілому держави впливають на їхню діяльність, забезпечуючи виконання документом основної соціальної функції. Відповідно, таке документаційне забезпечення управління повинно мати обґрунтування з точки зору права і теорії управління у масштабах установи, галузі чи держави.
Часто процес управління документацією розглядають також в площині інформаційного менеджменту. На нашу думку, інформаційний менеджмент, з одного боку, пов’язано з теорією менеджменту, а з іншого - з інформаційною наукою. У межах цього напряму реалізуються зв’язки документознавства з психічними аспектами сприйняття документної інформації. Майже в усіх працях, де висвітлюється питання зв’язків документознавства з іншими науками,  підкреслюється зв’язок з інформатикою. Але, як вже відзначалося, існує багато поглядів на зміст цієї науки. Ми вважаємо, що інформатика є лише дисципліною, яка розглядає інформації в аспекті її автоматизованого оброблення, зберігання та видавання. Однак, існує ряд напрямів, які досліджують інформацію поза процесами автоматизації і вони є прерогативою комплексу наук, які разом з інформатикою входять до складу інформаційної науки. Так, сутність інформації, її види, властивості, загальна характеристика джерел інформації складають розділи інформології як складової інформаційної науки. Документознавство (загальне і спеціальне) безпосередньо пов’язане з таким напрямом при розробленні проблем теорії документа.
Інформаційна природа справочинних процесів зумовлює зв’язок управлінського документознавства не тільки з інформаційним менеджментом, а й у цілому з теорією комунікацій, яка також є частиною інформаційної науки. Однак, якщо змісту і характеру інформаційних зв’язків в установі документознавство приділяє досить значну увагу, то характер інформаційних потреб і сама особа споживача інформації в процесах управління документацією поки досліджені значно менше. В комплексі проблем інформаційного забезпечення управління актуальним є також вивчення потоків управлінської інформації, інформаційних ресурсів установ, форм і методів інформаційного забезпечення керівників. Ці аспекти у даному напрямі спеціального документознавства фактично репрезентовані посібниками, де інформаційне забезпечення управління розглядається виключно у контексті документаційного забезпечення управління і фактично не враховують здобутків теорії і практики науково - інформаційної діяльності, що розробляється у межах інформатики. Посилена увага до історії та сучасного стану функціонування автоматизованих систем управління (АСУ) в таких роботах цілком виправдана, але не менш важливим є й аналіз проблем розроблення та впровадження автоматизованих інформаційних систем, орієнтованих на інформаційне забезпечення керівників, зокрема в органах державної влади та місцевого самоврядування, прийняття управлінських рішень в установах різних типів.
З інформатикою безпосередньо пов’язане вивчення документо-знавством комплексу проблем електронної документації. У 1960-70-х рр. така проблематика була актуалізована впровадженням АСУ, в яких автоматизація процесів обігу управлінської документації розглядалася як одна з ланок системи( тобто виступала як підсистема). У подальшому автоматизація справочинства зосереджується на завданнях створення локальних систем, що об’єднували процеси створення, оброблення, контролю за виконання, пошуку інформації електронних управлінських документів. Зараз впровадження систем комп’ютерного справочинства породжує ряд проблем економічного, юридичного, культурно - соціологічного, технологічного характеру. Все загальнішими для розв’язання у цьому аспекті стають питання визначення історичної цінності електронних документів, організації їхнього архівного зберігання.
В спеціальних публікаціях 1960-70-х рр. декларується зв’язок документознавства з документалістикою. Вище ми розглядали історію таких напрямків, що вивчають документ, і відзначили, що ця дисципліна зараз фактично не має самостійного статуту, хоча й інколи про неї згадують як про існуючу. Власне, зміст зв’язків з нею документознавства, котрий відзначався в деяких роботах, сьогодні характеризує його зв’язки з інформаційною наукою.
Окремим і досить значним розділом управлінського документо-знавства є напрямок, який досліджує історію управлінських документів, процесів їхнього створення, формування систем документації та їхнє функціонування. Такий напрям отримав назву історичного документо-знавства. У цьому контексті документознавство пов’язане з історією справочинства, яку цілком справедливо В.М.Автократов розглядав як галузь, порубіжну з документознавством, архівознавством та дипло-матикою [8,ст.42]. Водночас він зазначав, що проведення досліджень з історії справочинства можуть бути плідними тільки у зв’язку з розглядом історії установ. Для управлінського документознавства історія державних установ є тою галуззю знань, яка дає можливість зрозуміти зміст умов створення і функціонування документів, ясніше усвідомити характер завдань, які вони виконували, а також чим були зумовлені характеристики їхнього змісту та форми. Сама ж історія державних установ є відгалуженням історії держави і права, що ще раз засвідчує зв’язки управлінського документознавства з правознавством. З іншого боку, такий зв’язок проглядається також під час дослідження історичних управлінських документів як пам’яток юридичних відносин минулого.
Зокрема, такі публікації досить часто вміщує журнал “Научно- техническая информация”, який видається ВІНІТІ (Москва).
Дослідження справочинних, управлінських документів минулого як документальних пам’яток засвідчують зв’язки управлінського документо-знавства з комплексом спеціальних історичних дисциплін. Серед них ми вже називали дипломатику.
Філігранологія (або історія паперу) безпосередньо пов’язана з історичним документознавством, оскільки саме водяні знаки на папеі часто дозволяють зробити висновки щодо часу створення документа. Фундаментальні праці О.Я.Мацюка у цій галузі фактично уособлюють рівень сучасної української філігранології, показуючи можливості визначення за допомогою її даних також типологічні та функціональні характеристики історичних документів.
Сфрагістика лише частково може засвідчити свою приналежність до історичного документознавства. Стародавні вислі печатки розглядаються, як правило, окремо, поза їх зв’язком з документами, на яких вони висіли. Печатки - відбитки на папері чи іншому матеріальному носії документа вже повинні розглядатися як його елемент. Однак, в ряді сфрагістичних досліджень документи, на яких були печатки - відбитки, не бралися до уваги, а викладалися результати вивчення тільки семантики самих відбитків. З іншого боку, цілісне вивчення документа як історичного джерела не може оминути сфрагістичних даних, що є не тільки свідченням офіційності документа, але й дає можливість зробити ряд висновків, пов’язаних з атрибуцією документа зодо географічної, кореспондентської, політичної чи іншої приналежності. Деяка частина філіграней і печаток містить генеральдичну інформацію і у цьому разі йдеться переважно про герби держав, земель чи титулованих осіб. Таку інформацію можуть мати тільки фрагмент герба aбо взагалі спрощенна форма в печатці на документах не тільки офіційних, а й особливого походження.
Палеографічні відомості документального джерела знаходяться у такому ж зв’язку з загальними даними про документ, як і результати дипломатичного аналізу. Спосіб написання або формуляр документа є лише даними про окремі його характеристики. Однак, оскільки об’єктами дослідження управлінського документознавства виступають переважно документи ХІХ - ХХ ст., то значної ваги набувають зв’язки з неографією, що вивчає письмо нових часів.
Підсумовуючи викладене, зазначимо, що управлінське документознавство ж науковою дисципліною, що однаково належить до різних циклів наук. Перш за все воно є складовою наук документально-комунікаційного циклу. Ще у сер.1970-х рр. висловлювалася думка про його входження до комплексу наук про інформацію і документи [17, ст.57-68]. За радянською „Номенклатурою спеціальностей наукових співробітників”  1980-х  рр. документознавство віднесено до наук пр інформацію та інформаційні системи. Г.В.Боряк вважає, що документо-знавство разом з бібліографією, камеральною археографією, кодико-графією належать до спеціальних історичних дисциплін документально- інформаційного циклу. Взагалі ж приналежність документознавства до спеціальних історичних дисциплін вже відзначається в роботах 1970-х рр. У ці ж часи також формується думка про те, що ця наукова дисципліна є прикладною, яка входить до циклу наук про управління суспільними процесами [7,ст.35]. Пізніше А.М.Сокова констатує приналежність документознавства до циклу наук про суспільство, оскільки документ є одним із засобів, за допомогою якого суспільство функціонує, управляється і залишає інформацію про себе. В іншій роботі вона зазначає, що документознавство є науковою дисципліною, яка відноситься до класу історичних наук. Така ж думка висловлюється й іншими вченими.
Ми коротко розглянули зв’язки тільки одного, хоча й найбільш розробленого напрямку спеціального документознавства – управлінь-кого. Інші напрями, котрі базуються на різних видах документів- науково-технічних, картографічних, аудіовізуальних тощо, мають подібний і водночас специфічний склад зв’язків.
Так, теорія картографічного документознавства повинна спиратися на здобутки загального документознавства. Необхідність знання засад, які забезпечують юридичну силу картографічних документів, а також відбиття в них сучасного їм адміністративно- територіального устрою зумовлюють зв’язки цього напряму спеціального документознавства з відповідними розділами теорії та історії держави і права. Найбільш тісні зв’язки картографічного документознавства, безперечно, з картографією та географією. Вивчення карт як особливого джерела просторово - часової інформації зумовлює спільність цієї проблематики з питаннями, які ставить інформологія. З іншого боку, зв’язки з такою інформаційною дисципліною як інформатика забезпечують наявність проблем створення і функціонування електронних картографічних документів. У своїй історичній частині картографічне документознавство споріднене з дослідницькими напрямами чи базується на результатах досліджень ряду спеціальних історичних дисциплін, у тому числі з історичним джерелознавством, історичною картографією, історичною географією, історичним краєзнавством, топонімікою, етнографією геральдикою, філігранологією.
Науково - технічне документознавство теж має типові для всього спеціального документознавства зв’язки з загальним документо-знавством, історичним джерелознавством, інформаційною наукою, зокрема з „науковою” інформатикою. Однак, науково - технічному документознавству притаманні й специфічні зв’язки, наприклад, з наукознавством, історією науки, техніки, виробництва, архітектури, з патентознавством, метрологією і стандартизацією. Практика організації роботи з  науково - технічною документацією потребує включення у проблематику науково - технічного документознавства проблем її зберігання і використання в архівах, бібліотеках, інформаційних органах. Тобто, тут реалізуються зв’язки  архівознавством, бібліотекознавством, бібліографознавством, організацією науково-інформаційної діяльності.Висновки
Розглянувши тему „Документ як об’єкт дослідження наук документно-комунікаційного циклу, ми приходимо до висновку, що ця тема дійсно є одна з найголовніших у вивченні курсу “Документознавства” і не тільки документознавства, а й багатьох інших наук, які тісно пов’язані з вивченням документа. У цій роботі ми  почали  з того, що дізнались де і коли виникає перший документ. Дізнались також, що було  матеріальною основою документів. Як вони складались і чому виникли. І таким чином дізнались, що за довгий історичний період розвитку значення поняття „документ” постійно змінюється. І до нашого часу приймається визначення, то даючи йому найширшого сенсу, звужує його поняття до одного якого-небудь виду документа. Тому користуючись поняттям документ, необхідно кожний раз уточняти, яке саме значення в нього вкладене, для рішення теоретичних та практичних задач.
Ми також розглянули концепцію документа як засобу соціальних комунікацій та джерела інформації. І прийшли до висновку, що документ може розглядатися в різних аспектах, різноманітність яких, відзначав вже К.Г.Мітяєв. Зокрема, для управлінського документознавства актуальним є  його аналіз як інструмента  управління, а також розгляд його характеристику як юридичного акту. Мова йде про юридичну силу документної  інформації, яка, між тим, має місце за умови наявності позатекстових інформаційних елементів - бланку, печатки, підпису, революції тощо. Більш масштабною є концепція документа як елемента соціальної пам’яті, як частки ноосфери. Власне і аспекти розгляду функціонування документа як знакової системи у певному середовищі текстів споріднені з такого роду концепціями в плані соціальних комунікацій, з одного боку, і документальною пам’яттю людства - з другого. Ретроспективна і оперативна частини світового документального поля розглядаються з точки зору їхнього руху, актуалізації, потенційного інформаційного ресурсу суспільства. Цей аспект розкриваеться в працях Г.В. Боряка, Б.С.Ілізарова, К.Б.Гельман-Виноградова, А.С.Уйбо та інші.
Прояв сутнісних характеристик архівного документа як історичного джерела, пам’ятки історії й культури розглядається в державний, суспільний та науковий статус у публікаціях В.Ю.Афіані.
Далі визначили походження терміна “документ” і дізнаємось, що слово “документ” від лат. dokumentum- зразок, доказ, свідоцтво походить від дієслова “docere”- вчити, навчати.
Прослідкували за дефініцією поняття, за його різним значенням в нормативно-правових актах.
Після цього ми перейшли до змісту поняття „документ” із позиції  наук документно-комунікаційного циклу. І підсумовуючи викладене можна зазначити, що документознавство є науковою дисципліною, що однаковою належить до різних циклів наук. Перш за все воно є складовою наук документально-комунікаційного циклу. Ще у середині 1970-х рр. висловлювалася думка про його входження до комплексу наук про інформацію і документи. За радянською „Номенклатурою спеціаль-ностей наукових співробітників” 1980-х рр. документознавство віднесене до неук про інформацію та інформаційні системи. Г.В. Боряк вважає, що документознавство разом з бібліографією, камеральною археографією, кодикографією належать до спеціальних історичних дисциплін документально-інформаційного циклу. Взагалі ж приналежність документознавства до спеціальних історичних дисциплін вже відзначається в роботах 1970-х рр. У ці ж часи також формується думка про те, що ця наукова дисципліна є прикладною, яка входить до циклу наук про управління суспільними процесами. Пізніше А.М. Соколова констатує приналежність документознавства до циклу наук про суспільство, оскільки документ є одним із засобів, за допомогою якого суспільство функціонує, управляється і залишає інформацію про себе. В іншій роботі вона зазначає, що документознавство є науковою дисципліною, яка відноситься до класу історичних наук. Така ж думка висловлюється й іншими вченими.
Отже, ми  розглянули тему відповідно до пунктів плану і показали, що багатофункціональність, значимість даної галузі знань є дуже важливою, вагомою в наш час як для суспільства так і для фахівців різних сфер документно-комунікаційного циклу.Список використаної літератури
1.ДСТУ 2732-94.Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення Чинний від 1994-01-01.-К.: Держстандарт України, 1994.-ст.33.
2.ДСТУ 2392-94.Інформація та документація. Базові поняття. Терміни та визначення.- Чинний від 1995-01-01.-К.: Держстандарт України,1994.-ст.53.
3.ДСТУ 2395-94.Інформація та документація. Обстеження документа, встановлення його предмета та відбір термінів для індексування. Основні вимоги.-Чинний від 1995-01-01.-К.:Держстандарт України, 1994.-ст.10.
4.Делопроизводство и архивное дело. Термины и определения: ГОСТ 51141-98.-М.:Госстандарт России,1998.-ст.8.
5.Делопроизводство и архивное дело. Термины и определения: ГОСТ 16487-83/Госстандарт СССР. - М.,1984-ст.12.
6.Делопроизводство и архивное дело. Термины и определения: ГОСТ 1648-83./ Госстандарт СССР.-М.,1983- ст.10.
7.Кушнаренко Н.Н. Документоведение. Киев.- 2001.- ст.24-27.
8. Автократов В.Н.  Архивоведение в кругу других областей знания // Сов. архивы.- 1973.-№2.-Ст.39-51.
9. Архивоведение и источниковедение отечественной истории. Проблемы взаимодействия на современном этапе // Отечеств. архивы.- 1995.-№ 2.- ст.4-14.
10. Архивознавство: Підруч. для студ. вузів України / Редкол. Я.С.Калакура (гол. ред.) та ін.-К., 1998.- ст.303.
11. Воробьев П.П. Документ: информационный анализ.- М.: Наука 1973.- ст.255.
12.Документоведение: Программа  для студентов  по специализации «Информатизация документно-коммуникационних систем»/МГТУ им. Н.Э.Баумана.- М., 1992.-ст.7.
13. «Енциклопедический словарь» Ф.Павленко.- СПб.,1813.,ст.30.
14. Автократов В.Н., Банасюкевич В.Д., Соколова А.Н. Основные направления развития документоведения // Теоретические проблемы документоведения: Тез. докл. и сообщ. к теор. семинару (март 1975 г.) /ВНИИДАД.- М., 1975.-С.35-56.
15. Кулешов С.Г. Документознавство: Історія.Теоретичні основи/ УДНДІАСД, ДАКККІМ.- К.,2000.- ст.161.
16. Крамер С.Н. История начинается в Шумере. - М.: Наука,1965.- ст.256.
17. Лихачев М.Г.Документоведение в системе других наук и областей знаний // Теоретические проблемы документоведения: Тез. докл. и сообщ. к теорет.семинару / ВНИИДАД.- М., 1975.-Ст.57-68.
18. Рудельсон К. И. Современные документные классификации.- М.: Наука, 1973.- ст.206.
19. Сорока Ю. Документознавство та його роль і місце в системі історичної науки // Спеціальні галузі історичної науки: Зб.на  пошану Марка Якимовича Варшавчика / Редкол.: Я.С.Калакура (гол.ряд.) та ін.- К., 1999._ ст.91-94.
20. Швецова-Водка Г.М.Книга і документ в системі соціальних комунікацій.- К., 2001.-ст.564.