Культура
та освіта в України в Литовсько-Польській добі
а) Шкільництво. Мало відомо про стан шкільництва в литовсько-польській добі. Безперечно, в манастирях, при церквах школи існували по-старому, в кращих школах можна було не лише навчитися читати та писати, але й набути деякі відомості з теології, літератури, грецької мови. В XVI ст. такі школи при церквах та манастирях стали загальнопоширенийи.
У 1550 році згадується школу при Красноставській церкві. В 1596 році княгиня Олена Чарторийська-Горностай зорганізувала школу в заснованому нею Пересопницькому манастирі. В Почаїв-ському манастирі збудувала школу Ганна Гойська, в Загаєцькому — Раїна Ярмолинська і т. д.
У цих школах діти вивчали азбуку, молитви, читали часослов, псалтир, кращі учні — «Апостола». Ф. Скорина у передмові до Біблії писав, що псалтир був шкільним підручником. Письма вчили староуставного, а пізніше скоропису, що виробляється з XV ст. і з XVI ст. уживається в актовому письмі та урядовому діловодстві; вчили також рахунки.
Навчителями в церковних та манастирських школах були дяки. У 1562 р. Ходкевич, фундуючи Заблудівську церкву, половину суми призначає на утримання дяка-«уставника», якого зобов'язує «на науці дітей держать». Так само й князь К. Острозький, фундуючи «уставника»-дяка в Острозі, покладає на нього обов'язок «школ^ держати». В своєму заповіті В. Загоровський, каштелян Волинський, згадує «дяка доброго», як учителя. В 1581 р. пастор. Одерброн писав, що в Україні при всіх церквах були школи. В церковних фундаціях не згадують про школи, а лише про збільшену дотацію для дяка.
Крім визначених у церковних фундаціях дотацій, дяки, за старими звичаями одержували від батьків, по скінченні їхніми дітьми псалтиря або граматики, горнець каші або гривню грішми.
Дяком називали вчителя-«уставнйка», «бакаляра» або «дидаскала», здебільшого молоду людину, яка далі могла стати священиком. Дяк міг допомагати при Богослужбі, але не це було головним його завданням. Дяк часто був єдиною письменною в селі людиною, до якої зверталися по поради. Отже, між ним і дяком XIX століття велика різниця.
Маємо цікаві приклади побутового характеру, які малюють стан навчання в ХУ-ХУІ вв. Характеристичний в цьому відношенні тестамент згаданого вище Василя Загоровського. Року 1576 він був узятий татарами в полон, де й помер р. 1577, бо не мав можли-вости дати за себе 500 золотих червінців викупу. З полону передав Загоровський заповіт свій дядині, що виховувала його синів: коли хлопцям сповнилося по 7 років, запросити «дяка добре вченого й цнотливого учити їх в моїм домі або в церкві св. Іллі у Володимирі руСької науки в письмі святім... Коли вони дійдуть до доброї науки в своїм язику руськім... згодити їм бакаляра статечного,... який учив би їх науки латинського письма» дома. А коли навчиться добре — «дати до Вільна, до єзуїта, бо там хвалять добру науку дітям»...
Пинський шляхтич Євлашевський описував, як він упродовж п'яти років «бавився наукою руською».
Як уже згадувано, Україна, вступивши в склад Литовської держави, значно перевищувала Литву та Білорусь своєю культурою. Руська, тогочасна українська мова, запанувала в установах, українці, стаючи урядовцями, вводили в загальний ужиток українське право, звичаї, мову. Православна віра витісняла литовське поганство. Ще в 1347 р. король Казімір Великий видав був «руською мовою» Вислицький Статут. Королева ЯдвІґа (1371-1399) любила читати слов'янську Біблію та писання св. Отців. Казімір IV Ягай-лович (1492) більше вмів по-руськи, ніж по-польськи. Польський учений С. Бандке писав 1415 року: «Усі Ягеллончики аж до Сігізмунда-Авґуста в Литві писали по-руськи, привілеї й надання давали і навіть часом краще, ніж по-польськи, вміли». У бібліотеці Сігізмунда 1, передостаннього Ягеллончинка, було 33 книги руською мовою і лише одна — польською».
Протестанти засновували в Польщі і в Литві школи, до яких охоче йшли українці; це були насамперед гімназія та академія в Ракові. В Україні були протестантські школи в Дубні, Хмельнику та інших містах.
У боротьбі за піднесення Католицької Церкви єзуїти взяли приклад у протестантів, і Польща та Литва вкрилися мережею єзуїтських шкіл — колегій з добрими педагогами, з бурсами для учнів. Там було зразково поставлено навчання, а разом і виховання в католицькому дусі. Українці, які не мали рівноцінної школи, охоче віддавали своїх дітей до цих шкіл, де поступово перевиховували їх на католиків. Навчання провадилося за старою, звичайною в Західній Европі, схоластичною систймою. Курс поділявся на дві групи: «тривіюм» і «квадривіюм» (інфіма, граматика, синтакса:, поетика, реторика, діятектика та філософія). Мовою навчання була латинська.
У протестантських та католицьких школах навчали також історії, географії, космографії, природознавства. Але все це було чуже 1 відривало учня від рідної культури.
Для боротьби з чужими впливами українці почали засновувати свої школи, які не ноступалися перед протестантськими та католицькими. .Величезну ролю відіграла в цьому відношенні діяльність князя Костянтина Острозького, що наснував багато шкіл по різних містах Волині, Головною метою цих шкіл було підготовляти духовенство, здатне з успіхом вести боротьбу з католицьким духовенством і паралізувати їх вплив на молодь.
У 1570-их роках заклав князь Острозький в Острозі, своїй резиденції, першу в Україні високу школу, відому під назвою Острозької академії. Історія цієї академії така. Князь К. Острозький, захоплений ідеєю оборони православної віри, вирішив видати повний текст Біблії, якого тоді не мав жадний з православних народів, в той час, як на латинський текст її покликалися під час полеміки католики та протестанти. Православні користалися рукописними зошитами окремих частин Біблії, в яких було чимало помилок. Отже треба було насамперед мати вірний текст Біблії. В основу праці покладено текст 70 «толковників» — грецький переклад, а не гебрейський оригінал, при тому порівнювано його з іншими слов'янськими та латинськими текстами, В 1581 році Біблія випіііла в світ Звичайно, вона мала недоліки, які пояснюються загальним станом освіти XVI ст., неможливістю зібрати більше матеріялів тощо. Але в цілому це була видатна подія в історії української культури. Року 1751 була вона знову переі-лянена й виправлена в Петербурзі українцями, професорами Академії, і під назвою «Єлисаветинської» до наших часів залишалася загальновизнаною й усталеною.
Організація цієї величезної праці над текстами Біблії вимагала високоосвічених учених, яких князь К. Острозький стягав з різних земель. 1583 року просив він папу вислати до нього вчених греків; шукав їх і в Греції. Нарешті скупчив він в Острозі значну групу вчених і вирішив заснувати вищу школу.
В Острозькій Академії переважно вчили слов'яно-руської, грецької та латинської мов, і тому називали її ще «триязичним ліцеєм» На чолі Академії стояв Герасим Смотрицький, шляхтич з Поділля серед професорів і греки — Кирило Лукаріс Дюнісій Палеолог; ієромонах з Острога Кипріян, що вчився в Паду та Венеції; математик та астроном Ян Лятос, поляк, що раніше буї професором Краківського університету; острозькі священики — Дем'ян Наливайко, брат козацького ватажка, редактор та перекладач кількох збірок; Василь — автор трактату «О єдиной вірі». Булі й світські люди: «клірик Острозький» — автор відповіді Потієві Мотовило, Христофор Філалет (Вронський); пізніше — Максим-Мелетій Смотрицький та інші. Серед цього гуртка були люди різню світоглядів: були й перейняті протестантськими поглядами, як Фі далет; католики, як Лятос; і православні.
З Острозької Академії вийшло чимало видатних людей; Мелетіі Смотрицький, син ректора, майбутній гетьман Сагайдачний та інші.
За прикладом Острозької Академії владика Володимирський хотів 1588 року заснувати школу в Володимирі.
Після смерти князя К. Острозького в 1608 р. Академія занепала а з переходом Острога до унуки старого князя — Анни-Алоїзи Ходкевич, ревної католички, на її місці засновано єзуїтську колегію.
Острозька Академія була культурною пам'яткою едикого з українських магнатів. Провід у культурному житті взяли на себе міщани.
Вище вже була мова про діяльність церковних братств. З 1586 року Львівське братство зреорганізувало свою школу, поставивши її управителем грека-епископа Єласонського Арсенід Слов'янські науки викладав тут Стефан Куколь (за прибраним іменем — Зизаній Тустановський). Виховання мало церковний характер; викладали слов'янську та грецьку мови, а також «вільні науки»: «тривіюм» та «квадривіюм». У 1588 році, після виїзду Арсенія до Москви, разом з патріярхом Єремією, професором грецькоЗ мови став Кирило Транквілюн-Ставровецький, видатний богослов (пізніше перейшов на унію); висунувся на видатне місце Іван Борецький, майбутній митрополит Йов. Студенти виступали з промовами, деклямаціями, і в 1591 році митрополит Михаїл Рогоза дозволив старшим учням проповідувати в церквах. Львівська братська школа мала замінити єзуїтські школи зразковою постановкою справи виховання. Натиск покладено на церковні науки, крім того школа мала дати звання мов.
Зберігся «Порядок школи», згідно з яким учитель, або «дидаскал» мусів бути «побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильник єресі а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому». Виховувати дітей він повинен так, щоб «не залишився винен ні за одного Богу Вседержителеві, і потім батькам їх, і йому самому». Для вчителя всі учні мали бути рівні, діти багатих і «сироти вбогі», і ті, що «по вулиці ходять поживи просити». Цей уступ свідчить, з якими думками засновували школу львівські міщани XVI ст., як високо підносили вони савдання вчителя.
Щоб оборонити слов'янську мову від закидів у нездатности п для наукових викладів, видано три підручники: один — Острозької академії, другий — Лаврентія Зизанія і третій — Мелетія Смотрицького (р. 1619), якого вживали до XVIII ст. Під проводом Арсенія укладено підручник грецької мови, яку вивчали дуже добре. Вивчали також діялектику, реторкку, філософію, твори античних авторів: Аристотеля, Овідія, Люкіяна та інших. Учні мали деякі знання математики, астрономії, музики. Мета школи була підготовляти вчителів, священиків.
Школа Львівського Успенського братства служила зразком для ряду інших шкіл у Галичі, Рогатині, Стрию, Миколаєві, Комарні, Перемишлі, Ярославі, Холмі, Володаві, Володимирі, Луцьку, Дубні, Пинську, Межибожі.
Найбільшого розвитку досягає шкільництво на переломі XVI та XVII ст. Братські дидаскали, спудеї (студенти) і бурсаки (учні нижчих кляс) дали нове, національно-свідоме, виховане не в атмосфері боротьби покоління. Вихованці братських шкіл, шукаючи заробітку, мандрували по селах, містах, розносячи знання і гасла боротьби проти католицького наступу.
«їх впливи можна бачити в завзятій національній боротьбі, що охопила міста, в селянських повстаннях і печатках козаччини. Наступала епоха національного відродження», — пише І. Холмський. Українська молодь не обмежувалась місцевими школами. Багато шляхетських дітей їздило до чужоземних університетів — до Кракова, Праги, Падуї, Віттенберґу, Галле, Парижу. Встановлювався та міцнішав культурний зв'язок України з Заходом.
Почасти під впливом реформації в Литовсько-Руському Князівстві ширяться переклади св. Письма руською-українською мовою. Першим видатним явищем були переклади Франціска Скорини, полоцького міщанина, вихованця Краківського, а потім Падуанського університету, де він дістав ступінь доктора. Перші його переклади були надруковані в Празі 1517 року, а потім Скорина переніс видавництво до Вільни. Він переклав Біблію, зазначивши в передмові що робить це «людім посполитим к доброму наученій», в іншому місці — «в своєму природженому язику». На деяких друках зазначено, що видано їх накладом віденського бурмістра Бабича, райц: Віденського Оньковича та ін.
Найвидатніша пам'ятка перекладної літератури —це т. зв. Пе-ресопницька Євангелія, що її переклав з болгарської мови у 1556-1561 роках Михайло Васильович, син сяноцького протопопа, коштом княгині Заславської — «для ліпшого вирозумління люду христянського посполитого». Її мова зближена до народньої і дає комбінацію елементів слов'янських з українськими, Пересопницьке Євангелія не була єдиною спробою перекладу на «руську мову»; їх було в XVI та XVII ст. кілька.
На Пересопницькій Євангелії не помічається впливів протестантизму так, як на Біблії Ф. Скорини, чи на виданні «Об оправданії грішного чоловіка» Семена Будного (1562 року), що був кальвіністом, а потім унітаристом. В 1563 році Будний з двома соцініянсь-кими пасторами — Кавечинським і Кришковським — надрукували у Несвіжській друкарні «Катехізис». Це була перша і єдина спроба ширити ідеологію кальвіністів «руською» мовою. В 1570-1580-их роках надрукував (не всю) Євангелію «руською мовою» унітарист-білорус Василь Тяпинський, полоцький шляхтич. У 1581 році переклав Євангелію Валентин Негалевський, але друком її не видано. Оце — головні — переклади св. Письма руською мовою в ХУ-ХУІ ст.
Вплив гуманізму відбився на збільшенні інтересу до природничих наук, математики, астрономії. Ширилися філософські твори, головним чином античних філософів. Хоч і не безпосередньо, мав вплив на розвиток думок Максим Грек, що загинув у Москві. Його листи поширював князь Андрій Курбський, що втік від Івана IV Лютого на Волинь. Перебуваючи у Миляновичах, на Ковельщині, Курбський перекладав твори грецьких авторів, писав філософський трактат. Вихованого в дусі церковної «книжности», його вразило становище Православної Церкви, приналежної супроти польсько-католицької культури, яку Курбський називав «польською барбарією». Він став енергійним захисником Православної Церкви, вів колосальне листування з представниками різних кіл сусігільности — від князів Острозьких до львівських міщан Сідлярів, обмінюючись з ними літературними, церковними та науковими новинами. Є натяки, що у нього в маєтку були школа та друкарня.
На білорусько-українському пограниччі двір князя Юрія Слуцького, нащадка Київського князя 0лелника, був подібним культурним осередком. Можливо, що у Слуцького були також школа і друкарня. Важливі твори пересилали один одному; читали «всім собором». Наукові літературні інтереси об'єднували магнатів з міщанами.
Про характер зацікавлевости деякою мірою свідчать бібліотеки. У Супрасльському манастирі митрополит Йосиф Солтаи зібрав бібліотеку з 215 каталізованих назв; там було багато богословських книг, збірники морального змісту, історичні оповідання, природничо-географічні описи тощо. Таких бібліотек було чимало.
б) Друкарство. Першу друкарню, що вживала українського письма, заснував у Кракові німець Швайпольт Фіоль. В 1491 році надрукував він слов'янські Октоїх та Часословець, які були першими кириличними друками в світі. Після того в Україні ширилися книги з Білоруси, з друкарень у Вільні Ф. Скорини (1526). В 1577 році К. Острозький заснував друкарню в Острозі.
Історія друкарства України тісно пов'язана з життям диякона Івана Федоровича, москвина з походження, який разом з українцем Петром Мстиславцем почав друкувати книги в Москві. Ця новина викликала обурення у переписувачів книг, які обвинувачували їх в стосунках з нечистою силою. Друкарі втекли до Білоруси і там, у Заблудові, в маєтку гетьмагіа Ходкевича, в 1561 р. заснували друкарню. Незабаром Мстиславець переїхав до Вільни, де заснував друкарню спільно з міщанами Мамоничами.
Іван Федорович у 1573 році переніс свою друкарню до Львова, до Підзамча. Першою книгою, яку надрукував він у 1574 р., був Апостол. Однак, незабаром він заборгувався, і кредитори забрали його підприємство за борги. Львівське братство викупило його в 1583 році.
У 1576 р. Іван Федорович, на запрошення князя К. Острозького, переїхав до Острога, де надрукував коло ЗО видань, серед них славетну Біблію. Серед помічників Івана Федоровича були його син Іван та Гринь з Заблудова; можливо, працювали з ним і, його учні зі Львова — Сачко Сідляр та Сенько Корунка, а може й отщ — Мина та Василь. Десь наприкінці 1582 року І. Федорович переїхав знову до. Львова, де заходився організувати нову друкарню. Року 1583 він помер. Його спадкоємці — Сенько Корунка та Сачко Сідляр — не змогли продовжувати справу і продали друкарню в 1588 році віденському друкареві Кузьмі Мамоничеві.
Крім друкарень в Острозі, Львові, Вільні, були друкарні у Стрятині, Рогатині, Кутеїш, Угорцях, але існували вони недовгий час і не змогли зрівнятися своїм значенням зі львівською та острозькою.
Існували також «мандрівні» друкарні, які належали приватниі особам, що перевозили їх з місця на місце.
Усі ці факти свідчать про те, якою великою була в XVI ст. ні Україні потреба в друкованому слові. На самому Правобережж існувало кілька друкарень. І це було тоді, коли в Москві не могла працювати жадна друкарня.
в) Література та письменство. Перше місце серед літературних творів ХУ-ХУІ ст. належить творам церковним, з XIV от. в Україні ширяться південнослов'янські впливи, головним чином з Болгарії, де митрополит Тарновський Євфимій звертав особливу увагу на вірність, тонкість і художність перекладу св. Письма. Провідником його школи в Україні стали митрополити Кипріян та Григорій Цамблаки. Григорій написав чимало видатних творів: похвали Євфиміеві, Кипріянові, св. Димитрієві, проповіді, дві промови на Констанцькому Соборі.
Були також значні західні впливи фляГелянтів — покаянницьких творів, як «Лист небесний», особливо — «Сон Богородиці» про нові муки Христа.
Про інтерес до релігійних течій Заходу свідчить збірник 1483 року «Приточник», з багатьма уривками із західньоевропейських релігійних легенд.
Найбільше значення мали впливи ренесансу, а головно реформації, які впали в Україні на вже підготовлений ґрунт: на прагнення мати Святе Письмо рідною мовою. Були переклади чеської мови, наприклад, «О Таудалі рицарі» — про муки пекельні, з латинської й польської мов: «Страсті Христові», «Повість про трьох королів», «Життя Олексія, Божого чоловіка» тощо.
Із свійських агіографічних збірників перше місце належить трьом редакціям Печорського Патерика, значно поширеного в XV ст. Збереглося чимало уривків творів духовних осіб, акти соборів владяк, і; обирали Григорія Цамблака р. 1415, та акти Віленського собору 1509 року видаються канонічною та історичною вартістю; послання митрополита Мисаїла до папи або повчення митрополита Сильвестра священикові свідчать, що серед ієрархів були люди з літературним хистом.
Головне місце в літературі богословського характеру мас полеміка, яка розпалилася після Берестейської унії. Збоку католиків виступив першим Петро Скарга, який вже на початку 1597 року видав польською та руською мовами анонімову книжку п. н. «Описаніе і оборона собору руського Берестейського», Доводячи правосильність собору, Скарга настоював, що світські люди не мають права голосу в питанні унії. Питання про те, чи мали владики право перейти під владу папи, бувши підвладними патріярхові, Скарга обминав. Ця книжка цікава тим, що в ній заторкнуто питання які весь час обговорювалися в полеміці.
У відповідь на це православні видали акти Берестейського Со бору з докладним, спокійним викладом його історії в протоколах і документах. Книжка вийшла без підпису під назвою «Ектезис». Метою її було довести канонічність Православного Собору.
Слідом за «Ектезисом» вийшла праця Христофора Філалета (псевдо Криштофа Мартина Бронського) під назвою: «Апокризис». Надруковано її 1597 року польською, а 1598 року руською мовою. Трактат цей не лише змістом, але й розміром — 334 сторінки — бере гору над усіма полемічними творами того часу. «Був то першорядний полемічний трактат, написаний з великим літературним і публіцистичним хистом і великим знанням», — характеризує його М. Грушевський. Історик літератури М. Возняк підкреслював глибину ерудиції Філалета і вважав, що він «своєю ученістю перейшов Скаргу». У книзі Філалета відбилася ідеологія право славного шляхетства з погляду шляхетського парляментаризму, він виступав проти теорії виключної влади єпископів.
Одночасно виступив полеміст не меншого таланту, але іншої іде ології, Іван Вишенський з Судової Вишні в Галичині.
Іван Вишенський багато років перебував у манастирі на Афоні, звідки писав свої запальні, блискучі проповіді. На відміну від Філалетового аристократизму був він демократом і гостро виступав. В цілому твір Погія нижчий, ніж «Апокризис». Головний аргумент Потія — неправославність автора. Після того він надрукував відповідь патріярхові Мелегієві, обвинувачуючи його самого в неправославносгі, а в 1603 році видав «Апологію Фльорентійського Собору».
Не зупиняючись на багатьох працях різних авторів, згадаємо «Пересторогу», автором якої вважають члена Львівського братства, Юрія Рогатинця. В ній дано історію Берестейського Собору й особливо докладно історію протосинкела Никифора. Вважали, що автором «Перестороги» був учень Львівської школи Іван Борецький, в майбутньому митрополит, але авторства не устійнено.
Полеміка першого десятиліття після Берестейського Собору мала величезне значення тому, що вона уточнила характер, глибину розходження між православ'ям та католицтвом, а також протестантизмом. Хоч більша частина праць залишилася недрукованою, їх переписували, передавали з рук до рук, читали на великих зібраннях.
Велике напруження викликала в Україні справа переходу на новий календарний стиль. Року 1582 папа Григорій XIII, на підставі ухвали Нікейського Собору, наказав виправити старий Юліянський календар, в якому внаслідок недокладности числення зайшла різниця між календарним та астрономічним часом. Папа наказав з 5 лютого 1582 року додати 10 днів. Цю реформу в протестантських та православних країнах зустріли вороже і навіть чимало католиків не прийняли Гї.
Ян Лятос, астроном, виключений з Краківського університету за опозицію папі, переїхав до Острога й очолив боротьбу проти нового стилю. Проти цього стилю висловився й Собор, скликаний патріярхом Єремією. Так стався поділ населення Польщі: католики прийняли новий стиль, а православні залишили старий. Зміна календаря викликала багато надуживань: дідичі забороняли селянам відзначати свята за старим стилем і змушували їх в ті дні працювати. Це додавало ще більще роздратування, збільшувало антагонізм.
У літературі, не зв'язаній з Церквою, перше місце належить літописам. До 1545 року був доведений «Короткий Київський літопис», що в деяких частинах набуває характеру мистецького твору. З XIV ст. з'являється нова група літописів — литовсько-руських. У боротьбі між Ягайлом і Вітовтом літописець не тільки стоїть на боці Вітовта, але й славить його, як славили літописці княжої доби проти вищої ієрархії, що привела до унії, а також проти католицької та західньої культури. Він був прихильником старовини, не визнавав сучасної науки, поступу. Його спроба зійти з Афонської гори і відвідати Україну була невдала: він не знайшов там спільної мови.
Іван Вишенський написав багато трактатів проти унії, з них найсильнішим е «Писаніє к утекшим от православной віри єпископам», написане десь біля 1597 року як відповідь на книжку Скарги. Воно дає надзвичайно гостру, убивчу оцінку унії та її мотивів. Він з обуренням виступає проти тих владик, які з презирством ставилися до «простаків», хлопів. Закінчив Вишенський це своє послання такими словами: «ліпше бо вам без владик і без попов, од диявола поставлених, до церкви ходити і православіє хранити, нежели с владиками і попами не от Бога званими і у церкві бити й святой ся ругать і православіє попирати». «Відси, — казав М. Грушевський, — один крок до нової, безпопівської церковної організації».
«Вишенський і Філалет, — писав М. Грушевський, — се дві колони величавого порталю сеї полемічної чи релігійно-публіцистичної літератури».
Видатним полемістом був Мелегій Смотрицький, який студіював в Острозі, Вільні, в університетах Західньої Европи. Твір його — «Тренос, албо плач Єдиної Вселенської Апостольської Східньої Церкви» з поясненнями догматів віри, підписаний іменем Феофіла Ортолога, вийшов у 1610 році. Автор в глибоко ліричному тоні висловлює сум з приводу смерти князя К. Острозького (1608 р.) та занепаду Православної Церкви, ренеґатства української шляхти. Твір М. Смотрицького справляв таке сильне враження, що Сігізмунд III наказав його знищити.
Далі виступає архимандрит Захарій Копистенський, племінник єпископа Перемиського. Його твір — «Палінодій, іли книга оборони кафолической святой апостольской всходней Церкви» — довгий час не був надрукований, і його ширили в рукописах.
Єдиним міцним опонентом на твори православних був Іпагій Потій, який виступив спочатку з листом проти князя К. Острозького. На цей лист, з доручення князя, відповів «Острозький клірик» з уїдливою дискредитацією Фльорентійської унії. Потій відповів анонімовим трактатом проти «Апокризиса» українською мовою 1598 р. та польською 1600 року.
Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха або Романа. Для літописця литовські князі, що збирали та охороняли українські землі, заступили князів з дому Ярослава Мудрого. В цьому відношенні цікавий Львівський літопис (1489-1649).
Дуже важлива пам'ятка, яка наближається до старого літописання — це Супрасльський літопис, з виписками із старих літописів; датується він кінцем XV ст. Цікава тут похвала князеві Костянтинові Острозькому, в якій подекуди можна завважити ритмічну будову.
Із світських творів можна згадати небагато. Насамперед це славнозвісна «Александрія» в кількох редакціях, оповідання про Трою, Бову-королевича, пізні — кінця XVI ст. — оповідання про Трістана та Ізольду, про «сімох мудреців». Всі вони мали коріння в сербській, італійській, польській, сербо-хорватській літературі.
Єдиною сатирою, що збереглася від XVI ст., с «Промова каштеляна Мелешка», в якій змальовується сучасний авторові побут панства та двірських кіл.
Новим у XVI от. є віршування: перші видатні вірші походять від Герасима Смотрицького. Лавренгій Зизаній у граматиці 1596 року подає і теорію віршування.
Перші відомі «думи» датуються початком XVI ст. Так називали епічні пісні, що оспівували історичні події, хоч часто сюжетом їх були місцеві події, наприклад — смерть братів Струсів, галицьких шляхтичів, забитих у битві з волохами в 1506 р. Сюжетом дум були часто татарські напади, полон, страждання бранців в неволі. Більша частина дум дійшла до нас у переробленому в ХУП-ХУШ ст. вигляді, і тому тяжко судити про їх первісний зміст. Характеристичне, що нові нещастя притьмарили переживання попередніх часів, і на Україні забуто «давнини» — билини київських часів.
У чеській граматиці 1571 року збереглася українська пісня-баляда, сильно зіпсована, але цікава своїм змістом і формою.
а) Шкільництво. Мало відомо про стан шкільництва в литовсько-польській добі. Безперечно, в манастирях, при церквах школи існували по-старому, в кращих школах можна було не лише навчитися читати та писати, але й набути деякі відомості з теології, літератури, грецької мови. В XVI ст. такі школи при церквах та манастирях стали загальнопоширенийи.
У 1550 році згадується школу при Красноставській церкві. В 1596 році княгиня Олена Чарторийська-Горностай зорганізувала школу в заснованому нею Пересопницькому манастирі. В Почаїв-ському манастирі збудувала школу Ганна Гойська, в Загаєцькому — Раїна Ярмолинська і т. д.
У цих школах діти вивчали азбуку, молитви, читали часослов, псалтир, кращі учні — «Апостола». Ф. Скорина у передмові до Біблії писав, що псалтир був шкільним підручником. Письма вчили староуставного, а пізніше скоропису, що виробляється з XV ст. і з XVI ст. уживається в актовому письмі та урядовому діловодстві; вчили також рахунки.
Навчителями в церковних та манастирських школах були дяки. У 1562 р. Ходкевич, фундуючи Заблудівську церкву, половину суми призначає на утримання дяка-«уставника», якого зобов'язує «на науці дітей держать». Так само й князь К. Острозький, фундуючи «уставника»-дяка в Острозі, покладає на нього обов'язок «школ^ держати». В своєму заповіті В. Загоровський, каштелян Волинський, згадує «дяка доброго», як учителя. В 1581 р. пастор. Одерброн писав, що в Україні при всіх церквах були школи. В церковних фундаціях не згадують про школи, а лише про збільшену дотацію для дяка.
Крім визначених у церковних фундаціях дотацій, дяки, за старими звичаями одержували від батьків, по скінченні їхніми дітьми псалтиря або граматики, горнець каші або гривню грішми.
Дяком називали вчителя-«уставнйка», «бакаляра» або «дидаскала», здебільшого молоду людину, яка далі могла стати священиком. Дяк міг допомагати при Богослужбі, але не це було головним його завданням. Дяк часто був єдиною письменною в селі людиною, до якої зверталися по поради. Отже, між ним і дяком XIX століття велика різниця.
Маємо цікаві приклади побутового характеру, які малюють стан навчання в ХУ-ХУІ вв. Характеристичний в цьому відношенні тестамент згаданого вище Василя Загоровського. Року 1576 він був узятий татарами в полон, де й помер р. 1577, бо не мав можли-вости дати за себе 500 золотих червінців викупу. З полону передав Загоровський заповіт свій дядині, що виховувала його синів: коли хлопцям сповнилося по 7 років, запросити «дяка добре вченого й цнотливого учити їх в моїм домі або в церкві св. Іллі у Володимирі руСької науки в письмі святім... Коли вони дійдуть до доброї науки в своїм язику руськім... згодити їм бакаляра статечного,... який учив би їх науки латинського письма» дома. А коли навчиться добре — «дати до Вільна, до єзуїта, бо там хвалять добру науку дітям»...
Пинський шляхтич Євлашевський описував, як він упродовж п'яти років «бавився наукою руською».
Як уже згадувано, Україна, вступивши в склад Литовської держави, значно перевищувала Литву та Білорусь своєю культурою. Руська, тогочасна українська мова, запанувала в установах, українці, стаючи урядовцями, вводили в загальний ужиток українське право, звичаї, мову. Православна віра витісняла литовське поганство. Ще в 1347 р. король Казімір Великий видав був «руською мовою» Вислицький Статут. Королева ЯдвІґа (1371-1399) любила читати слов'янську Біблію та писання св. Отців. Казімір IV Ягай-лович (1492) більше вмів по-руськи, ніж по-польськи. Польський учений С. Бандке писав 1415 року: «Усі Ягеллончики аж до Сігізмунда-Авґуста в Литві писали по-руськи, привілеї й надання давали і навіть часом краще, ніж по-польськи, вміли». У бібліотеці Сігізмунда 1, передостаннього Ягеллончинка, було 33 книги руською мовою і лише одна — польською».
Протестанти засновували в Польщі і в Литві школи, до яких охоче йшли українці; це були насамперед гімназія та академія в Ракові. В Україні були протестантські школи в Дубні, Хмельнику та інших містах.
У боротьбі за піднесення Католицької Церкви єзуїти взяли приклад у протестантів, і Польща та Литва вкрилися мережею єзуїтських шкіл — колегій з добрими педагогами, з бурсами для учнів. Там було зразково поставлено навчання, а разом і виховання в католицькому дусі. Українці, які не мали рівноцінної школи, охоче віддавали своїх дітей до цих шкіл, де поступово перевиховували їх на католиків. Навчання провадилося за старою, звичайною в Західній Европі, схоластичною систймою. Курс поділявся на дві групи: «тривіюм» і «квадривіюм» (інфіма, граматика, синтакса:, поетика, реторика, діятектика та філософія). Мовою навчання була латинська.
У протестантських та католицьких школах навчали також історії, географії, космографії, природознавства. Але все це було чуже 1 відривало учня від рідної культури.
Для боротьби з чужими впливами українці почали засновувати свої школи, які не ноступалися перед протестантськими та католицькими. .Величезну ролю відіграла в цьому відношенні діяльність князя Костянтина Острозького, що наснував багато шкіл по різних містах Волині, Головною метою цих шкіл було підготовляти духовенство, здатне з успіхом вести боротьбу з католицьким духовенством і паралізувати їх вплив на молодь.
У 1570-их роках заклав князь Острозький в Острозі, своїй резиденції, першу в Україні високу школу, відому під назвою Острозької академії. Історія цієї академії така. Князь К. Острозький, захоплений ідеєю оборони православної віри, вирішив видати повний текст Біблії, якого тоді не мав жадний з православних народів, в той час, як на латинський текст її покликалися під час полеміки католики та протестанти. Православні користалися рукописними зошитами окремих частин Біблії, в яких було чимало помилок. Отже треба було насамперед мати вірний текст Біблії. В основу праці покладено текст 70 «толковників» — грецький переклад, а не гебрейський оригінал, при тому порівнювано його з іншими слов'янськими та латинськими текстами, В 1581 році Біблія випіііла в світ Звичайно, вона мала недоліки, які пояснюються загальним станом освіти XVI ст., неможливістю зібрати більше матеріялів тощо. Але в цілому це була видатна подія в історії української культури. Року 1751 була вона знову переі-лянена й виправлена в Петербурзі українцями, професорами Академії, і під назвою «Єлисаветинської» до наших часів залишалася загальновизнаною й усталеною.
Організація цієї величезної праці над текстами Біблії вимагала високоосвічених учених, яких князь К. Острозький стягав з різних земель. 1583 року просив він папу вислати до нього вчених греків; шукав їх і в Греції. Нарешті скупчив він в Острозі значну групу вчених і вирішив заснувати вищу школу.
В Острозькій Академії переважно вчили слов'яно-руської, грецької та латинської мов, і тому називали її ще «триязичним ліцеєм» На чолі Академії стояв Герасим Смотрицький, шляхтич з Поділля серед професорів і греки — Кирило Лукаріс Дюнісій Палеолог; ієромонах з Острога Кипріян, що вчився в Паду та Венеції; математик та астроном Ян Лятос, поляк, що раніше буї професором Краківського університету; острозькі священики — Дем'ян Наливайко, брат козацького ватажка, редактор та перекладач кількох збірок; Василь — автор трактату «О єдиной вірі». Булі й світські люди: «клірик Острозький» — автор відповіді Потієві Мотовило, Христофор Філалет (Вронський); пізніше — Максим-Мелетій Смотрицький та інші. Серед цього гуртка були люди різню світоглядів: були й перейняті протестантськими поглядами, як Фі далет; католики, як Лятос; і православні.
З Острозької Академії вийшло чимало видатних людей; Мелетіі Смотрицький, син ректора, майбутній гетьман Сагайдачний та інші.
За прикладом Острозької Академії владика Володимирський хотів 1588 року заснувати школу в Володимирі.
Після смерти князя К. Острозького в 1608 р. Академія занепала а з переходом Острога до унуки старого князя — Анни-Алоїзи Ходкевич, ревної католички, на її місці засновано єзуїтську колегію.
Острозька Академія була культурною пам'яткою едикого з українських магнатів. Провід у культурному житті взяли на себе міщани.
Вище вже була мова про діяльність церковних братств. З 1586 року Львівське братство зреорганізувало свою школу, поставивши її управителем грека-епископа Єласонського Арсенід Слов'янські науки викладав тут Стефан Куколь (за прибраним іменем — Зизаній Тустановський). Виховання мало церковний характер; викладали слов'янську та грецьку мови, а також «вільні науки»: «тривіюм» та «квадривіюм». У 1588 році, після виїзду Арсенія до Москви, разом з патріярхом Єремією, професором грецькоЗ мови став Кирило Транквілюн-Ставровецький, видатний богослов (пізніше перейшов на унію); висунувся на видатне місце Іван Борецький, майбутній митрополит Йов. Студенти виступали з промовами, деклямаціями, і в 1591 році митрополит Михаїл Рогоза дозволив старшим учням проповідувати в церквах. Львівська братська школа мала замінити єзуїтські школи зразковою постановкою справи виховання. Натиск покладено на церковні науки, крім того школа мала дати звання мов.
Зберігся «Порядок школи», згідно з яким учитель, або «дидаскал» мусів бути «побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильник єресі а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому». Виховувати дітей він повинен так, щоб «не залишився винен ні за одного Богу Вседержителеві, і потім батькам їх, і йому самому». Для вчителя всі учні мали бути рівні, діти багатих і «сироти вбогі», і ті, що «по вулиці ходять поживи просити». Цей уступ свідчить, з якими думками засновували школу львівські міщани XVI ст., як високо підносили вони савдання вчителя.
Щоб оборонити слов'янську мову від закидів у нездатности п для наукових викладів, видано три підручники: один — Острозької академії, другий — Лаврентія Зизанія і третій — Мелетія Смотрицького (р. 1619), якого вживали до XVIII ст. Під проводом Арсенія укладено підручник грецької мови, яку вивчали дуже добре. Вивчали також діялектику, реторкку, філософію, твори античних авторів: Аристотеля, Овідія, Люкіяна та інших. Учні мали деякі знання математики, астрономії, музики. Мета школи була підготовляти вчителів, священиків.
Школа Львівського Успенського братства служила зразком для ряду інших шкіл у Галичі, Рогатині, Стрию, Миколаєві, Комарні, Перемишлі, Ярославі, Холмі, Володаві, Володимирі, Луцьку, Дубні, Пинську, Межибожі.
Найбільшого розвитку досягає шкільництво на переломі XVI та XVII ст. Братські дидаскали, спудеї (студенти) і бурсаки (учні нижчих кляс) дали нове, національно-свідоме, виховане не в атмосфері боротьби покоління. Вихованці братських шкіл, шукаючи заробітку, мандрували по селах, містах, розносячи знання і гасла боротьби проти католицького наступу.
«їх впливи можна бачити в завзятій національній боротьбі, що охопила міста, в селянських повстаннях і печатках козаччини. Наступала епоха національного відродження», — пише І. Холмський. Українська молодь не обмежувалась місцевими школами. Багато шляхетських дітей їздило до чужоземних університетів — до Кракова, Праги, Падуї, Віттенберґу, Галле, Парижу. Встановлювався та міцнішав культурний зв'язок України з Заходом.
Почасти під впливом реформації в Литовсько-Руському Князівстві ширяться переклади св. Письма руською-українською мовою. Першим видатним явищем були переклади Франціска Скорини, полоцького міщанина, вихованця Краківського, а потім Падуанського університету, де він дістав ступінь доктора. Перші його переклади були надруковані в Празі 1517 року, а потім Скорина переніс видавництво до Вільни. Він переклав Біблію, зазначивши в передмові що робить це «людім посполитим к доброму наученій», в іншому місці — «в своєму природженому язику». На деяких друках зазначено, що видано їх накладом віденського бурмістра Бабича, райц: Віденського Оньковича та ін.
Найвидатніша пам'ятка перекладної літератури —це т. зв. Пе-ресопницька Євангелія, що її переклав з болгарської мови у 1556-1561 роках Михайло Васильович, син сяноцького протопопа, коштом княгині Заславської — «для ліпшого вирозумління люду христянського посполитого». Її мова зближена до народньої і дає комбінацію елементів слов'янських з українськими, Пересопницьке Євангелія не була єдиною спробою перекладу на «руську мову»; їх було в XVI та XVII ст. кілька.
На Пересопницькій Євангелії не помічається впливів протестантизму так, як на Біблії Ф. Скорини, чи на виданні «Об оправданії грішного чоловіка» Семена Будного (1562 року), що був кальвіністом, а потім унітаристом. В 1563 році Будний з двома соцініянсь-кими пасторами — Кавечинським і Кришковським — надрукували у Несвіжській друкарні «Катехізис». Це була перша і єдина спроба ширити ідеологію кальвіністів «руською» мовою. В 1570-1580-их роках надрукував (не всю) Євангелію «руською мовою» унітарист-білорус Василь Тяпинський, полоцький шляхтич. У 1581 році переклав Євангелію Валентин Негалевський, але друком її не видано. Оце — головні — переклади св. Письма руською мовою в ХУ-ХУІ ст.
Вплив гуманізму відбився на збільшенні інтересу до природничих наук, математики, астрономії. Ширилися філософські твори, головним чином античних філософів. Хоч і не безпосередньо, мав вплив на розвиток думок Максим Грек, що загинув у Москві. Його листи поширював князь Андрій Курбський, що втік від Івана IV Лютого на Волинь. Перебуваючи у Миляновичах, на Ковельщині, Курбський перекладав твори грецьких авторів, писав філософський трактат. Вихованого в дусі церковної «книжности», його вразило становище Православної Церкви, приналежної супроти польсько-католицької культури, яку Курбський називав «польською барбарією». Він став енергійним захисником Православної Церкви, вів колосальне листування з представниками різних кіл сусігільности — від князів Острозьких до львівських міщан Сідлярів, обмінюючись з ними літературними, церковними та науковими новинами. Є натяки, що у нього в маєтку були школа та друкарня.
На білорусько-українському пограниччі двір князя Юрія Слуцького, нащадка Київського князя 0лелника, був подібним культурним осередком. Можливо, що у Слуцького були також школа і друкарня. Важливі твори пересилали один одному; читали «всім собором». Наукові літературні інтереси об'єднували магнатів з міщанами.
Про характер зацікавлевости деякою мірою свідчать бібліотеки. У Супрасльському манастирі митрополит Йосиф Солтаи зібрав бібліотеку з 215 каталізованих назв; там було багато богословських книг, збірники морального змісту, історичні оповідання, природничо-географічні описи тощо. Таких бібліотек було чимало.
б) Друкарство. Першу друкарню, що вживала українського письма, заснував у Кракові німець Швайпольт Фіоль. В 1491 році надрукував він слов'янські Октоїх та Часословець, які були першими кириличними друками в світі. Після того в Україні ширилися книги з Білоруси, з друкарень у Вільні Ф. Скорини (1526). В 1577 році К. Острозький заснував друкарню в Острозі.
Історія друкарства України тісно пов'язана з життям диякона Івана Федоровича, москвина з походження, який разом з українцем Петром Мстиславцем почав друкувати книги в Москві. Ця новина викликала обурення у переписувачів книг, які обвинувачували їх в стосунках з нечистою силою. Друкарі втекли до Білоруси і там, у Заблудові, в маєтку гетьмагіа Ходкевича, в 1561 р. заснували друкарню. Незабаром Мстиславець переїхав до Вільни, де заснував друкарню спільно з міщанами Мамоничами.
Іван Федорович у 1573 році переніс свою друкарню до Львова, до Підзамча. Першою книгою, яку надрукував він у 1574 р., був Апостол. Однак, незабаром він заборгувався, і кредитори забрали його підприємство за борги. Львівське братство викупило його в 1583 році.
У 1576 р. Іван Федорович, на запрошення князя К. Острозького, переїхав до Острога, де надрукував коло ЗО видань, серед них славетну Біблію. Серед помічників Івана Федоровича були його син Іван та Гринь з Заблудова; можливо, працювали з ним і, його учні зі Львова — Сачко Сідляр та Сенько Корунка, а може й отщ — Мина та Василь. Десь наприкінці 1582 року І. Федорович переїхав знову до. Львова, де заходився організувати нову друкарню. Року 1583 він помер. Його спадкоємці — Сенько Корунка та Сачко Сідляр — не змогли продовжувати справу і продали друкарню в 1588 році віденському друкареві Кузьмі Мамоничеві.
Крім друкарень в Острозі, Львові, Вільні, були друкарні у Стрятині, Рогатині, Кутеїш, Угорцях, але існували вони недовгий час і не змогли зрівнятися своїм значенням зі львівською та острозькою.
Існували також «мандрівні» друкарні, які належали приватниі особам, що перевозили їх з місця на місце.
Усі ці факти свідчать про те, якою великою була в XVI ст. ні Україні потреба в друкованому слові. На самому Правобережж існувало кілька друкарень. І це було тоді, коли в Москві не могла працювати жадна друкарня.
в) Література та письменство. Перше місце серед літературних творів ХУ-ХУІ ст. належить творам церковним, з XIV от. в Україні ширяться південнослов'янські впливи, головним чином з Болгарії, де митрополит Тарновський Євфимій звертав особливу увагу на вірність, тонкість і художність перекладу св. Письма. Провідником його школи в Україні стали митрополити Кипріян та Григорій Цамблаки. Григорій написав чимало видатних творів: похвали Євфиміеві, Кипріянові, св. Димитрієві, проповіді, дві промови на Констанцькому Соборі.
Були також значні західні впливи фляГелянтів — покаянницьких творів, як «Лист небесний», особливо — «Сон Богородиці» про нові муки Христа.
Про інтерес до релігійних течій Заходу свідчить збірник 1483 року «Приточник», з багатьма уривками із західньоевропейських релігійних легенд.
Найбільше значення мали впливи ренесансу, а головно реформації, які впали в Україні на вже підготовлений ґрунт: на прагнення мати Святе Письмо рідною мовою. Були переклади чеської мови, наприклад, «О Таудалі рицарі» — про муки пекельні, з латинської й польської мов: «Страсті Христові», «Повість про трьох королів», «Життя Олексія, Божого чоловіка» тощо.
Із свійських агіографічних збірників перше місце належить трьом редакціям Печорського Патерика, значно поширеного в XV ст. Збереглося чимало уривків творів духовних осіб, акти соборів владяк, і; обирали Григорія Цамблака р. 1415, та акти Віленського собору 1509 року видаються канонічною та історичною вартістю; послання митрополита Мисаїла до папи або повчення митрополита Сильвестра священикові свідчать, що серед ієрархів були люди з літературним хистом.
Головне місце в літературі богословського характеру мас полеміка, яка розпалилася після Берестейської унії. Збоку католиків виступив першим Петро Скарга, який вже на початку 1597 року видав польською та руською мовами анонімову книжку п. н. «Описаніе і оборона собору руського Берестейського», Доводячи правосильність собору, Скарга настоював, що світські люди не мають права голосу в питанні унії. Питання про те, чи мали владики право перейти під владу папи, бувши підвладними патріярхові, Скарга обминав. Ця книжка цікава тим, що в ній заторкнуто питання які весь час обговорювалися в полеміці.
У відповідь на це православні видали акти Берестейського Со бору з докладним, спокійним викладом його історії в протоколах і документах. Книжка вийшла без підпису під назвою «Ектезис». Метою її було довести канонічність Православного Собору.
Слідом за «Ектезисом» вийшла праця Христофора Філалета (псевдо Криштофа Мартина Бронського) під назвою: «Апокризис». Надруковано її 1597 року польською, а 1598 року руською мовою. Трактат цей не лише змістом, але й розміром — 334 сторінки — бере гору над усіма полемічними творами того часу. «Був то першорядний полемічний трактат, написаний з великим літературним і публіцистичним хистом і великим знанням», — характеризує його М. Грушевський. Історик літератури М. Возняк підкреслював глибину ерудиції Філалета і вважав, що він «своєю ученістю перейшов Скаргу». У книзі Філалета відбилася ідеологія право славного шляхетства з погляду шляхетського парляментаризму, він виступав проти теорії виключної влади єпископів.
Одночасно виступив полеміст не меншого таланту, але іншої іде ології, Іван Вишенський з Судової Вишні в Галичині.
Іван Вишенський багато років перебував у манастирі на Афоні, звідки писав свої запальні, блискучі проповіді. На відміну від Філалетового аристократизму був він демократом і гостро виступав. В цілому твір Погія нижчий, ніж «Апокризис». Головний аргумент Потія — неправославність автора. Після того він надрукував відповідь патріярхові Мелегієві, обвинувачуючи його самого в неправославносгі, а в 1603 році видав «Апологію Фльорентійського Собору».
Не зупиняючись на багатьох працях різних авторів, згадаємо «Пересторогу», автором якої вважають члена Львівського братства, Юрія Рогатинця. В ній дано історію Берестейського Собору й особливо докладно історію протосинкела Никифора. Вважали, що автором «Перестороги» був учень Львівської школи Іван Борецький, в майбутньому митрополит, але авторства не устійнено.
Полеміка першого десятиліття після Берестейського Собору мала величезне значення тому, що вона уточнила характер, глибину розходження між православ'ям та католицтвом, а також протестантизмом. Хоч більша частина праць залишилася недрукованою, їх переписували, передавали з рук до рук, читали на великих зібраннях.
Велике напруження викликала в Україні справа переходу на новий календарний стиль. Року 1582 папа Григорій XIII, на підставі ухвали Нікейського Собору, наказав виправити старий Юліянський календар, в якому внаслідок недокладности числення зайшла різниця між календарним та астрономічним часом. Папа наказав з 5 лютого 1582 року додати 10 днів. Цю реформу в протестантських та православних країнах зустріли вороже і навіть чимало католиків не прийняли Гї.
Ян Лятос, астроном, виключений з Краківського університету за опозицію папі, переїхав до Острога й очолив боротьбу проти нового стилю. Проти цього стилю висловився й Собор, скликаний патріярхом Єремією. Так стався поділ населення Польщі: католики прийняли новий стиль, а православні залишили старий. Зміна календаря викликала багато надуживань: дідичі забороняли селянам відзначати свята за старим стилем і змушували їх в ті дні працювати. Це додавало ще більще роздратування, збільшувало антагонізм.
У літературі, не зв'язаній з Церквою, перше місце належить літописам. До 1545 року був доведений «Короткий Київський літопис», що в деяких частинах набуває характеру мистецького твору. З XIV ст. з'являється нова група літописів — литовсько-руських. У боротьбі між Ягайлом і Вітовтом літописець не тільки стоїть на боці Вітовта, але й славить його, як славили літописці княжої доби проти вищої ієрархії, що привела до унії, а також проти католицької та західньої культури. Він був прихильником старовини, не визнавав сучасної науки, поступу. Його спроба зійти з Афонської гори і відвідати Україну була невдала: він не знайшов там спільної мови.
Іван Вишенський написав багато трактатів проти унії, з них найсильнішим е «Писаніє к утекшим от православной віри єпископам», написане десь біля 1597 року як відповідь на книжку Скарги. Воно дає надзвичайно гостру, убивчу оцінку унії та її мотивів. Він з обуренням виступає проти тих владик, які з презирством ставилися до «простаків», хлопів. Закінчив Вишенський це своє послання такими словами: «ліпше бо вам без владик і без попов, од диявола поставлених, до церкви ходити і православіє хранити, нежели с владиками і попами не от Бога званими і у церкві бити й святой ся ругать і православіє попирати». «Відси, — казав М. Грушевський, — один крок до нової, безпопівської церковної організації».
«Вишенський і Філалет, — писав М. Грушевський, — се дві колони величавого порталю сеї полемічної чи релігійно-публіцистичної літератури».
Видатним полемістом був Мелегій Смотрицький, який студіював в Острозі, Вільні, в університетах Західньої Европи. Твір його — «Тренос, албо плач Єдиної Вселенської Апостольської Східньої Церкви» з поясненнями догматів віри, підписаний іменем Феофіла Ортолога, вийшов у 1610 році. Автор в глибоко ліричному тоні висловлює сум з приводу смерти князя К. Острозького (1608 р.) та занепаду Православної Церкви, ренеґатства української шляхти. Твір М. Смотрицького справляв таке сильне враження, що Сігізмунд III наказав його знищити.
Далі виступає архимандрит Захарій Копистенський, племінник єпископа Перемиського. Його твір — «Палінодій, іли книга оборони кафолической святой апостольской всходней Церкви» — довгий час не був надрукований, і його ширили в рукописах.
Єдиним міцним опонентом на твори православних був Іпагій Потій, який виступив спочатку з листом проти князя К. Острозького. На цей лист, з доручення князя, відповів «Острозький клірик» з уїдливою дискредитацією Фльорентійської унії. Потій відповів анонімовим трактатом проти «Апокризиса» українською мовою 1598 р. та польською 1600 року.
Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха або Романа. Для літописця литовські князі, що збирали та охороняли українські землі, заступили князів з дому Ярослава Мудрого. В цьому відношенні цікавий Львівський літопис (1489-1649).
Дуже важлива пам'ятка, яка наближається до старого літописання — це Супрасльський літопис, з виписками із старих літописів; датується він кінцем XV ст. Цікава тут похвала князеві Костянтинові Острозькому, в якій подекуди можна завважити ритмічну будову.
Із світських творів можна згадати небагато. Насамперед це славнозвісна «Александрія» в кількох редакціях, оповідання про Трою, Бову-королевича, пізні — кінця XVI ст. — оповідання про Трістана та Ізольду, про «сімох мудреців». Всі вони мали коріння в сербській, італійській, польській, сербо-хорватській літературі.
Єдиною сатирою, що збереглася від XVI ст., с «Промова каштеляна Мелешка», в якій змальовується сучасний авторові побут панства та двірських кіл.
Новим у XVI от. є віршування: перші видатні вірші походять від Герасима Смотрицького. Лавренгій Зизаній у граматиці 1596 року подає і теорію віршування.
Перші відомі «думи» датуються початком XVI ст. Так називали епічні пісні, що оспівували історичні події, хоч часто сюжетом їх були місцеві події, наприклад — смерть братів Струсів, галицьких шляхтичів, забитих у битві з волохами в 1506 р. Сюжетом дум були часто татарські напади, полон, страждання бранців в неволі. Більша частина дум дійшла до нас у переробленому в ХУП-ХУШ ст. вигляді, і тому тяжко судити про їх первісний зміст. Характеристичне, що нові нещастя притьмарили переживання попередніх часів, і на Україні забуто «давнини» — билини київських часів.
У чеській граматиці 1571 року збереглася українська пісня-баляда, сильно зіпсована, але цікава своїм змістом і формою.
