Вплив державної інвестиційної політики на стимулювання економічного зростання.

Держава в ринковій економіці може виступати як в ролі інвестора, так і в ролі одного або декількох учасників інвестиційної діяльності.  Держава здійснює свій вплив на інвестиційну діяльність як прямо через державний сектор економіки, так і непрямо, через свої інститути: органи виконавчої влади, національний банк, інноваційний фонд та інші позабюджетні фонди.

Держава має у своєму розпорядженні три основні форми впливу на економічні процеси: правову, адміністративну та економічну. Кожній з них відповідає певний склад інструментів, за допомогою яких форми реалізуються. Основну роль відіграє правова (законодавча) форма, яку в ній здійснюються усі регулюючі дії уряду в межах адміністративної та економічної форм. Економічна форма включає монетарну (грошово-кредитну) та фіскальну (податково-бюджетну) політику. Вони обидві найвагоміше впливають на ділову активність.

Головними інструментами монетарної політики є політика процент­ної ставки, обмеження кредиту, резервні вимоги, операції на відкритому ринку, рефінансування та облікові операції, політика вибіркового креди­тування та політика обмінного курсу національної валюти.

До інструментів фіскальної політики відносяться державні видатки, податки, субсидії.

Виважена державна інвестиційна політика повинна стати одним з найголовніших напрямків виходу з кризи, в яку потрапила українська економіка останнім часом. Вона може впроваджуватися за такими п'ятьма основними напрямками:

1. власне державні капіталовкладення;

2. податкове стимулювання інвестицій;

3. політика прискореної амортизації;

4. створення сприятливих умов для припливу іноземних інвестицій;

5. інноваційна політика.

Шляхом цільового розпорядження бюджетними коштами, які використовуються на наукові дослідження та капіталовкладення, держава має можливість впливати на інвестиційну діяльність.

Державні інвестиції повинні бути спрямовані насамперед на розвиток найважливіших галузей економіки. До них можна віднести такі, що забезпечують економічний суверенітет нашої держави, а також ті, які мають значний науково-технічний потенціал. Це дозволить даним галузям і підприємствам виробляти конкурентноспроможну продукцію. Валютні надходження сприятимуть продовженню модернізації базових галузей національної економіки України.

Паливно-енергетичний комплекс є одним з пріоритетних напрямків, централізованих капітальних вкладень, оскільки саме на ньому базується все господарство нашої держави. Насамперед повинні фінансуватися проекти енергозаощадження, пошуково-розвідувальних робіт, нових розробок корисних копалин нафти, газу і вугілля. Сучасний стан більшості шахт Донбасу потребує значних коштів для їх реконструкції та переведення на нові технології.

З огляду на мізерність централізованих капітальних вкладень, які передбачені бюджетом країни, уряд робить акцент на поетапну реанімацію промислового комплексу. На першому етапі ставка робитиметься на машинобудування, металургію, хімічну та легку промисловості. Це ті галузі, що спроможні найближчим часом наростити випуск ліквідної продукції. Ці сектори є наукомісткими, тобто перспективними і здатними забезпечити роботою науково-дослідні установи.

Вказані чотири галузі повинні надалі виступати інвесторами інших галузей економіки, що має відбуватися на другому етапі. А на третьому етапі уряд має реалізовувати перспективні напрямки економічного розвитку.

Основним видом інвестиційної діяльності підприємств державної форми власності є реальні інвестиції у формі капітальних вкладень. Мізерною залишається частка фінансових інвестицій цих підприємств та вкладення капіталу в придбання нематеріальних активів.

Централізовані державні інвестиції також вкрай необхідні для розв’язання загально регіональних проблем. Але для того, щоб профінансувати державні капіталовкладення необхідно не тільки визначити в кожному регіоні першочергові проекти, встановити форми державної інвестиційної підтримки, але, насамперед, визначити їхню економічну ефективність, швидкість окупності та віддачі кожного інвестиційного проекту. Ось чому «дуже важливою є конкурсна система відбору інвестиційних проектів, яка об'єктивно оцінює швидкість окупності виділених коштів та загальну ефективність проектів». Така ж система по­винна діяти і всередині регіонів при розгляді будь-якої інвестиційної програми або проекту.

Отже, основними завданнями регіональної інвестиційної політики можна назвати такі: шукати, формувати та концентрувати капітальні вкладення, отримані з будь-яких джерел фінансування, направляти їх на вирішення найболючіших проблем регіону.

У теперішніх умовах, коли централізованих капітальних вкладень катастрофічне не вистачає, державі залишається ще один вагомий метод впливу на інвестиційну діяльність - податкове стимулювання. Найбільш розповсюдженим засобом податкової політики, яка направлена на стимулювання капіталовкладень у виробництво розвинутих країн, є надання пільг при стягуванні корпоративного податку (прибуткового податку з юридичних осіб). Сюди можна віднести звільнення від оподаткування різноманітних наукових, резервних, амортизаційних, благодійних фондів, які створюються за рахунок прибутку, різноманітні пільги при амортизації основного капіталу, інвестиційний податковий кредит, який передбачає повне або часткове звільнення від обкладання податком прибутку, що направляється на інвестиції в пріоритетні галузі промисловості чи для промислового розвитку економічно відсталих регіонів.

Найважливішими засобами стимулювання при проведенні подат­кових реформ 80-х років у США були зниження законодавчих ставок оподаткування прибутків (максимальна ставка податку на прибуток була зменшена з 46 до 34%), введення безпрецедентно коротких строків амор­тизації основних засобів, надання пільг по стимулюванню інвестиційної діяльності американських компаній.

На даний час основним принципом оподаткування корпорацій у США є стягування податку з валового доходу за мінусом дозволених скидок та пільг, значне місце серед яких займають амортизаційні пільги та система пільг по стимулюванню наукової та інноваційної діяльності ком­паній.

Загальною особливістю системи пільг, які надаються урядом США у сфері інвестування та науково-технічного розвитку виробництва, є їх чітка направленість на реальний результат. Право на пільгу настає тільки після досягнення її мети - введення в експлуатацію нових машин та обладнання, фактичного зростання видатків на наукову діяльність.

У Великобританії діє подібна система податкових пільг на капітало­вкладення в розвиток виробництва. Оподатковуваний дохід корпорацій вираховується шляхом мінусування від валового доходу компанії усіх дозволених законодавством видатків, здійснених у звітному році. Повно­му відрахуванню підлягають усі видатки на наукові дослідження, аморти­заційні нарахування на машини та обладнання, промислові споруда, сіль­ськогосподарські будівлі та інше.

Основними завданнями урядової програми стимулювання економіч­ного зростання та активізації ринкового механізму в Німеччині є ство­рення сприятливого інвестиційного клімату, збільшення самофінансу­вання виробництва, заохочення малих та середніх фірм, що найшвидше здійснюють оновлення своєї продукції та введення технічних новинок.

Особливістю податкового права в Німеччині є формування резервних фондів та відрахувань, які складаються з коштів для покриття ймовірних майбутніх видатків та втрат, що залишаються в розпорядженні компанії протягом довгого проміжку часу і не оподатковуються. Такі резервні кошти включаються у витрати виробництва та ведуть до зменшення оподатковуваного прибутку. Гроші стають частиною накопиченого прибутку. Резервні відрахування зростають у той період, коли фінансовий стан підприємства виявляється сприятливим. У випадку, коли розміри відрахувань зростають більше, ніж це необхідно для покриття очікуваних доходів, відповідна частина фондів, в які направляються відрахування, ліквідується та йде на збільшення прибутку.

Ще однією особливістю, завдяки якій компанії Німеччини, США, Канади та деяких інших країн із задоволенням використовують залучений капітал для фінансування інвестицій, є їх право віднімати зі свого оподатковуваного доходу суму процентів, що виплачені по позиках, які залучені корпораціями для фінансування своєї діяльності. Ця податкова пільга пояснюється тим, що процентні виплати по банківських кредитах та різноманітних боргових зобов'язаннях відносяться до витрат, пов'язаних з виробничою діяльністю компаній. У той же час при використанні коштів акціонерів власний капітал компанії обкладається цілим рядом податків.

Отже, сучасна система оподаткування сприяє тому, щоб нові інвести­ції фінансувати за рахунок позичених коштів. З одного боку це веде до скорочення частки власних коштів в сукупному капіталі та знижує стійкість компанії на ринку, а з другого - стимулює розширення джерел інвестування і як наслідок - збільшує його обсяги.

Основне завдання податкової політики Швеції полягає у сприянні розвитку процесу капіталовкладень та збільшенні частки нагромаджень у національному доході. Передбачені такі податкові пільги: короткі строки амортизації для машин і обладнання, зменшення товарних запасів і створення резервів для виплати заробітної плати, утворення системи інвестиційних фондів. Особливістю оподаткування шведських фірм є те, що воно дозволяє диференціювати форми фінансування. Наприклад, інвестиції в машини та обладнання обкладаються меншим податком у порівнянні з іншими видами інвестицій.

Важливою особливістю в податковому праві Швеції є те, що воно передбачає вагомі податкові пільги для інвестиційних фондів, які форму­ються із заощаджень населення. Ці кошти можна перераховувати на спеціальні, так звані взаємні інвестиційні рахунки фізичних осіб в бан­ках, з яких потім вони інвестуються в акції компаній, зареєстрованих на головній фондовій біржі. Доходи від дивідендів, отриманих від таких компаній, не оподатковуються, якщо вони не перевищують певну суму. Заощадження населення, що надійшли таким чином, були направлені на фінансування наукової діяльності, стимулювання технічного розвитку виробництва, що сприяло підвищенню якості і конкурентоспроможності шведських товарів на світовому ринку.

У нашій країні, згідно з Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств», не обкладаються податком тільки прямі інвестиції, які вносяться у статутний фонд підприємства. Інші оподатковуються за ставкою 30 відсотків.

Сьогодні український уряд знаходиться у складній ситуації. З одного боку, його дії мають бути спрямовані на залучення коштів до бюджету, а з іншого - на стимулювання інвестиційної діяльності. Розглянувши досвід розвинутих країн Заходу та США, видно, що основними метода­ми, які дозволяють не втратити бюджетні надходження і не відлякати інвесторів, є податкові канікули (для іноземних інвесторів), зменшення податкових ставок, застосування прискореної амортизації, зменшення оподаткування прибутку чи використання податкового інвестиційного кредиту.

Податкові канікули, як зазначалося вище, вже були в Україні. Поряд з істотними перевагами для підприємств з іноземними інвестиціями вони мають вагомі недоліки для бюджету: зменшення бюджетних надходжень, заохочення створення нових компаній, а не інвестиції в нові виробничі потужності. За розрахунками Міністерства фінансів України з моменту запровадження податкових канікул до 1 січня 1997 р. бюджет не одержав 1650 млн. грн. (приблизно $890 млн. при тодішньому курсі).

Основною перевагою зменшення ставки оподаткування є та, що інвесторів приваблюють країни з податковими ставками, нижчими від світових стандартів. Та й взагалі низькі податкові ставки є самі по собі сти­мулом, адже вони залишають інвесторам більшу частину прибутків.

Але, як показує досвід інших країн, низькі податкові ставки доцільно використовувати для науково-дослідних робіт та виробництв з високотехнологічним обладнанням, тобто діяльності, яка приносить доходи після певного проміжку часу. Для інших видів підприємницької діяльності такий стимул не буде відчутний відразу, бо він збільшуватиме доходи протягом наступних років.

Виважена політика амортизаційних відрахувань може стати важливим напрямком державної інвестиційної політики. Саме вони формують власні джерела інвестицій для підприємств. Заданими Державного комі­тету статистики у 1996 р. із 100 досліджених підприємств лише кожне п'яте здійснювало інвестиції та впроваджувало нові технологічні проце­си. Кошти, отримані від амортизаційних відрахувань, йдуть на віднов­лення основних засобів, які вибули внаслідок погіршення якості, мораль­ного старіння або випадкового псування.

Діючий до 1 липня 1997 р. порядок амортизаційних відрахувань практично пов­ністю відмінив використання цих коштів для фінансування інвестицій. Так, питома вага амортизаційних відрахувань у структурі витрат промисло­вості України зменшилась з 10,9% у 1990 р. до 1,2% у 1995 р.

Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» 26 травня 1997 р. регламентує новий підхід до нарахування амортизації, основним акцентом якого є збільшення норм амортизаційних відрахувань. Він має як позитивні, так і негативні моменти.

До негативних можна віднести оподаткування додаткової величини амортизаційних відрахувань, отриманої в результаті індексації основних фондів, яку можна проводити раз у рік, згідно з індексом інфляції за минулий рік, зменшеним на 10%.

Ще одним спірним і таким, що порушує законодавство, нюансом є зменшення з лютого 1998 р. знижувального коефіцієнту для норм амортизації з 0,7 до 0,6. Це практично підвищує податок на прибуток і знижує інвестиційні можливості підприємств. Радує лише те, що отримані кошти мають спрямовуватись на фінансування реконструкції вугільних шахт і підтримки суднобудівної промисловості. У 1999 р. знижувальний коефіцієнт становив 0,8. Така ж норма діє з другого кварталу 2000 р.

Перевагою нової системи амортизаційних відрахувань є те, що підприємства можуть самостійно приймати рішення про застосування прискореної амортизації основних фондів третьої групи, придбаних після 1 липня 1997 р. Суть методу прискореної амортизації полягає у відриві фізичного процесу зносу машин і обладнання від, відображеного у витратах виробництва, процесу перенесення вартості речових носіїв основного капіталу на вироблену продукцію та послуги. Змінюючи ставки та порядок амортизаційних відрахувань, державні регулюючі органи визначають ту частину чистого прибутку, яка може бути вивільнена від податків шляхом включення у витрати виробництва та потім перерахована в амортизаційний фонд для фінансування інвестицій.

За запропонованими Законом нормами повне списання робочих та силових машин, обладнання та інших подібних основних засобів забезпечується після семи років (як і при нормальній амортизації), при цьому за перші три роки списується 65% їхньої вартості замість 45%.

Але по тих основних засобах, по яких проводиться прискорена амор­тизація, не можна застосовувати їхню індексацію. Тому навіть при річ­ній інфляції 20-30 відсотків, яка зовсім не виглядає неможливою в теперішніх умовах, реально не забезпечується не тільки прискорена, а й звичайна амортизація основних фондів. Та й застосування самої прискореної амортизації може призвести до зростання інфляції. Тому найдоцільнішим було б розраховувати величину амортизації відповідно до рівня інфляції.

Також не доцільно поширювати метод прискореної амортизації на всі галузі національної економіки. Вона покликана стимулювати своєчасне технічне оновлення виробництва. Отже, прискорену амортизацію найкраще використовувати для стимулювання виробників продукції, не поширюючи її на сферу послуг.

З іншого боку, не варто нав'язувати прискорену амортизацію збитко­вим підприємствам. Вони не тільки не отримають ніяких економічних переваг, а й штучно підвищать власні збитки. У такому випадку основні фонди зменшуватимуться, не забезпечуючи компенсації раніше здійснених витрат на їх створення.

Отже, прискорену амортизацію найдоцільніше використовувати в промисловості, транспорті, сільському та лісовому господарстві і лише на рентабельних підприємствах.

Ще одним недоліком прискореної амортизації може виявитися те, що вона призведе до списання основних фондів у набагато коротші строки, а нагромаджених коштів може виявитися недостатньо для закупівлі нових модернізованих виробничих фондів.

Прискорене списання інвестицій також можна здійснювати, зменшуючи оподатковуваний прибуток на певний процент інвестиційних витрат. Тут також є свої переваги та недоліки.

Безумовною перевагою є те, що компанія одержує доходи від зни­ження податкових ставок при здійсненні інвестицій, що заохочує саме капітальні вкладення, а не створення нових компаній, як при податкових канікулам Це коштує уряду менше та заохочує нові інвестиції замість надання несподіваних прибутків власникам наявного капіталу, як при загальному зменшенні податкових ставок.

Основним недоліком методу зменшення оподатковуваного прибутку на певний відсоток інвестиційних витрат є те, що він не має ніякого застосування для компаній, що зазнають збитків з точки зору оподат­кування.

Ще одним методом прискореного списання інвестицій є надання податкового інвестиційного кредиту - відстрочення сплати податку на прибуток, що надається суб'єкту підприємницької діяльності на визна­чений строк. Це збільшить його фінансові ресурси, які треба викорис­товувати для здійснення інноваційних програм. Відстрочені суми ком­пенсуються у вигляді додаткових надходжень податку через загальне зростання прибутку, що буде отриманий у майбутньому.

Основною вимогою до інвестиційного податкового кредиту має бути його цільове призначення. Першочерговими програмами, які фінансува­тимуться за рахунок вивільнених коштів, на думку деяких науковців, мають стати:

ü науково-технічне оновлення виробництва з підвищенням його техніко-економічних показників і забезпеченням конкурентоспромож­ності на світовому ринку;

ü прискорення розвитку наукомістких та високотехнологічних галу­зей і виробництв;

ü розширення виробництва в найбільш пріоритетних і ефективних для національної економіки секторах ринку.

Основними перевагами для підприємств, що мають отримати такий кредит, є те, що вони не змушені платити процент за позикою. Держава також має власну користь: втрачаючи спочатку певні суми, які мали на­дійти до бюджету, в подальшому вона може розраховувати на збільшення податкових надходжень через загальне зростання прибутку. Та й той приріст податку на прибуток може виявитись значно більшим, ніж зви­чайний процент по кредиту.

Але, щоб отримувати в майбутньому більші податкові надходження, треба уважно ставитись до вибору підприємств-позичальників. До них можна поставити такі вимоги:

1) систематичне отримання прибутку;

2) переважно інвестиційна спрямованість у використанні власних фінансових ресурсів;

3) наявність економічно обґрунтованого інноваційного проекту, який забезпечує підвищення ефективності виробництва, зростання загальної суми отриманого прибутку;

4) строк окупності, тобто відстрочення сплати податку на прибуток, не повинен бути надто великий (наприклад, не більше 5 років після реалізації інноваційного проекту).

Одним з основних напрямків державної інвестиційної політики за­лишається створення сприятливих умов для іноземних інвесторів.

Перелічені вище інструменти монетарної та фіскальної політики мають вплив не тільки на вітчизняних виробників та споживачів, але й на залучення іноземних інвестицій.

Світовий досвід показує, що однаково небажані як недостатній, так і надлишковий приплив іноземного капіталу. Для успішного його регулю­вання застосовуються перелічені вище інструменти. Слід звернути особ­ливу увагу на їхню специфіку та усі можливі наслідки їх застосування. Можна провести порівняльний аналіз форм та інструментів державного регулювання з точки зору їхньої ефективності, що дозволить вибрати їх оптимальний набір в залежності від цілей та завдань політики іноземного інвестування.

Країни, які мають проблеми з надлишковим потоком капіталу, можуть реагувати обмінним курсом національної валюти на тиск іноземних капіталів або шляхом ревальвації при режимі фіксованих обмінних курсів, або шляхом подорожчання за системи гнучких валютних курсів.

Можливим інструментом монетарної політики є інтервенція на рин­ку іноземної валюти, що супроводжується стерилізацією грошового рин­ку. Основними цілями її проведення є зменшення тиску на номінальний обмінний курс та обмеження монетарної експансії, яка виникла за ситуації сильного припливу іноземного капіталу.

Політика стерилізації впливає на потоки капіталу за допомогою внутрішньої процентної ставки. Вони звичайно ростуть із зростанням попиту на гроші внаслідок зниження інфляції чи зростання рівня доходів, якими часто супроводжуються сильний приплив капіталу. Але є й нега­тивні моменти застосування політики стерилізації. Основним з них є стимулювання короткострокового припливу капіталу.

Існує три головних інструменти політики стерилізації:

1. операції на відкритому ринку;

2. зміна резервних вимог;

3. управління урядовими депозитами.

Стерилізація шляхом операцій на відкритому ринку здійснюється через продаж Центральним банком країни своїх або урядових цінних паперів. Це здійснюється з метою зменшення ліквідності, яка спричине­на закупівлею Центральним банком іноземної валюти. Головна користь цього інструменту полягає в тому, що він обмежує грошово-кредитну експансію, яка викликана інтервенцією, без створення додаткових обмежень для банківської системи. Вони можуть бути спричинені інши­ми інструментами стерилізації, наприклад, резервними вимогами. Крім цього, стерилізація шляхом операцій на відкритому ринку може обмежувати роль вітчизняних банків як посередників припливу капіталу у ви­падках, коли банківська система є недостатньо гнучкою або приплив вважається тимчасовим.

Основним недоліком політики стерилізації є те, що вона може при­звести до значних фінансових втрат Центрального банку навіть за відносно короткий проміжок часу. Стерилізація також може збільшити різницю між внутрішньою та міжнародною ставкою проценту, що заохотить додатковий короткостроковий капітал.

Зменшення грошового мультиплікатора та скорочення грошової експансії можна добитися шляхом збільшення резервних вимог.