Світовий і вітчизняний досвід створення і функціонування
інноваційних структур
Аналіз світового досвіду свідчить, що найбільш популярними організаційними заходами ефективного впровадження у господарську практику результатів інноваційної діяльності є створення й ефективне функціонування за державної підтримки мережі технологічних (наукових) парків та інноваційних (технологічних) бізнес-інкубаторів.
Технопарк може забезпечити вченим, інженерам і винахідникам реальну можливість реалізувати весь процес комерційного освоєння нових ідей та винаходів, результатів прикладних і фундаментальних наукових досліджень.
Завдяки поєднанню взаємних інтересів розробників і споживачів науково-технічної продукції, яка в технопарках за допомогою інноваційних процесів доводиться до промислового використання і продажу на ринку, у 80-90-х роках минулого століття спостерігалося бурхливе зростання кількості технопарків, що у високорозвинених країнах набагато випереджає темпи створення традиційних бізнес-центрів чи промислових парків [6].
У світі нині функціонують понад 500 технопаркових структур, У США їх налічується більше 160, у Японії — близько 50, Китаї — понад 50, Великій Британії — 46, у Франції — понад 50, а у Швеції та Фінляндії — відповідно 16 і 17. Понад 100 наукових і технологічних парків функціонують у країнах Центральної та Східної Європи, більше 50 — у Росії.
У середині 90-х років загальна кількість інноваційних компаній на території технологічних (наукових) парків у всьому світі складала більш ніж 11 тис., а число зайнятих в них спеціалістів — понад 430 тис. (в розрахунку на одну компанію — майже 40 фахівців).
Сучасний етап інформаційно-технологічної революції, перехід до постіндустріального суспільства, що базується на знаннях, розпочався у Сполучених Штатах Америки. Природно, що такі нові форми інтеграції науки й виробництва, як технопарки і бізнес-інкубатори, вперше з'явившись у цій країні, раніше досягли зрілості й уже звідти почали поширюватися на інші континенти.
Перші масштабні технопарки нині демонструють вагомий потенціал передових технологій і ноу-хау майже у всіх секторах економіки і ринку наукоємної продукції.
Так, перший у світі технопарк «Силіконова долина» у США створено ще у 50-х роках для комерціалізації розробок Стенфордського університету (Каліфорнія) з метою розвитку мікроелектроніки у взаємодії з підприємством-лідером у цій галузі «Hewlett Packard». Протягом 80-90-х років XX ст. 130 тис. працівників технопарку створили понад 200 тис. зразків нової продукції. Венчурні вкладення тут зросли з $2 млрд у 1991 р. до $68,8 млрд у 2001-му. «Силіконова долина», що є фактично науково-промисловою агломерацією, нині — найбільший у світі технопарк: тут у науково-виробничій сфері зайнято понад 2,5 млн працівників. Для порівняння: у Європі наймасштабніший євротехнопарк «Софія-Антиполіс», розташований на півдні Франції, зосередив приблизно у 1200 компаніях лише 24 тис. науковців та інженерів.
Створений у 1959 році у Північний Кароліні технопарк «Дослідницький трикутник» («Research Triangle Park»), розташований на площі 2800 га, об'єднує понад 130 компаній і забезпечує 37 тис. робочих місць.
Середній американський технопарк має близько 55 га землі, будинок площею до 20 тис. м, 12 компаній-орендарів із 300 службовцями, бюджет майже $ 1,5 млн.
Однією з особливостей американських технопарків є їхній тісний зв'язок з університетами і державними дослідницькими центрами. При цьому використовуються декілька моделей взаємовідносин, коли університети створюють технопарк як свій внутрішній структурний підрозділ, як самостійну структуру, як спільне підприємство разом із державною (урядовою) структурою, підписують контракти з виконавцями інноваційних проектів.
Більш ніж 50-річний досвід США у створенні й функціонуванні технопарків, як і американської системи комерціалізації технологій у цілому, є найбільш досконалим. Американська концепція технопарків широко використовується, з урахуванням місцевих особливостей, як базова модель створення технопарків в усьому світі.
У Європі наукові парки з'явилися на початку 70-х років. Першими з них були дослідницький парк Університету Херіот-Уатт в Единбурзі, науковий парк Триніті-коледжу в Кембриджі (Велика Британія), Левен-ла-Нев у Бельгії, «Софія-Антиполіс» у Ніцці і ЗРІСТ у Греноблі (Франція).
Особливої уваги заслуговує досвід Кембріджського технопарку, створеного на базі всесвітньо відомого університету. Район, що оточує університет, ще 40 років тому був сільською місцевістю. Після створення технопарку за останні 15 років поблизу нього розмістилися 1600 високотехнологічних компаній, у яких працюють 45 тис. дослідників, вчених.
Як у країнах Європи, так і у США бурхливий сплеск створення й розвитку наукових парків (технопарків) розпочався після виходу зі стану економічної кризи у 80-ті роки.
Наприкінці 90-х у Європі вже функціонувало понад 1,5 тис. різних інноваційних центрів, у т. ч. більше 260 науково-технологічних парків.
Для європейських технопарків, що створювалися набагато пізніше американських (особливо у 80-ті роки), термін становлення був коротшим. Вони базувалися на наявному досвіді, мали детально пророблені програми й бізнес-плани і тому розвивалися швидше й успішніше.
Найбільший прогрес у цій сфері в Європі спостерігається в Німеччині та у скандинавських країнах. Так, на утворення технопарку «Бонн — Північний Рейн-Вестфалія» федеральним урядом було виділено левову частку коштів, а його функціонування постійно забезпечується внесками підприємств, розташованих у технопарку, та лише відсотками від державних внесків у спеціальні холдингові компанії.
Жодна з країн Європи не приділяє такої уваги розвитку технопарків, як Франція. У цій країні налічується понад 50 технопарків, у яких задіяно більш ніж 5000 компаній, 60 університетів і 2000 різноманітних науково-дослідних інститутів та їхніх підрозділів.
Одним із найбільш вдало діючих технопарків вважається «Мец-2000», який було створено ще у 1983 p., і з того часу він перетворився на один з найпотужніших науково-технічних центрів Франції. До його складу входить понад 180 компаній, в т. ч. декілька найбільших транснаціональних, як-от IBM, «Daewoo», «Bosch» та ряд інших. Найважливішим етапом становлення технопарку стало встановлення партнерських відносин з Технологічним університетом штату Джорджія (США). Цей університет є провідним центром Америки у галузі венчурного бізнесу, завдяки чому багато американських компаній обрали «Мец-2000» своїм опорним пунктом у Європі. Зокрема, деякі розташовані поблизу міста й технопарку французькі університети ініціювали спільні з університетом штату Джорджія програми навчання, що підвищило престижність їхніх дипломів і залучило талановиту наукову молодь до Інноваційного бізнесу. Зараз бюджет технопарку складає майже $400 млн на рік, 60 % з яких складають надходження від контрактів з великими компаніями.
Найважливішими напрямами діяльності технопарку «Мец-2000» є телекомунікаційні технології, особливо технології передачі сигналу оптоволоконними лініями, перетворювання образів, системи перемикання й посилення сигналів тощо. Не випадково тому південнокорейська корпорація «Daewoo» обрала «Мец-2000» місцем свого першого науково-дослідного центру в Європі.
Чи не найефективнішим розвитком серед країн Європи відзначається Фінляндія. У цій країні технопарковий рух розпочався в
1981р. У 2000-му в Фінляндії функціонувало 17 технопарків, де складу яких входило 1200 компаній, дослідницьких установ та інших організацій, в яких працювало близько 12 тис. спеціалістів різних напрямів [6].
Так, науковий парк «Отанієма» у Фінляндії включає 70 малих фірм біотехнологічного та електротехнічного профілю. Парк діє я» акціонерне товариство, власником акцій якого є підприємства, банки та муніципалітет м. Еспо, політехнічний інститут, науковий центр та ряд інших організацій. Особливістю цього парку є надання можливості студентам користуватися приладами, комп'ютерами та технологічним устаткуванням і підзаробляти в малих фірмах, розташованих на його території.
Слід відзначити, що завдяки глобалізації спостерігається тенденція співпраці європейських технопарків із транснаціональними компаніями, створення спільних технопарків кількома країнами. Так, всесвітньо відомими компаніями «Майкрософт» і АТТ у Кембріджському технопарку відкрито власні філіали — дослідницькі центри із бюджетом відповідно $80 млн і $50 млн. Створюється українсько-китайський науково-технічний парк у Цзінаньській зоні розвитку високотехнологічної промисловості, спільні технопарки (інтертехноконсорціуми), засновниками яких виступають бізнесові структури Росії, Китаю та Індії.
Серед країн — членів ЄС за підтримки Комісії ЄС реалізується спеціальна програма ПАКСІС зі створення мережі технопарків та інноваційних центрів. У її межах формуються умови для обміну науково-технічною інформацією, широкого розповсюдження новацій. До її реалізації залучаються 25 єврорегіонів.
Для участі в програмі надіслали заявки понад 400 інноваційних структур, причому близько 150 з них презентують країни — нові члени Євросоюзу.
Інший важливий приклад для наслідування — Китай. Тут створення наукових і технологічних парків побудовано на використанні досвіду промислово розвинених країн. У країні налічується
53 національних парка, які системно охоплюють понад 65 тис. малих і середніх компаній, їхній сумарний кадровий науково-технічний потенціал становить майже 3 млн. учених та інженерів. Крім того, тут функціонують 50 провінційних парків і ЗО парків при університетах.
Формування технопарків у Китаї розпочалося зі створення Пекінської експериментальної зони розвитку високої і нової технології, яка поєднує у собі наукові дослідження, промислове виробництво й торгівлю. Важливою перевагою цієї зони стала її наближеність до найбільшого в Китаї навчального і наукового центру, до якого входять 50 вузів та 138 науково-дослідних інститутів. На початку 90-х pp. там діяло 827 підприємств високої і нової технології, з них 154 заклади Академії наук Китаю, 72 підприємства за участю іноземного капіталу. При цьому іноземні компанії залучаються пільговою політикою держави, а саме — звільненням від податків протягом перших трьох років діяльності в технопарку і зниженням ставки податку у наступні три роки.
Створення технопарків у Китаї зумовлене нагальною потребою стимулювання й активізації інноваційних процесів. Організацію технопарків було закладено в рамках програми «Смолоскип», затвердженої Держрадою КНР у 1988 р. Лише за три наступні роки (до травня 1991 р.) у Китаї було створено 38 технопарків.
Фактично національні технопарки Китаю є зонами економічного й технічного розвитку. На основі накопиченого досвіду Держрада КНР у 1991 р. затвердила план розвитку 27 зон високих технологій, що знаходяться у різних регіонах країни.
Отримання статусу таких зон дає змогу китайським регіонам отримувати на п'ять-сім років податкові й митні пільги. Зокрема, ставка оподаткування для підприємств, що входять до високотехнологічних зон, складає 15 %, у т. ч. для тих, що експортують не менше 70 % продукції, — 10 %. Передбачено також «пільгові канікули» для національних підприємств на 1 рік, а для СП — на 2.
Від імпортного мита звільняються прилади й устаткування, необхідні для проведення НДДКР і які не можна придбати на внутрішньому ринку, а також сировина й матеріали для випуску експортної продукції та експортні операції.
Одним із найбільш відомих у Китаї є технопарк у м. Шенчжень, що спеціалізується на проблемах інформатики, біотехнології, створенні нових матеріалів. Для його організації мерія міста навіть за гострого дефіциту землі виділила земельну ділянку площею 11,5 км2, а уряд — 100 млн юанів.
У парку, що продовжує розбудуватись, розмістили свої представництва провідні університети, зокрема Пекінський, відомі зарубіжні компанії («Епсон», «Томсон» та ін.). Створено банк, велику бібліотеку. Загалом тут уже працюють 40 підприємств і близько 40 тис. співробітників [6].
Урядом Китаю у 2000 р. прийнято рішення заснувати неподалік від Шанхая широкопрофільний технологічний парк «Квангуа». У його режимі працюватимуть 28 китайських науково-дослідних центрів та лабораторій, а також майже 150 зарубіжних компаній. Територіальне вже до 2007 р. цей технопарк розпоряджатиметься приблизно 10—15 км2 загальної площі. Головним джерелом надходження коштів має стати приватний капітал.
У Японії за підтримки уряду з 1984р. активно реалізується довгострокова програма «Технополіс» зі створення в малих містах країни 26 зон новітніх технологій, метою діяльності яких є вихід економіки на черговий щабель технологічного піднесення, а також стимулювання соціально-економічного розвитку периферійних префектур. Серед цих структур домінує технополіс Цукуба, який створено на початку 70-х років на базі добре спланованої акції одночасного «трансплантування» найкращих наукових центрів країни до єдиного субрегіону. Він включає в себе 3 технопарки, близько 50 державних НДІ, на які припадає майже половина Національного бюджету на НДР. Подібною є структура технополіса й у Кіото.
Юридичною підставою для створення технополісів став прийнятий ще у 1983 р. японським парламентом закон «Про прискорення регіонального розвитку на основі високотехнологічних промислових комплексів». Протягом 1984 р. урядом було офіційно зареєстровано 14 технополісів, а до липня 1988-го — ще 10. Тут створюються й розвиваються наукомісткі технології і виробництва, що визначають індустріальну, військову й економічну могутність Японії; а саме: авіабудування; випуск апаратури для космічних досліджень; виробництво оптичних приладів і волокон, матеріалів із заздалегідь заданими властивостями, що створюються на основі біотехнологій, медичної електронної апаратури, промислових роботів, інтегральних схем, ЕОМ; розробка математичного забезпечення ЕОМ і пристроїв для редагування текстів і перекладу їх на іноземні мови за допомогою ЕОМ; виготовлення фармацевтичних препаратів і медичного Інструменту, апаратури для освоєння океану тощо.
Технополіси, відповідно до законодавства, передбачалося створювати в районах зі слабким розвитком наукомістких виробництв, але за умови, що в регіоні є університети. Саме місцевим університетам приділяється вирішальна роль у здійсненні й координації наукових розробок, забезпеченні зони технополіса кваліфікованими фахівцями і дослідниками. Усі підприємства, науково-дослідні інститути, культурно-побутові установи мають розташовуватися неподалік від центру міста: дорога до них не повинна забирати більше, ніж ЗО хвилин.
Обов'язковою умовою ефективної взаємодії всіх наукових установ і компаній у регіоні є оперативний обмін інформацією. У кожному технополісі під керівництвом місцевої влади розроблено плани розвитку зон, утворено координаційні центри й органи сприяння, до складу яких входять вчені, викладачі, архітектори, представники різних груп населення; визначено підприємства — технічні лідери й компанії, що готові фінансувати програму розвитку технополіса. Крім того, план передбачає домовленість із національними банками про виділення пільгових кредитів.
Законом про технополіси передбачені значні пільги для учасників проектів, спрямовані на заохочення розвитку наукомістких галузей промисловості. Протягом п'яти років від моменту прийняття програми в галузях високої технології діє система прискореної амортизації, що надає компаніям змогу списувати за перший рік до ЗО % вартості устаткування і 15 % вартості будинків і споруд.
Уряд надає субсидії на дослідницьку діяльність у технополісах, приймаючи на себе до третини витрат з організації лабораторіями спільних НДДКР у галузі новітніх технологій і розробок нової техніки.
Для умов України першочергового значення набуває вивчення і творче використання досвіду Росії, країн Балтії, Східної і Центральної Європи щодо створення й ефективного функціонування технопаркових структур.
Технопарки Росії є спільними підприємствами декількох засновників. У заснуванні російських технопарків частіше всього беруть участь недержавні фірми і наукові організації, університети, що відповідає світовим тенденціям формування технопарків.
Аналіз показує, що у створенні «середнього» російського технопарку беруть участь засновники з різних відомств і галузей економіки. Тобто російські технопарки є міжвідомчими структурами. Кількість засновників одного технопарку — від 3 до 21, причому у 50 % випадків засновників більше 10. Це показове явище в розвитку російських технопарків. Найкращі закордонні технопарки є регіональними, міжгалузевими структурами: фундатори, що їх засновують, презентують різні сторони діяльності.
Найбільший внесок у статутний фонд російських технопарків внесли університети (37 % від загальних витрат), хоча за кількістю серед засновників технопарків вони посідають третє місце. Це пояснюється тим, що «технопарковий» рух у Росії розпочався у 1990 р. у вищій школі.
Однак слід зазначити, що найбільшу фінансову допомогу для свого становлення і розвитку російські технопарки одержали з федеральних, регіональних та місцевих бюджетів. Влада сприяла технопаркам у створенні власної матеріально-технічної бази, у фінансуванні підготовки фахівців, у підтримці інноваційних проектів малих підприємств, що входять у технопарки, тощо.
Виявляють зацікавленість до технопарків також недержавні підприємства. Можна прогнозувати, що інтерес цей зростатиме й надалі, а участь фірм у фінансуванні діяльності технопарків збільшуватиметься. Наприклад, науковий парк Московського держуніверситету (МДУ), заснований у 1992 р. як закрите акціонерне товариство, має чотирьох засновників, з них МДУ вніс найбільшу частку до статутного фонду цього технопарку. Науковий парк «Ізмайлово» при Московскому енергетичному інституті (МЕІ), заснований у 1991 р. як товариство з обмеженою відповідальністю, має трьох засновників (МЕІ, міносвіти РФ та мінпаливенерго), з найбільшим внеском МЕІ до статутного фонду. Технопарк «Башкортостан», заснований у 1991 p., має 21 засновника, з них найбільший внесок до статутного фонду належить Уфімському державному авіаційному технічному університету, фірмі «Балтер» та Інноваційному фонду Республіки Башкортостан.
Статус юридичної особи технопарку свідчить про те, що він є самостійною організацією, що виступає як рівноправний партнер ВНЗ, науково-дослідної організації, промислового підприємства, банку, фонду тощо. У Росії близько 7 % технопарків не є юридичними особами: це — підрозділи університетів. До найістотніших недоліків таких технопарків можна віднести наступне:
• вони орієнтовані винятково на вирішення проблем власного засновника, а не всього регіону;
• за своєю сутністю, масштабом діяльності й типом управління технопарки такого роду не є інфраструктурою підтримки малого інноваційного підприємництва регіонального масштабу. Існування технопарків з такою формою власності пояснюється,
насамперед, існуючою економічною ситуацією, наприклад, наявністю податкових пільг, які надаються університетам.
Російські технопарки використовують практично весь діапазон сучасних організаційно-правових форм, притаманних ринковій організації економіки. Приблизно у 46 % випадків технопарк є закритим акціонерним товариством, у 25 — це товариство з обмеженою відповідальністю. В інших випадках використовуються інші організаційно-правові форми, наприклад, об'єднання юридичних осіб (асоціації) тощо [14].
Майже всі технопарки Росії забезпечені офісними приміщеннями, близько 60 % з них мають ще й виробничі площі. Власні будинки, приміщення мають близько 15 % технопарків, інші ж орендують площі (в основному у засновників, на пільгових умовах, найчастіше — на безоплатній основі, що є специфікою Росії). Проблема придбання власних приміщень для технопарків є дуже гострою, й її ще належить вирішити. Фактично ж лише технопарки — «власники» приміщень можна цілком віднести до діючих.
Серед вдало функціонуючих наразі в Росії технопарків найбільш високий рейтинг мають Томський міжнародний діловий центр «Технопарк», московські технопарки «Центр», «Москворіччя», науковий парк МДУ, Зеленоградський науково-технологічний парк, «Технопарк» ЕТУ (м. Санкт-Петербург), Башкирський інноваційний науково-технологічний парк «Башкортостан» (м. Уфа).
Розвинені технопарки-лідери мають спеціально спроектовані будинки, що функціонально зорієнтовані на найкраще виконання завдань, які стоять перед ними. У Росії таких технопарків менше 20 % від їхньої загальної кількості. До таких, наприклад, належить Науковий парк МДУ, що займає територію загальною площею 3,2 га. МДУ (основний засновник) передав технопарку право безкоштовного користування землею на 10 років. Спеціально для технопарку на території збудовано вісім двоповерхових будинків площею 500 м2 кожний. Ці будинки й споруди є часткою у статутному фонді технопарку іншого засновника. У будинках розміщуються фірми-орендарі й сервісні служби, а також виділені й обладнані приміщення під конференц-зал площею 40 м2, виставочний зал — 100 м2, кафе — 20 м2. Один із будинків цілком відведено під телекомунікаційний центр, поруч із яким встановлено супутникову антену. Крім того, на території технопарку є складські приміщення загальною площею 200 м2.
Як правило, російські технопарки, особливо на етапі їхнього створення, розміщуються у приміщеннях ВНЗ та інших засновників. Замість зведення спеціальних будівель фірми технопарків нерідко пристосовують для своїх потреб нежитлові споруди, цехи підприємств й інші будинки. Це надає їм змогу у стислий термін надати малим наукомістким фірмам, що лише розпочинають справу, набір послуг, використовуючи наявні на цей момент можливості. У Росії таких технопарків переважна більшість — понад 80 %.
У 2003 р. в технопарках Росії надавалась організаційна, інформаційна, фінансова, консалтингова та інші види підтримки (включаючи надання офісних приміщень) майже 1000 малих інноваційних підприємств, близько 150 малих сервісних підприємств, було організовано понад 10 тис. нових робочих місць. Підприємства, що входили в систему технопарків Росії, виробляли нову продукцію й надавали послуги 24 галузям економіки [15].
Робота зі створення технопарків у Росії провадиться під керівництвом Асоціації сприяння розвитку технопарків, інноваційних центрів та інкубаторів бізнесу (Асоціація «Технопарк»).
Для створення технополісів корисним може бути досвід Росії з організації інноваційної діяльності наукоградів — центрів колишнього військово-промислового комплексу СРСР, що є муніципальними утвореннями з містоутворюючими науково-виробничими комплексами (по суті — аналогами технополісів). Головними їх завданнями наразі є розвиток інновацій, переозброєння промисловості, підвищення добробуту народу. Потенційні ресурси та резерви, які мають наукогради, мають базуватися на створенні умов для науково-технічної та інноваційної діяльності з боку держави, виходячи з адресної політики, конкретно визначених результатів, орієнтації на заплановані технологічні зрушення у пріоритетних напрямах розвитку науки і техніки та галузей економіки. По кроковий, надточний організаційно-мобільний механізм здійснення інноваційної діяльності, у якому задіяна всю інфраструктуру наукограда, має включати базові структурні елементи, у числі яких — науково-дослідні інститути, ВНЗ, центри інформації тощо. Інноваційність дає конкретну прибутковість на території певного наукограда за напрямами наукових досліджень та вірністю визначення необхідного кадрового складу із постійним контролем уряду за обсягами асигнувань, виділених з федерального бюджету.
Створювати наукогради почали у 1997 р. Нині в Росії нараховується близько 70 муніципальних і адміністративно-територіальних утворень з високим науково-технічним потенціалом. З них на початок 2003 р. отримали статус наукограда 4 міста (Обнінськ, Дубна, Корольов, Кунцево), по 11 містах пропозиції розглядалися в уряді.
Розвитку мережі наукоградів спряло прийняття спеціального Закону РФ від 7.04.1999 № 70-ФЗ «Про статус наукограда Російської Федерації». У законі зазначено, що статус наукограда надається на термін до 25 років за поданням уряду президентом Російської Федерації, який затверджує визначені урядом пріоритетні для конкретного наукограда напрями наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності, підготовки кадрів відповідно до державних пріоритетів розвитку науки і техніки, а також програму розвитку наукограда, у якій визначено заходи державної підтримки наукограда з урахуванням його специфіки. Цим же законом визначено порядок і джерела його фінансування і заходи державної підтримки щодо здійснення наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та матеріально-технічного забезпечення інфраструктури У визначених межах наукограда, а також заходи та органи контролю за виконанням організаціями його науково-виробничого комплексу покладених на них функцій.
Присвоєння статусу наукограда є підставою для формування Федеральної цільової програми його розвитку.
Згідно з цим законом уряд РФ постановою від 22.09.1999 № 1072 затвердив критерії присвоєння статусу наукограда та порядок розгляду пропозицій щодо присвоєння цього статусу та його припинення [28].
Заслуговує на увагу серед згаданих критеріїв те, що науково-виробничий комплекс, який входить до склад)' наукограда, мусить відповідати одній з наступних умов:
• основні фонди комплексу складають не менш ніж 50 % від загального обсягу основних фондів усіх господарюючих суб'єктів (за винятком об'єктів житлово-комунальної та соціальної сфери), що знаходяться на території цього муніципального утворення;
• обсяг науково-технічної продукції (робіт, послуг) у вартісному вимірі складає понад 50 % від загального обсягу продукції (робіт, послуг) усіх господарюючих суб'єктів, що знаходяться на території цього муніципального утворення.
Серед заходів державної підтримки наукоградів, окрім цільового виділення бюджетних коштів, надання різного роду, пільг слід відзначити передачу наукоградам у власність або в управління об'єктів, що перебувають у федеральній (або ж суб'єктів федерації) власності, а також надання органу місцевого самоврядування наукограда окремих державних повноважень з одночасною передачею матеріальних і фінансових ресурсів, формування фонду науково-технічного та соціально-економічного розвитку наукоградів.
Виділення коштів із федерального бюджету здійснюється тільки за умов надання наукограду суб'єктом РФ підтримки в розмірі не менш ніж 50 % сум податкових платежів, що підлягають перерахуванню в бюджет суб'єкта РФ організаціями-платниками, розміщеними на території наукограда.
Для відпрацювання механізмів переходу наукоградів до бездотаційного розвитку і форм державної підтримки наукоградів згідно із рішенням уряду РФ проводиться розрахований на п'ять
років експеримент у м. Обнінську, де введено режим стійкого саморозвитку й фінансової самодостатності.
У 2000 р. Комісією ЄС було прийнято рішення про фінансування проекту TACIS «Інноваційні центри і наукогради РФ», розрахованого на два роки, з бюджетом €3 млн. За цим проектом надавалось сприяння мінпромнауки РФ у становленні 4 наукових міст, у т. ч. Обнінська.
У 2003 р. президентом РФ затверджено перелік доручень уряду РФ щодо удосконалення державної політики в галузі розвитку наукоградів як елементів національної інноваційної системи.
Цілеспрямована політика державної підтримки малого інноваційного бізнесу у промислово розвинених країнах сприяла появі й значному поширенню відповідної організаційної структури — інноваційних (технологічних) бізнес-інкубаторів (БІ), що як специфічні структурні підрозділи (про що вже згадувалося вище) входять до складу практично всіх нормально діючих технопарків. Але більшою мірою вони функціонують як автономні інноваційні структури.
Як правило, вважається, що для раціонального використання коштів, площ і роботи самого інкубатора необхідно, щоб одночасно в технологічному інкубаторі функціонувало декілька десятків фірм (від 20 до 100, залежно від наявності приміщень і фінансових можливостей інкубатора). При цьому для фірм в інкубаторі необхідно мати приміщення розміром від 10 до 100 м2.
Перші БІ виникли наприкінці 70-х — на початку 80-х років. Піонером серед промислових фірм США, що створили інкубаторну мережу, була корпорація «Контрол Дейта», що охоплювала три напрями:
• господарсько-технологічні центри, через які винахідникам, що бажають заснувати свою фірму, надають виробничі й конторські приміщення, комп'ютери, лабораторне та інше устаткування на правах оренди;
*.; офіси співробітництва, що функціонують на правах самоокупності, де за певну плату здійснюється технічна експертиза проектів
винахідників, допомога у складанні бізнес-плану майбутнього малого інноваційного підприємства, оцінка його фінансової перспективи;
• дочірні венчурні фірми, що надають для винахідників стартовий капітал за рахунок незалежних венчурних фондів. Наразі Національна асоціація бізнес-інкубаторів США (NBIA), незважаючи на свій національний статус, налічує 850 членів по всьому світові, з них 25 % орієнтовані технологічно, 27 — створені при академічних організаціях.
Наприкінці 90-х років у США було зареєстровано майже 600 бізнес-інкубаторів, кожен з яких обслуговував до 20 малих фірм (в середньому — 12). Загалом інкубатори США сприяли створенню близько 19 тис. функціонуючих до цього часу малих компаній і більше 245 тис. робочих місць. Третина бізнес-інкубаторів у США є технологічними й загально технічними, 45 % — змішаного типу.
За даними NBIA, співвідношення числа успішних компаній і збанкрутілих фірм, що приймали «вишкіл» в БІ, складає 80:20. а за звичайних умов — 20:80. При цьому університетська модель БІ забезпечує 90 % успіху [6].
В останні роки інкубаторський рух набув поширення на всіх теренах освіти.
Так, у рамках програми з розвитку високих технологій «Смолоскип» Державним комітетом з науки і техніки КНР у різних регіонах засновано 85 інкубаційно-інноваціних центрів (ІІЦ). Транснаціоналізація комерційних структур такого типу уможливлює вихід на зарубіжні ринки й відкриває власний простір для іноземних компаній. Створення тут міжнародних бізнес-інкубаторів (МБІ) має на меті сприяти конкурентоспроможності китайських товарів за кордоном. Тематика МБІ першорядне формується за системою національних пріоритетів у сфері сучасних технологій. Діють вони під державним управлінням за сприяння місцевих органів влади. Перший експериментальний МБІ було створено у м. Сучжоу задля визначення ефективності зорієнтованих на зарубіжжя ІІЦ як важелів науково-технічного прогресу.
У Південній Америці найкращим взірцем є Бразилія, де діють п'ять технопарків та 45 бізнес-інкубаторів, що об'єднують близько 250 компаній. Асоціація технопарків тут працює з 1987 р.
Незважаючи на недостатню урядову підтримку слід відзначити активний розвиток бізнес-інноваційних центрів у Австралії та Новій Зеландії. Міцна Асоціація бізнес-інкубаторів (АБІАН) дуже сприяє інтересам своїх членів та розвитку підприємництва. У цьому регіоні діють 54 технопарки та 54 бізнес-інкубатори, які співпрацюють з 650 фірмами.
В Ізраїлі, де щорічно стартують 1300-2000 компаній, функціонують кілька технопарків, в основному приватних, і 26 БІ.
у багатьох країнах сформовані й реалізуються спеціальні програми державної підтримки розвитку бізнес-інкубаторів, у деяких із них зокрема в Польщі, ця діяльність здійснюється за підтримки міжнародних організацій і фондів. Наприкінці 90-х років XX ст. в Польщі було створено 85 БІ. Зараз ця мережа успішно функціонує.
Останнім часом у країнах ЄС активізувалась діяльність технологічно зорієнтованих БІ. Лідерами у цій справі є Німеччина і Велика Британія, де загальна кількість згаданих структур перевищує кількість БІ у решті єврокраїн загалом. Усього в країнах ЄС активно функціонує понад 600 БІ. Головна ознака їхньої діяльності — багатопланове сприяння новим високотехнологічним компаніям. Та щоб досягти рівня США за насиченістю такими структурами, вважають фахівці, їхню кількість у країнах Європи слід подвоїти.
Експертами Комісії ЄС у 2000 р. проведено моніторинг з оцінювання діяльності БІ та їхньої технологічної спеціалізації. Найбільш успішно БІ функціонують у Фінляндії. Лише в районі м. Гельсінкі 17БІ у 1995-2002 pp. ініціювали створення понад 2000 інноваційних компаній.
За результатами моніторингу в Комісії ЄС створено інфотеку з детальною інформацією про діяльність та ресурс 600 БІ по високотехнологічних секторах економіки.
Слід відзначити, що однозначного визначення інноваційних БІ (як й інноваційних структур інших типів) у світі не існує. Зокрема, в Німеччині розуміння цього терміну відрізняється від американського. Тут інноваційні структури, що виконують функції інкубаторів, називаються зовсім по-різному. Так, класичними інкубаторами насправді є Інноваційний парк у Берліні та Дрезденський технологічний центр [16]. За своїми функціями більше нагадують БІ багато університетських технопарків Росії.
Інноваційні, технологічні, інноваційно-технологічні центри опікуються малими інноваційними підприємствами (МІП), що вже стали на ноги, стабільно працюють і в змозі реалізувати як розробку нових технологій, так і дослідне виробництво.
Стосовно цього заслуговує на увагу досвід Росії, де при дольовій участі коштів федерального бюджету та за рахунок коштів суб'єктів РФ у 12 регіонах створено 26 інноваційно-технологічних центрів (ІТЦ), до складу яких входять близько 400 МІП.
ІТЦ створювалися відповідно до Міжвідомчої програми активізації інноваційної діяльності в науково-технічній сфері за підтримки міносвіти, кол. міннауки (нині — мінпромнауки), Фонду сприяння розвитку малих форм підприємств в науково-технічній сфері (ФРМП), Російського фонду технологічного розвитку (РФТР) та адміністрацій багатьох регіонів.
Усі ІТЦ Росії, на відміну від технопарків, функціонують за принципом самоокупності. Деякі з них створено у складі реально діючих технопарків, зокрема ІТЦ технопарку Електротехнічного університету (м. Санкт-Петербург), Татарський інформаційно-технологічний центр у складі технопарку «Казань».
Як свідчить практичний досвід, вкладені в МІП державні кошти лише через податки окупаються через 1-2 роки. Головний же результат діяльності ІТЦ — створення прошарку середнього класу, розвиток цивілізованих підприємств, зорієнтованих на високотехнологічний бізнес.
На базі ІТЦ створено три інноваційно-промислові комплекси. Координацію діяльності ІТЦ здійснює Союз інноваційно-технологічних центрів Росії, створений у 2000 р. [17, 18].
Слід відзначити, що в багатьох країнах світу створено ряд фондів, реалізуються спеціальні державні програми щодо підтримки малого інноваційного бізнесу не лише в рамках технопарків, БІ та ІТЦ.
Так, уряд США ще з 1983 р. заснував систему субсидій у розмірі до $50 тис. окремим фізичним особам чи компаніям з числом зайнятих до 500 осіб, які беруться за 6 місяців провести дослідження можливості реалізації нової наукової ідеї, винаходу. За позитивних результатів можна отримати наступну субсидію розміром вже $500 тис. на наступні два роки, якщо приватний капітал виявив інтерес до подальших етапів розробки.
Починаючи з 2003 p., загальний обсяг фінансування Програми підтримки малого високотехнологічного бізнесу США за рахунок федерального бюджету дорівнюватиме $100 млн.
У межах рамкової програми ЄС започатковано спеціальний проект підтримки малого і середнього інноваційного бізнесу ««Іннопайп». Конкурс проводиться за поданими проектами, від загалу яких щорічно надається фінансова підтримка 80-100 розробкам з терміном виконання від 3 до 12 місяців. З фондів Євросоюзу субсидується до 100 % видатків компаній на створення інноваційного продукту (процесу, послуги).
Крім того за сприяння Комісії ЄС у 2002 р. прийнято до реалізації 24 регіональні проекти, націлені на підтримку МІБ. До співробітництва планується залучити також країни — нові члени Євро-спільноти. Особливе значення надається спеціальній програмі ЄС з обміну досвідом у сфері інноваційності малих і середніх фірм, якою об'єднуються зусилля понад 100 єврорегіонів.
З 2000 р. у країнах ЄС реалізується програма підтримки процесів комерціалізації інновацій малих і середніх підприємств в аерокосмічній галузі економіки. У 2002 р. було профінансовано 25 проектів загальним обсягом понад €30 млн. До виконання робіт залучено понад 40 аерокосмічних компаній та майже 100 компаній — потенційних реципієнтів інноваційних технологій і продукції з інших секторів економіки.
Висока конкурентоспроможність і стабільне зростання обсягів виробництва на основі поширення використання нових технологій в таких мережевих структурах, як промислові кластери, сприяли їхньому значному поширенню у світі.
Дуже популярними ці структури стали у США, — мабуть ще й тому, що М. Портер і його центр були піонерами-розробниками кластерних моделей.
У ряді штатів, зокрема в Арізоні, Каліфорнії, Північній Кароліні, було прийнято відповідні програми, організовано комісії з інніцювання створення кластерів, сотні міст і територій країни розробили свої кластерні стратегії.
Первинний капітал для створення кластерів виділяється з бюджету штатів, згодом залучаються кошти приватних компаній. Американські кластери беруть участь у глобальній конкуренції. При цьому пріоритетами вважаються інноваційні підходи, робота ґрунтується на принципах партнерства.
До аналітичної роботи з питань кластеризації залучено університети й наукові центри. У ході досліджень інтенсивності зв'язків між галузями, кластерами та їхніми секторами було виділено чотири блоки, до яких входили 23 виробничі кластерні групи, що об'єднували від 5 до 116 секторів-учасників. У свою чергу, до них входило від 82 до 102 тис. підприємств з кількістю зайнятих від 38 тис. до 4,5 млн осіб. Ці підприємства створювали додану вартість від $4,5 млрд до $324 млрд.
У 1995 р. на Національній конференції з кластерів в Арізоні було вироблено формулу визначення домінуючих кластерів, згідно з якою концентрація виробництва має досягати 40 %, його зростання — 10, кооперативні зв'язки між учасниками кластера — 10 %. Це дало змогу виявити 380 найбільших кластерів США у сферах високих технологій, виробництва споживчих товарів, видобутку природних
ресурсів, індустрії сервісу. У цих кластерах працювало 57 % усього трудового потенціалу країни й вироблявся 61 % ВВП.
Функціонування кластерів у США у 90-х роках XX ст. підтвердило їхню здатність до виживання й удосконалення. Вони діяли як мережеві структури, з певними вимогами до членства в них і намірами, що мали відповідати їхнім цілям: разом навчати, здійснювати маркетинг, закуповувати сировину, матеріали, комплектуючі вироби, виробляти продукцію й створювати економічні структури і фонди.
Піонером кластеризації в Європі була Данія, де у 1989-1990 pp. за сприяння уряду, Ради з розвитку бізнесу було реалізовано проект щодо визначення перспективних мережевих структур, здійснення уніфікованого міжфірмового підходу до співробітництва. У дослідженнях взяли участь понад 500 аналітиків із багатьох фірм, організацій, інститутів, шести міністерств і відомств, об'єднаних у 35 робочих груп, що спеціалізувалися в конкретних секторах. Ними було вироблено понад 1500 рекомендацій.
Проведена організаційно-аналітична робота вивела Данію у світові лідери з кластеризації економіки. Тут функціонує близько ЗО провідних кластерів.
В Італії кластеризація розвивалася у вигляді індустріальних округів (10). Тут функціонують 200 10, що об'єднують 60 тис. підприємств (в основному малих) з числом зайнятих 600 тис. осіб.
Спеціальні програми кластеризації здійснюються також в Австрії, Франції, Німеччині, в 5 країнах Вишеградської групи (Угорщина, Польща, Словаччина, Чехія, Словенія). Найбільших успіхів досягла Угорщина. Тут функціонують 75 промислових парків, що об'єднують 556 компаній з числом працюючих 60 тис. осіб. Розвиток промислових парків став підґрунтям для створення кластерів [19].
Заслуговує на увагу досвід Росії щодо створення фінансово-промислових груп (ФПГ), особливо тих, що спрямовані на об'єднання банківсько-фінансового капіталу різних країн задля забезпечення прискореної реалізації експортоорієнтованих високотехнологічних проектів.
До державного реєстру РФ внесено понад 80 ФПГ, у т. ч. 14 ФПГ за участю підприємств України, Білорусі, інших країн, з них 9 міждержавних, створених на основі міжурядових угод, і 5 транснаціональних.
Зокрема, Україна є учасником трьох ФПГ: з виробництва навігаційної апаратури, автомобілебудування та лісопромислового комплексу.
З метою створення конкурентоспроможної продукції з авіоніки (прилади, системи управління авіаційними комплексами) Росія і Білорусь створили міжнародну ФПГ із сумарним обсягом виробництва $80 млн.
Розвиток інноваційних структур і малого інноваційного підприємництва потребує синхронного, а ще краще — випереджаючого розвитку відповідної інфраструктури, інформаційно-маркетингового забезпечення.
Зокрема в Росії регулярно проводиться Московський міжнародний салон інновацій та інвестицій, тижні високих технологій та міжнародні виставки-конгреси «Високі технології. Інновації. Інвестиції» (м. Санкт-Петербург), всеросійські науково-промислові форуми з виставочною експозицією (м. Нижній Новгород).
Московський салон має статус офіційного заходу Всесвітньої організації інтелектуальної власності та Міжнародної організації промислової власності. Основна його мета — сприяння у представленні винаходів та інноваційних проектів, просуванню перспективних технологій і продукції на вітчизняний та зарубіжні ринки, привертати увагу потенційних інвесторів і замовників до конкурентоспроможних розробок.
Так, у роботі III Московського салону у лютому 2003 р. взяло участь понад 420 наукових організацій і промислових підприємств, МІП, а також винахідники, ініціатори інноваційних (наукоємних) проектів з 30 регіонів Росії, організації з інших країн. Загалом
експонувалося понад 1500 винаходів та інноваційних розробок з різних напрямів науково-технологічного та інноваційного розвитку. У рамках Салону проведено Ярмарок інноваційних проектів та традиційний конкурс «Винаходи й інноваційні розробки».
Під патронатом мінпромнауки РФ і ФРМП та ряду іноземних фірм в Росії у 2003 р. проведено конкурс російських інновацій в галузі комп'ютерних технологій і комунікацій.
Для сприяння реалізації інновацій, крім державних структур, у Росії функціонує цілий ряд недержавних утворень. Це, зокрема, некомерційне партнерство «Інноваційне агентство», консультаційно-експертна фірма «ФіД».
Чимала роль приділяється в Росії також заснуванню спеціалізованих біржових майданчиків для продажу-купівлі цінних паперів інноваційних підприємств і структур, відкриттю електронних бірж високотехнологічних компаній у мережі Інтернет у рамках реалізації Державної стратегії розвитку фондового ринку та стимулювання довгострокових інвесторів.
На особливу увагу заслуговує зарубіжний досвід малого інноваційного бізнесу. Практично в усіх промислове розвинених країнах малий інноваційний бізнес функціонує у формі:
• малих впроваджувальних (венчурних) фірм, створених винахідниками на позики венчурного капіталу для промислового освоєння й комерційної реалізації науково-технічних новацій;
• малих фірм, створених для реалізації науково-технічних досягнень, що стали побічним результатом виконання програмно-цільових НДДКР за контрактами урядових відомств з університетами, промисловими корпораціями, безприбутковими дослідницькими інститутами (фірми спін-офф);
• малих фірм сфери обслуговування програмно-цільових НДДКР;
• малих творчих груп або проектних бригад, що індивідуально виступають з ідеями (винаходами) спеціалістів.
Загальною особливістю виробничої діяльності малих наукомістких фірм є переважне зосередження на останніх стадіях інноваційного
циклу — на організації дослідно-конструкторських розробок, метою яких є забезпечення технологічної готовності останніх до виробництва. Така спрямованість науково-технічної діяльності малого бізнесу призвела, наприклад, у США до того, що кількість створених ним інноваційних нововведень на $1 витрат на НДЦКР у 24 рази перевищила аналогічний показник для корпорацій з числом зайнятих понад 10 тис. осіб. Малі інноваційні фірми за останні десятиліття отримали значне поширення майже в усіх промислове розвинених країнах, і роль їх не зводиться лише до підвищення науково-технічного рівня виробництва. Вони значно впливають на динамічність усієї національної економіки, інтенсивність її структурної перебудови.
Швидке зростання інноваційного бізнесу та різних форм його підтримки є відображенням процесів прискореної науково-технічної переорієнтації виробництва. Економіко-організаційна основа цього бізнесу — гнучкість господарського механізму, можливість швидкого перегрупування усіх видів ресурсів.
У промислове розвинених країнах малі наукомісткі фірми активно підтримуються державними структурами. Найбільш поширеними формами такої підтримки є:
• надання малим фірмам права розпорядження результатами НДДКР, які проводяться на кошти держбюджету;
• передача ліцензій на патенти, що належать уряду;
• участь на контрактній основі у виконанні замовлень державних відомств на проведення НДДКР;
• формування фондів венчурного капіталу за рахунок власних коштів регіональних державних структур або ж спеціальних програм підтримки малих інноваційних фірм.
Важливу стимулюючу роль виконує й система законодавчої підтримки. Так, наприклад, в США, починаючи з 1982р., окремі проекти венчурних фірм можуть фінансуватися з великої кількості джерел (пенсійні фонди, кошти страхових компаній тощо). Від того ж таки часу законами передбачається пільговий режим амортизації і стимулювання експортної діяльності.
Велика група фірм малого інноваційного бізнесу виникла на основі програмно-цільового фінансування НДДКР. Для нього характерне цільове фінансування конкретних проектів і програм та виконання НДДКР переважно «зовнішніми» стосовно фінансуючих інстанцій виконавцями.
Економічною основою реалізації програмно-цільових досліджень і розробок є субсидії. Саме на базі інституту програмно-цільового фінансування НДДКР і виникають новаторські фірми спін-офф, головною метою діяльності яких є комерційна реалізація науково-технічних досягнень, отриманих упродовж реалізації великих урядових програм (військових, космічних та ін.) та забезпечення їхнього промислового освоєння на заключній стадії інноваційного процесу.
Окрім згаданих, існує ціла система малих спеціалізованих фірм, що обслуговують усі стадії формування й реалізації програмно-цільових НДДКР, в т. ч.: розробка цільових дослідницьких проектів; консультативно-експертна перевірка й доробка; укладання контрактів між розробниками проектів та фінансуючими інстанціями; виконання фундаментальних і дослідно-конструкторських досліджень.
Так, зростаючий попит на дослідницькі проекти й програми сприяв появі малих дослідницьких, т. зв. «проектних», фірм, що спеціалізуються на наданні послуг окремим спеціалістам й організаціям у підготовці документації проектів і програм. Усі види малих інноваційних фірм, що включаються в обслуговування програмно-цільових НДДКР, належать, як правило, до категорії незалежних національних організацій, котрі функціонують за рахунок субсидій і винагород за послуги й характеризуються значною стабільністю.
На тлі висвітлених здобутків технологічно розвинених країн, країн Східної та Центральної Європи і навіть Росії, успіхи України у розвиткові інноваційних структур не можна вважати переконливими. Наша країна перебуває лише на початковому етапі створення технопарків, інноваційних бізнес-інкубаторів, промислово-фінансових
груп, промислових кластерів та інших структур, незважаючи на досить потужний науковий і промисловий потенціал. Немає в нас також дієвого прошарку малих і середніх інноваційних підприємств.
Слід відзначити, що роботи зі створення згаданих 1C ведуться вже десять років. Проте цей процес на початковий стадії був несистемним, епізодичним, без відповідної довгострокової державної програми. Його активізація значною мірою залежала від ініціативи . органів місцевої влади, окремих інститутів, підприємств, об'єднань. Порівняно більшу ініціативу стосовно цього виявляли у Західному регіоні та на Слобожанщині.
Так, звівся нанівець розпочатий у 1994 р. згідно з Указом Президента України економіко-технологічний експеримент зі створення територіального інноваційного центру (ТЩ) у Бродівському районі Львівської області на кшталт агротехнопарку — через відсутність підтримки ТЩ з боку районної адміністрації, потужного наукового центру в Бродах або поблизу цього міста, необхідних інвестицій, у т. ч. й іноземних.
Через відсутність належної фінансової підтримки з боку держави лишилися не реалізованими проекти щодо створення технополіса під Києвом, зони інтенсивного науково-технічного розвитку «Агротехнополіс Святополь», харківський проект «Технокрай» та інші ініціативні проекти.
Лише після прийнятого у 1999р. Верховною Радою України вже згаданого Закону України «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків», яким передбачено сприяння держави у вигляді економічних пільг, на кшталт тих, що надаються вільним економічним зонам, реальний технопарковий рух в Україні, хоча й повільно, усе ж розпочався.
Згідно з цим законом, трьом технопаркам: «Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона», «Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка і сенсорна техніка» (м. Київ), «Інститут монокристалів» (м. Харків), їхнім учасникам, дочірнім та спільним підприємствам надається терміном на 15 років спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності. Він діє лише в разі виконання інвестиційних та інноваційних проектів за пріоритетними напрямами діяльності кожного з технопарків протягом перших п'яти років від дати реєстрації проектів, але в межах визначеного терміну дії спеціального режиму, який передбачає встановлення пільг на податок з прибутку та ПДВ, валютних та митних пільг, надання державних гарантій для залучення кредитів іноземних інвесторів.
Постановою Кабінету Міністрів України від 26.06.2000 № 1018 визначено порядок зарахування сум податків на спеціальні рахунки та їх використання технопарком. Учасники, дочірні та спеціальні підприємства технопарку перераховують на відкриті ними в установах банків спеціальні рахунки 50 % від сум ПДВ за операціями з продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), пов'язаними з виконанням пріоритетних проектів, і сум податку з прибутку, одержаних від виконання зазначених проектів. Решта 50 % згаданих сум перераховується ними на спеціальні рахунки технопарків, до складу яких вони входять.
Згідно зі змінами до цього Закону, у 2002 р. в Україні було зареєстровано ще п'ять технологічних парків: «Вуглемаш» (м. Донецьк) та київські технопарки «Інститут технічної теплофізики», «Інтелектуальні інформаційні технології», «Укрінфотех», «Перспектива» (Національний технічний університет «КПІ»).
Прийнято ряд нормативно-правових актів, що конкретизують положення Закону, функціонує Комісія з організації діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів на чолі з віце-прем'єр-міністром як постійно діючий орган Уряду.
Поки що реальні результати діяльності демонструють перші чотири технопарки (тобто створені у 1999 р. і «Вуглемаш»).
Так, за 2000-2002 pp. кількість інноваційних та інвестиційних проектів, що реалізувалися в межах цих технопарків, зросла вчетверо (з 16 до 64), залучено майже 67,5 млн грн. інвестицій для їх виконання.
У 2002 р. порівняно з 2001-м виробництво інноваційної продукції збільшилося на 56 % і досягло 29,3 млн грн., вироблено 56 видів
конкурентоспроможної інноваційної продукції (+19% до 2001 p.), перераховано платежів у державні й місцеві бюджети, державні цільові фонди на 8,4 млн грн. (на 16 % більше, ніж у 2001 р.) [20].
Та разом із тим технопарки України ще не стали регіональними центрами розвитку інноваційної діяльності. Шість із них зареєстровано в Києві, по одному — у Харкові та Донецьку. Більшість технопарків не виконують функцій сприяння створення підприємницьких інноваційних структур ринкового типу. Лише при технопарку «Інститут монокристалів» працює інкубатор «Харківські технології». У рамках цього співробітництва інкубатор проводить регулярні учбово-методичні семінари, видає методичні посібники для виконавців проектів, розробляє бізнес-плани інноваційних проектів потенційних учасників технопарку, в окремих випадках фінансує початкову стадію реалізації проектів. Як видно із переліку, комплекс цих послуг ще далекий від тих, що надаються в технопарках зарубіжних країн для «вирощування» нових МІП, проте в інших технопарках і ці послуги не надаються.
В цілому по Україні створення інших інноваційних структур, особливо бізнес-інкубаторів, не маючи відповідної законодавчої підтримки, в останні роки уповільнилося.
Слід відзначити, що істотну підтримку активізації інноваційного підприємництва в Україні надала, починаючи з 1997 p., американо-українська програма розвитку бізнес-інкубаторів, яку фінансує уряд СІЛА через Агентство з міжнародного розвитку (USAID). У 1998 р. за підтримкою Міжнародного фонду соціальних адоптацій і Асоціації бізнес-інкубаторів та інноваційних центрів Польщі було організовано Українську асоціацію бізнес-інкубаторів та інноваційних центрів.
За фінансової підтримки міжнародних організацій було створено вже згаданий інкубатор (центр) «Харківські технології», Центр розвитку інновацій у Києві, інноваційний бізнес-інкубатор у Білій Церкві. Останній створено на кшталт класичних БІ. Він має семиповерхову будівлю у 2,4 тис. м2. Ним надано допомогу у становленні й розвитку 62 малим фірмам, у яких працюють понад 200 осіб, навчено за програмами підприємницької діяльності понад 800 [6].
За офіційними даними, членами згаданої асоціації є 50 інкубаторів бізнесу. Проте після закінчення фінансування за міжнародними програмами без державної підтримки діяльність багатьох подібно структур або згорталася, або ж ставала комерційною. Тому українські БІ та інноваційні центри у більшості своїй виконують роль консалтингових фірм, а не структур підтримки інноваційної діяльності. Наразі мають достатню площу для фірм клієнтів і здійснюють інкубаційну діяльність не більше 6-7 БІ, з них лише половина займається підтримкою високотехнологічного підприємництва [20].
Поряд із проблемами з фінансуванням ІC, їхньому подальшому розвиткові аж ніяк не сприяє відсутність відповідної законодавчої й нормативно-правової бази. Так, уже згадуваним Законом [7] лише регулюється пільговий режим для виконавців інноваційних та інвестиційних проектів технопарків. Водночас конче необхідна розробка спеціального законопроекту «Про технопарки, технополіси та інноваційні структури інших типів».
У запропонованому законопроекті слід визначити основні терміни й поняття, мету створення технопаркових структур; основні принципи й завдання 1C, їхні типи, статус, органи управління, документацію для створення й ліквідації 1C, повноваження центральних І місцевих органів управління, систему фінансування, економічних пільг і стимулів та інші форми державної підтримки.
Зокрема, при визначенні терміну «технопарк» слід обов'язково передбачити, що головною метою цієї 1C є не стільки діяльність щодо виконання інвестиційних та інноваційних проектів, виробничого впровадження наукоємних розробок, скільки, насамперед, підтримка, «вирощування» нових малих і середніх інноваційних підприємств у регіоні.
Після прийняття Верховною Радою України відповідного Закону необхідно буде розробити й затвердити нову редакцію Положення про порядок створення й механізм функціонування технопарків та інших інноваційних структур, бо затверджене Урядом ще у 1996 р. Положення ґрунтується лише на законодавчих актах щодо організаційних форм, притаманних усім суб'єктам підприємництва та їхній спільній діяльності, без виокремлення специфіки 1C та їхньої класифікації.
При цьому слід повніше врахувати специфіку різних типів ІC, їхніх організаційних форм, функції різних органів управління ІC, зокрема органу господарського розвитку й управління, яким може бути акціонерне товариство засновників 1C (відкрите чи закрите), асоціація, консорціум тощо, а також базової наукової (учбової, науково-технічної) організації, науково-технічної ради.
У Положенні необхідно також передбачити питання формування статутного фонду ІC, відобразити роль місцевих органів управління у створенні і функціонуванні технопарків та інших інноваційних структур.
Проте не лише відсутність законодавчої, нормативно-правової бази є причиною слабкого розвитку структур, що сприяють реалізації інновацій. Так, незважаючи нате, що Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні» було прийнято ще у 1995 p., досі офіційно зареєстровано лише одну ПФГ, створену на базі заводу «Титан» у Криму.
Що ж до створення промислових кластерів, то істотного досвіду набуто лише у Хмельницькій області, де цей рух розпочався у 1997р.
Уже є позитивні результати діяльності перших на Поділлі кластерів, у т. ч. й у м. Хмельницькому — швейного, будівельного, харчового, у м. Кам'янець-Подільскому — туристичного та харчового, в смт Гриців Шепетівського району — кластер сільського туризму [12].
Заслуговує на увагу досвід агропромислового комплексу щодо створення в 7 областях на базі 25 великотоварних агропромислових об'єднань науково-виробничих корпорацій з виробництва наукоємної продукції, а також ринкової структури — Інституту інноваційного провайдингу — для вирішення актуальних для ринку інтелектуальних технологій завдань на основі поєднання наукового, виробничого й бізнесового потенціалів.
В Українській академії аграрних наук відпрацьовується тендерний механізм відносин усіх учасників інноваційного процесу у формі Агроконтрактового дому [21].
Отже, результати наведеного порівняльного аналізу свідчать, що в Україні слід найближчим часом на загальнодержавному й регіональному рівнях здійснити комплекс заходів з організаційно-економічного і правового забезпечення створення й ефективного стимулювання інноваційних структур, які в інших країнах демонструють позитивні результати щодо реалізації інновацій в широких масштабах, зі значним економічним ефектом.
Аналіз світового досвіду свідчить, що найбільш популярними організаційними заходами ефективного впровадження у господарську практику результатів інноваційної діяльності є створення й ефективне функціонування за державної підтримки мережі технологічних (наукових) парків та інноваційних (технологічних) бізнес-інкубаторів.
Технопарк може забезпечити вченим, інженерам і винахідникам реальну можливість реалізувати весь процес комерційного освоєння нових ідей та винаходів, результатів прикладних і фундаментальних наукових досліджень.
Завдяки поєднанню взаємних інтересів розробників і споживачів науково-технічної продукції, яка в технопарках за допомогою інноваційних процесів доводиться до промислового використання і продажу на ринку, у 80-90-х роках минулого століття спостерігалося бурхливе зростання кількості технопарків, що у високорозвинених країнах набагато випереджає темпи створення традиційних бізнес-центрів чи промислових парків [6].
У світі нині функціонують понад 500 технопаркових структур, У США їх налічується більше 160, у Японії — близько 50, Китаї — понад 50, Великій Британії — 46, у Франції — понад 50, а у Швеції та Фінляндії — відповідно 16 і 17. Понад 100 наукових і технологічних парків функціонують у країнах Центральної та Східної Європи, більше 50 — у Росії.
У середині 90-х років загальна кількість інноваційних компаній на території технологічних (наукових) парків у всьому світі складала більш ніж 11 тис., а число зайнятих в них спеціалістів — понад 430 тис. (в розрахунку на одну компанію — майже 40 фахівців).
Сучасний етап інформаційно-технологічної революції, перехід до постіндустріального суспільства, що базується на знаннях, розпочався у Сполучених Штатах Америки. Природно, що такі нові форми інтеграції науки й виробництва, як технопарки і бізнес-інкубатори, вперше з'явившись у цій країні, раніше досягли зрілості й уже звідти почали поширюватися на інші континенти.
Перші масштабні технопарки нині демонструють вагомий потенціал передових технологій і ноу-хау майже у всіх секторах економіки і ринку наукоємної продукції.
Так, перший у світі технопарк «Силіконова долина» у США створено ще у 50-х роках для комерціалізації розробок Стенфордського університету (Каліфорнія) з метою розвитку мікроелектроніки у взаємодії з підприємством-лідером у цій галузі «Hewlett Packard». Протягом 80-90-х років XX ст. 130 тис. працівників технопарку створили понад 200 тис. зразків нової продукції. Венчурні вкладення тут зросли з $2 млрд у 1991 р. до $68,8 млрд у 2001-му. «Силіконова долина», що є фактично науково-промисловою агломерацією, нині — найбільший у світі технопарк: тут у науково-виробничій сфері зайнято понад 2,5 млн працівників. Для порівняння: у Європі наймасштабніший євротехнопарк «Софія-Антиполіс», розташований на півдні Франції, зосередив приблизно у 1200 компаніях лише 24 тис. науковців та інженерів.
Створений у 1959 році у Північний Кароліні технопарк «Дослідницький трикутник» («Research Triangle Park»), розташований на площі 2800 га, об'єднує понад 130 компаній і забезпечує 37 тис. робочих місць.
Середній американський технопарк має близько 55 га землі, будинок площею до 20 тис. м, 12 компаній-орендарів із 300 службовцями, бюджет майже $ 1,5 млн.
Однією з особливостей американських технопарків є їхній тісний зв'язок з університетами і державними дослідницькими центрами. При цьому використовуються декілька моделей взаємовідносин, коли університети створюють технопарк як свій внутрішній структурний підрозділ, як самостійну структуру, як спільне підприємство разом із державною (урядовою) структурою, підписують контракти з виконавцями інноваційних проектів.
Більш ніж 50-річний досвід США у створенні й функціонуванні технопарків, як і американської системи комерціалізації технологій у цілому, є найбільш досконалим. Американська концепція технопарків широко використовується, з урахуванням місцевих особливостей, як базова модель створення технопарків в усьому світі.
У Європі наукові парки з'явилися на початку 70-х років. Першими з них були дослідницький парк Університету Херіот-Уатт в Единбурзі, науковий парк Триніті-коледжу в Кембриджі (Велика Британія), Левен-ла-Нев у Бельгії, «Софія-Антиполіс» у Ніцці і ЗРІСТ у Греноблі (Франція).
Особливої уваги заслуговує досвід Кембріджського технопарку, створеного на базі всесвітньо відомого університету. Район, що оточує університет, ще 40 років тому був сільською місцевістю. Після створення технопарку за останні 15 років поблизу нього розмістилися 1600 високотехнологічних компаній, у яких працюють 45 тис. дослідників, вчених.
Як у країнах Європи, так і у США бурхливий сплеск створення й розвитку наукових парків (технопарків) розпочався після виходу зі стану економічної кризи у 80-ті роки.
Наприкінці 90-х у Європі вже функціонувало понад 1,5 тис. різних інноваційних центрів, у т. ч. більше 260 науково-технологічних парків.
Для європейських технопарків, що створювалися набагато пізніше американських (особливо у 80-ті роки), термін становлення був коротшим. Вони базувалися на наявному досвіді, мали детально пророблені програми й бізнес-плани і тому розвивалися швидше й успішніше.
Найбільший прогрес у цій сфері в Європі спостерігається в Німеччині та у скандинавських країнах. Так, на утворення технопарку «Бонн — Північний Рейн-Вестфалія» федеральним урядом було виділено левову частку коштів, а його функціонування постійно забезпечується внесками підприємств, розташованих у технопарку, та лише відсотками від державних внесків у спеціальні холдингові компанії.
Жодна з країн Європи не приділяє такої уваги розвитку технопарків, як Франція. У цій країні налічується понад 50 технопарків, у яких задіяно більш ніж 5000 компаній, 60 університетів і 2000 різноманітних науково-дослідних інститутів та їхніх підрозділів.
Одним із найбільш вдало діючих технопарків вважається «Мец-2000», який було створено ще у 1983 p., і з того часу він перетворився на один з найпотужніших науково-технічних центрів Франції. До його складу входить понад 180 компаній, в т. ч. декілька найбільших транснаціональних, як-от IBM, «Daewoo», «Bosch» та ряд інших. Найважливішим етапом становлення технопарку стало встановлення партнерських відносин з Технологічним університетом штату Джорджія (США). Цей університет є провідним центром Америки у галузі венчурного бізнесу, завдяки чому багато американських компаній обрали «Мец-2000» своїм опорним пунктом у Європі. Зокрема, деякі розташовані поблизу міста й технопарку французькі університети ініціювали спільні з університетом штату Джорджія програми навчання, що підвищило престижність їхніх дипломів і залучило талановиту наукову молодь до Інноваційного бізнесу. Зараз бюджет технопарку складає майже $400 млн на рік, 60 % з яких складають надходження від контрактів з великими компаніями.
Найважливішими напрямами діяльності технопарку «Мец-2000» є телекомунікаційні технології, особливо технології передачі сигналу оптоволоконними лініями, перетворювання образів, системи перемикання й посилення сигналів тощо. Не випадково тому південнокорейська корпорація «Daewoo» обрала «Мец-2000» місцем свого першого науково-дослідного центру в Європі.
Чи не найефективнішим розвитком серед країн Європи відзначається Фінляндія. У цій країні технопарковий рух розпочався в
1981р. У 2000-му в Фінляндії функціонувало 17 технопарків, де складу яких входило 1200 компаній, дослідницьких установ та інших організацій, в яких працювало близько 12 тис. спеціалістів різних напрямів [6].
Так, науковий парк «Отанієма» у Фінляндії включає 70 малих фірм біотехнологічного та електротехнічного профілю. Парк діє я» акціонерне товариство, власником акцій якого є підприємства, банки та муніципалітет м. Еспо, політехнічний інститут, науковий центр та ряд інших організацій. Особливістю цього парку є надання можливості студентам користуватися приладами, комп'ютерами та технологічним устаткуванням і підзаробляти в малих фірмах, розташованих на його території.
Слід відзначити, що завдяки глобалізації спостерігається тенденція співпраці європейських технопарків із транснаціональними компаніями, створення спільних технопарків кількома країнами. Так, всесвітньо відомими компаніями «Майкрософт» і АТТ у Кембріджському технопарку відкрито власні філіали — дослідницькі центри із бюджетом відповідно $80 млн і $50 млн. Створюється українсько-китайський науково-технічний парк у Цзінаньській зоні розвитку високотехнологічної промисловості, спільні технопарки (інтертехноконсорціуми), засновниками яких виступають бізнесові структури Росії, Китаю та Індії.
Серед країн — членів ЄС за підтримки Комісії ЄС реалізується спеціальна програма ПАКСІС зі створення мережі технопарків та інноваційних центрів. У її межах формуються умови для обміну науково-технічною інформацією, широкого розповсюдження новацій. До її реалізації залучаються 25 єврорегіонів.
Для участі в програмі надіслали заявки понад 400 інноваційних структур, причому близько 150 з них презентують країни — нові члени Євросоюзу.
Інший важливий приклад для наслідування — Китай. Тут створення наукових і технологічних парків побудовано на використанні досвіду промислово розвинених країн. У країні налічується
53 національних парка, які системно охоплюють понад 65 тис. малих і середніх компаній, їхній сумарний кадровий науково-технічний потенціал становить майже 3 млн. учених та інженерів. Крім того, тут функціонують 50 провінційних парків і ЗО парків при університетах.
Формування технопарків у Китаї розпочалося зі створення Пекінської експериментальної зони розвитку високої і нової технології, яка поєднує у собі наукові дослідження, промислове виробництво й торгівлю. Важливою перевагою цієї зони стала її наближеність до найбільшого в Китаї навчального і наукового центру, до якого входять 50 вузів та 138 науково-дослідних інститутів. На початку 90-х pp. там діяло 827 підприємств високої і нової технології, з них 154 заклади Академії наук Китаю, 72 підприємства за участю іноземного капіталу. При цьому іноземні компанії залучаються пільговою політикою держави, а саме — звільненням від податків протягом перших трьох років діяльності в технопарку і зниженням ставки податку у наступні три роки.
Створення технопарків у Китаї зумовлене нагальною потребою стимулювання й активізації інноваційних процесів. Організацію технопарків було закладено в рамках програми «Смолоскип», затвердженої Держрадою КНР у 1988 р. Лише за три наступні роки (до травня 1991 р.) у Китаї було створено 38 технопарків.
Фактично національні технопарки Китаю є зонами економічного й технічного розвитку. На основі накопиченого досвіду Держрада КНР у 1991 р. затвердила план розвитку 27 зон високих технологій, що знаходяться у різних регіонах країни.
Отримання статусу таких зон дає змогу китайським регіонам отримувати на п'ять-сім років податкові й митні пільги. Зокрема, ставка оподаткування для підприємств, що входять до високотехнологічних зон, складає 15 %, у т. ч. для тих, що експортують не менше 70 % продукції, — 10 %. Передбачено також «пільгові канікули» для національних підприємств на 1 рік, а для СП — на 2.
Від імпортного мита звільняються прилади й устаткування, необхідні для проведення НДДКР і які не можна придбати на внутрішньому ринку, а також сировина й матеріали для випуску експортної продукції та експортні операції.
Одним із найбільш відомих у Китаї є технопарк у м. Шенчжень, що спеціалізується на проблемах інформатики, біотехнології, створенні нових матеріалів. Для його організації мерія міста навіть за гострого дефіциту землі виділила земельну ділянку площею 11,5 км2, а уряд — 100 млн юанів.
У парку, що продовжує розбудуватись, розмістили свої представництва провідні університети, зокрема Пекінський, відомі зарубіжні компанії («Епсон», «Томсон» та ін.). Створено банк, велику бібліотеку. Загалом тут уже працюють 40 підприємств і близько 40 тис. співробітників [6].
Урядом Китаю у 2000 р. прийнято рішення заснувати неподалік від Шанхая широкопрофільний технологічний парк «Квангуа». У його режимі працюватимуть 28 китайських науково-дослідних центрів та лабораторій, а також майже 150 зарубіжних компаній. Територіальне вже до 2007 р. цей технопарк розпоряджатиметься приблизно 10—15 км2 загальної площі. Головним джерелом надходження коштів має стати приватний капітал.
У Японії за підтримки уряду з 1984р. активно реалізується довгострокова програма «Технополіс» зі створення в малих містах країни 26 зон новітніх технологій, метою діяльності яких є вихід економіки на черговий щабель технологічного піднесення, а також стимулювання соціально-економічного розвитку периферійних префектур. Серед цих структур домінує технополіс Цукуба, який створено на початку 70-х років на базі добре спланованої акції одночасного «трансплантування» найкращих наукових центрів країни до єдиного субрегіону. Він включає в себе 3 технопарки, близько 50 державних НДІ, на які припадає майже половина Національного бюджету на НДР. Подібною є структура технополіса й у Кіото.
Юридичною підставою для створення технополісів став прийнятий ще у 1983 р. японським парламентом закон «Про прискорення регіонального розвитку на основі високотехнологічних промислових комплексів». Протягом 1984 р. урядом було офіційно зареєстровано 14 технополісів, а до липня 1988-го — ще 10. Тут створюються й розвиваються наукомісткі технології і виробництва, що визначають індустріальну, військову й економічну могутність Японії; а саме: авіабудування; випуск апаратури для космічних досліджень; виробництво оптичних приладів і волокон, матеріалів із заздалегідь заданими властивостями, що створюються на основі біотехнологій, медичної електронної апаратури, промислових роботів, інтегральних схем, ЕОМ; розробка математичного забезпечення ЕОМ і пристроїв для редагування текстів і перекладу їх на іноземні мови за допомогою ЕОМ; виготовлення фармацевтичних препаратів і медичного Інструменту, апаратури для освоєння океану тощо.
Технополіси, відповідно до законодавства, передбачалося створювати в районах зі слабким розвитком наукомістких виробництв, але за умови, що в регіоні є університети. Саме місцевим університетам приділяється вирішальна роль у здійсненні й координації наукових розробок, забезпеченні зони технополіса кваліфікованими фахівцями і дослідниками. Усі підприємства, науково-дослідні інститути, культурно-побутові установи мають розташовуватися неподалік від центру міста: дорога до них не повинна забирати більше, ніж ЗО хвилин.
Обов'язковою умовою ефективної взаємодії всіх наукових установ і компаній у регіоні є оперативний обмін інформацією. У кожному технополісі під керівництвом місцевої влади розроблено плани розвитку зон, утворено координаційні центри й органи сприяння, до складу яких входять вчені, викладачі, архітектори, представники різних груп населення; визначено підприємства — технічні лідери й компанії, що готові фінансувати програму розвитку технополіса. Крім того, план передбачає домовленість із національними банками про виділення пільгових кредитів.
Законом про технополіси передбачені значні пільги для учасників проектів, спрямовані на заохочення розвитку наукомістких галузей промисловості. Протягом п'яти років від моменту прийняття програми в галузях високої технології діє система прискореної амортизації, що надає компаніям змогу списувати за перший рік до ЗО % вартості устаткування і 15 % вартості будинків і споруд.
Уряд надає субсидії на дослідницьку діяльність у технополісах, приймаючи на себе до третини витрат з організації лабораторіями спільних НДДКР у галузі новітніх технологій і розробок нової техніки.
Для умов України першочергового значення набуває вивчення і творче використання досвіду Росії, країн Балтії, Східної і Центральної Європи щодо створення й ефективного функціонування технопаркових структур.
Технопарки Росії є спільними підприємствами декількох засновників. У заснуванні російських технопарків частіше всього беруть участь недержавні фірми і наукові організації, університети, що відповідає світовим тенденціям формування технопарків.
Аналіз показує, що у створенні «середнього» російського технопарку беруть участь засновники з різних відомств і галузей економіки. Тобто російські технопарки є міжвідомчими структурами. Кількість засновників одного технопарку — від 3 до 21, причому у 50 % випадків засновників більше 10. Це показове явище в розвитку російських технопарків. Найкращі закордонні технопарки є регіональними, міжгалузевими структурами: фундатори, що їх засновують, презентують різні сторони діяльності.
Найбільший внесок у статутний фонд російських технопарків внесли університети (37 % від загальних витрат), хоча за кількістю серед засновників технопарків вони посідають третє місце. Це пояснюється тим, що «технопарковий» рух у Росії розпочався у 1990 р. у вищій школі.
Однак слід зазначити, що найбільшу фінансову допомогу для свого становлення і розвитку російські технопарки одержали з федеральних, регіональних та місцевих бюджетів. Влада сприяла технопаркам у створенні власної матеріально-технічної бази, у фінансуванні підготовки фахівців, у підтримці інноваційних проектів малих підприємств, що входять у технопарки, тощо.
Виявляють зацікавленість до технопарків також недержавні підприємства. Можна прогнозувати, що інтерес цей зростатиме й надалі, а участь фірм у фінансуванні діяльності технопарків збільшуватиметься. Наприклад, науковий парк Московського держуніверситету (МДУ), заснований у 1992 р. як закрите акціонерне товариство, має чотирьох засновників, з них МДУ вніс найбільшу частку до статутного фонду цього технопарку. Науковий парк «Ізмайлово» при Московскому енергетичному інституті (МЕІ), заснований у 1991 р. як товариство з обмеженою відповідальністю, має трьох засновників (МЕІ, міносвіти РФ та мінпаливенерго), з найбільшим внеском МЕІ до статутного фонду. Технопарк «Башкортостан», заснований у 1991 p., має 21 засновника, з них найбільший внесок до статутного фонду належить Уфімському державному авіаційному технічному університету, фірмі «Балтер» та Інноваційному фонду Республіки Башкортостан.
Статус юридичної особи технопарку свідчить про те, що він є самостійною організацією, що виступає як рівноправний партнер ВНЗ, науково-дослідної організації, промислового підприємства, банку, фонду тощо. У Росії близько 7 % технопарків не є юридичними особами: це — підрозділи університетів. До найістотніших недоліків таких технопарків можна віднести наступне:
• вони орієнтовані винятково на вирішення проблем власного засновника, а не всього регіону;
• за своєю сутністю, масштабом діяльності й типом управління технопарки такого роду не є інфраструктурою підтримки малого інноваційного підприємництва регіонального масштабу. Існування технопарків з такою формою власності пояснюється,
насамперед, існуючою економічною ситуацією, наприклад, наявністю податкових пільг, які надаються університетам.
Російські технопарки використовують практично весь діапазон сучасних організаційно-правових форм, притаманних ринковій організації економіки. Приблизно у 46 % випадків технопарк є закритим акціонерним товариством, у 25 — це товариство з обмеженою відповідальністю. В інших випадках використовуються інші організаційно-правові форми, наприклад, об'єднання юридичних осіб (асоціації) тощо [14].
Майже всі технопарки Росії забезпечені офісними приміщеннями, близько 60 % з них мають ще й виробничі площі. Власні будинки, приміщення мають близько 15 % технопарків, інші ж орендують площі (в основному у засновників, на пільгових умовах, найчастіше — на безоплатній основі, що є специфікою Росії). Проблема придбання власних приміщень для технопарків є дуже гострою, й її ще належить вирішити. Фактично ж лише технопарки — «власники» приміщень можна цілком віднести до діючих.
Серед вдало функціонуючих наразі в Росії технопарків найбільш високий рейтинг мають Томський міжнародний діловий центр «Технопарк», московські технопарки «Центр», «Москворіччя», науковий парк МДУ, Зеленоградський науково-технологічний парк, «Технопарк» ЕТУ (м. Санкт-Петербург), Башкирський інноваційний науково-технологічний парк «Башкортостан» (м. Уфа).
Розвинені технопарки-лідери мають спеціально спроектовані будинки, що функціонально зорієнтовані на найкраще виконання завдань, які стоять перед ними. У Росії таких технопарків менше 20 % від їхньої загальної кількості. До таких, наприклад, належить Науковий парк МДУ, що займає територію загальною площею 3,2 га. МДУ (основний засновник) передав технопарку право безкоштовного користування землею на 10 років. Спеціально для технопарку на території збудовано вісім двоповерхових будинків площею 500 м2 кожний. Ці будинки й споруди є часткою у статутному фонді технопарку іншого засновника. У будинках розміщуються фірми-орендарі й сервісні служби, а також виділені й обладнані приміщення під конференц-зал площею 40 м2, виставочний зал — 100 м2, кафе — 20 м2. Один із будинків цілком відведено під телекомунікаційний центр, поруч із яким встановлено супутникову антену. Крім того, на території технопарку є складські приміщення загальною площею 200 м2.
Як правило, російські технопарки, особливо на етапі їхнього створення, розміщуються у приміщеннях ВНЗ та інших засновників. Замість зведення спеціальних будівель фірми технопарків нерідко пристосовують для своїх потреб нежитлові споруди, цехи підприємств й інші будинки. Це надає їм змогу у стислий термін надати малим наукомістким фірмам, що лише розпочинають справу, набір послуг, використовуючи наявні на цей момент можливості. У Росії таких технопарків переважна більшість — понад 80 %.
У 2003 р. в технопарках Росії надавалась організаційна, інформаційна, фінансова, консалтингова та інші види підтримки (включаючи надання офісних приміщень) майже 1000 малих інноваційних підприємств, близько 150 малих сервісних підприємств, було організовано понад 10 тис. нових робочих місць. Підприємства, що входили в систему технопарків Росії, виробляли нову продукцію й надавали послуги 24 галузям економіки [15].
Робота зі створення технопарків у Росії провадиться під керівництвом Асоціації сприяння розвитку технопарків, інноваційних центрів та інкубаторів бізнесу (Асоціація «Технопарк»).
Для створення технополісів корисним може бути досвід Росії з організації інноваційної діяльності наукоградів — центрів колишнього військово-промислового комплексу СРСР, що є муніципальними утвореннями з містоутворюючими науково-виробничими комплексами (по суті — аналогами технополісів). Головними їх завданнями наразі є розвиток інновацій, переозброєння промисловості, підвищення добробуту народу. Потенційні ресурси та резерви, які мають наукогради, мають базуватися на створенні умов для науково-технічної та інноваційної діяльності з боку держави, виходячи з адресної політики, конкретно визначених результатів, орієнтації на заплановані технологічні зрушення у пріоритетних напрямах розвитку науки і техніки та галузей економіки. По кроковий, надточний організаційно-мобільний механізм здійснення інноваційної діяльності, у якому задіяна всю інфраструктуру наукограда, має включати базові структурні елементи, у числі яких — науково-дослідні інститути, ВНЗ, центри інформації тощо. Інноваційність дає конкретну прибутковість на території певного наукограда за напрямами наукових досліджень та вірністю визначення необхідного кадрового складу із постійним контролем уряду за обсягами асигнувань, виділених з федерального бюджету.
Створювати наукогради почали у 1997 р. Нині в Росії нараховується близько 70 муніципальних і адміністративно-територіальних утворень з високим науково-технічним потенціалом. З них на початок 2003 р. отримали статус наукограда 4 міста (Обнінськ, Дубна, Корольов, Кунцево), по 11 містах пропозиції розглядалися в уряді.
Розвитку мережі наукоградів спряло прийняття спеціального Закону РФ від 7.04.1999 № 70-ФЗ «Про статус наукограда Російської Федерації». У законі зазначено, що статус наукограда надається на термін до 25 років за поданням уряду президентом Російської Федерації, який затверджує визначені урядом пріоритетні для конкретного наукограда напрями наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності, підготовки кадрів відповідно до державних пріоритетів розвитку науки і техніки, а також програму розвитку наукограда, у якій визначено заходи державної підтримки наукограда з урахуванням його специфіки. Цим же законом визначено порядок і джерела його фінансування і заходи державної підтримки щодо здійснення наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та матеріально-технічного забезпечення інфраструктури У визначених межах наукограда, а також заходи та органи контролю за виконанням організаціями його науково-виробничого комплексу покладених на них функцій.
Присвоєння статусу наукограда є підставою для формування Федеральної цільової програми його розвитку.
Згідно з цим законом уряд РФ постановою від 22.09.1999 № 1072 затвердив критерії присвоєння статусу наукограда та порядок розгляду пропозицій щодо присвоєння цього статусу та його припинення [28].
Заслуговує на увагу серед згаданих критеріїв те, що науково-виробничий комплекс, який входить до склад)' наукограда, мусить відповідати одній з наступних умов:
• основні фонди комплексу складають не менш ніж 50 % від загального обсягу основних фондів усіх господарюючих суб'єктів (за винятком об'єктів житлово-комунальної та соціальної сфери), що знаходяться на території цього муніципального утворення;
• обсяг науково-технічної продукції (робіт, послуг) у вартісному вимірі складає понад 50 % від загального обсягу продукції (робіт, послуг) усіх господарюючих суб'єктів, що знаходяться на території цього муніципального утворення.
Серед заходів державної підтримки наукоградів, окрім цільового виділення бюджетних коштів, надання різного роду, пільг слід відзначити передачу наукоградам у власність або в управління об'єктів, що перебувають у федеральній (або ж суб'єктів федерації) власності, а також надання органу місцевого самоврядування наукограда окремих державних повноважень з одночасною передачею матеріальних і фінансових ресурсів, формування фонду науково-технічного та соціально-економічного розвитку наукоградів.
Виділення коштів із федерального бюджету здійснюється тільки за умов надання наукограду суб'єктом РФ підтримки в розмірі не менш ніж 50 % сум податкових платежів, що підлягають перерахуванню в бюджет суб'єкта РФ організаціями-платниками, розміщеними на території наукограда.
Для відпрацювання механізмів переходу наукоградів до бездотаційного розвитку і форм державної підтримки наукоградів згідно із рішенням уряду РФ проводиться розрахований на п'ять
років експеримент у м. Обнінську, де введено режим стійкого саморозвитку й фінансової самодостатності.
У 2000 р. Комісією ЄС було прийнято рішення про фінансування проекту TACIS «Інноваційні центри і наукогради РФ», розрахованого на два роки, з бюджетом €3 млн. За цим проектом надавалось сприяння мінпромнауки РФ у становленні 4 наукових міст, у т. ч. Обнінська.
У 2003 р. президентом РФ затверджено перелік доручень уряду РФ щодо удосконалення державної політики в галузі розвитку наукоградів як елементів національної інноваційної системи.
Цілеспрямована політика державної підтримки малого інноваційного бізнесу у промислово розвинених країнах сприяла появі й значному поширенню відповідної організаційної структури — інноваційних (технологічних) бізнес-інкубаторів (БІ), що як специфічні структурні підрозділи (про що вже згадувалося вище) входять до складу практично всіх нормально діючих технопарків. Але більшою мірою вони функціонують як автономні інноваційні структури.
Як правило, вважається, що для раціонального використання коштів, площ і роботи самого інкубатора необхідно, щоб одночасно в технологічному інкубаторі функціонувало декілька десятків фірм (від 20 до 100, залежно від наявності приміщень і фінансових можливостей інкубатора). При цьому для фірм в інкубаторі необхідно мати приміщення розміром від 10 до 100 м2.
Перші БІ виникли наприкінці 70-х — на початку 80-х років. Піонером серед промислових фірм США, що створили інкубаторну мережу, була корпорація «Контрол Дейта», що охоплювала три напрями:
• господарсько-технологічні центри, через які винахідникам, що бажають заснувати свою фірму, надають виробничі й конторські приміщення, комп'ютери, лабораторне та інше устаткування на правах оренди;
*.; офіси співробітництва, що функціонують на правах самоокупності, де за певну плату здійснюється технічна експертиза проектів
винахідників, допомога у складанні бізнес-плану майбутнього малого інноваційного підприємства, оцінка його фінансової перспективи;
• дочірні венчурні фірми, що надають для винахідників стартовий капітал за рахунок незалежних венчурних фондів. Наразі Національна асоціація бізнес-інкубаторів США (NBIA), незважаючи на свій національний статус, налічує 850 членів по всьому світові, з них 25 % орієнтовані технологічно, 27 — створені при академічних організаціях.
Наприкінці 90-х років у США було зареєстровано майже 600 бізнес-інкубаторів, кожен з яких обслуговував до 20 малих фірм (в середньому — 12). Загалом інкубатори США сприяли створенню близько 19 тис. функціонуючих до цього часу малих компаній і більше 245 тис. робочих місць. Третина бізнес-інкубаторів у США є технологічними й загально технічними, 45 % — змішаного типу.
За даними NBIA, співвідношення числа успішних компаній і збанкрутілих фірм, що приймали «вишкіл» в БІ, складає 80:20. а за звичайних умов — 20:80. При цьому університетська модель БІ забезпечує 90 % успіху [6].
В останні роки інкубаторський рух набув поширення на всіх теренах освіти.
Так, у рамках програми з розвитку високих технологій «Смолоскип» Державним комітетом з науки і техніки КНР у різних регіонах засновано 85 інкубаційно-інноваціних центрів (ІІЦ). Транснаціоналізація комерційних структур такого типу уможливлює вихід на зарубіжні ринки й відкриває власний простір для іноземних компаній. Створення тут міжнародних бізнес-інкубаторів (МБІ) має на меті сприяти конкурентоспроможності китайських товарів за кордоном. Тематика МБІ першорядне формується за системою національних пріоритетів у сфері сучасних технологій. Діють вони під державним управлінням за сприяння місцевих органів влади. Перший експериментальний МБІ було створено у м. Сучжоу задля визначення ефективності зорієнтованих на зарубіжжя ІІЦ як важелів науково-технічного прогресу.
У Південній Америці найкращим взірцем є Бразилія, де діють п'ять технопарків та 45 бізнес-інкубаторів, що об'єднують близько 250 компаній. Асоціація технопарків тут працює з 1987 р.
Незважаючи на недостатню урядову підтримку слід відзначити активний розвиток бізнес-інноваційних центрів у Австралії та Новій Зеландії. Міцна Асоціація бізнес-інкубаторів (АБІАН) дуже сприяє інтересам своїх членів та розвитку підприємництва. У цьому регіоні діють 54 технопарки та 54 бізнес-інкубатори, які співпрацюють з 650 фірмами.
В Ізраїлі, де щорічно стартують 1300-2000 компаній, функціонують кілька технопарків, в основному приватних, і 26 БІ.
у багатьох країнах сформовані й реалізуються спеціальні програми державної підтримки розвитку бізнес-інкубаторів, у деяких із них зокрема в Польщі, ця діяльність здійснюється за підтримки міжнародних організацій і фондів. Наприкінці 90-х років XX ст. в Польщі було створено 85 БІ. Зараз ця мережа успішно функціонує.
Останнім часом у країнах ЄС активізувалась діяльність технологічно зорієнтованих БІ. Лідерами у цій справі є Німеччина і Велика Британія, де загальна кількість згаданих структур перевищує кількість БІ у решті єврокраїн загалом. Усього в країнах ЄС активно функціонує понад 600 БІ. Головна ознака їхньої діяльності — багатопланове сприяння новим високотехнологічним компаніям. Та щоб досягти рівня США за насиченістю такими структурами, вважають фахівці, їхню кількість у країнах Європи слід подвоїти.
Експертами Комісії ЄС у 2000 р. проведено моніторинг з оцінювання діяльності БІ та їхньої технологічної спеціалізації. Найбільш успішно БІ функціонують у Фінляндії. Лише в районі м. Гельсінкі 17БІ у 1995-2002 pp. ініціювали створення понад 2000 інноваційних компаній.
За результатами моніторингу в Комісії ЄС створено інфотеку з детальною інформацією про діяльність та ресурс 600 БІ по високотехнологічних секторах економіки.
Слід відзначити, що однозначного визначення інноваційних БІ (як й інноваційних структур інших типів) у світі не існує. Зокрема, в Німеччині розуміння цього терміну відрізняється від американського. Тут інноваційні структури, що виконують функції інкубаторів, називаються зовсім по-різному. Так, класичними інкубаторами насправді є Інноваційний парк у Берліні та Дрезденський технологічний центр [16]. За своїми функціями більше нагадують БІ багато університетських технопарків Росії.
Інноваційні, технологічні, інноваційно-технологічні центри опікуються малими інноваційними підприємствами (МІП), що вже стали на ноги, стабільно працюють і в змозі реалізувати як розробку нових технологій, так і дослідне виробництво.
Стосовно цього заслуговує на увагу досвід Росії, де при дольовій участі коштів федерального бюджету та за рахунок коштів суб'єктів РФ у 12 регіонах створено 26 інноваційно-технологічних центрів (ІТЦ), до складу яких входять близько 400 МІП.
ІТЦ створювалися відповідно до Міжвідомчої програми активізації інноваційної діяльності в науково-технічній сфері за підтримки міносвіти, кол. міннауки (нині — мінпромнауки), Фонду сприяння розвитку малих форм підприємств в науково-технічній сфері (ФРМП), Російського фонду технологічного розвитку (РФТР) та адміністрацій багатьох регіонів.
Усі ІТЦ Росії, на відміну від технопарків, функціонують за принципом самоокупності. Деякі з них створено у складі реально діючих технопарків, зокрема ІТЦ технопарку Електротехнічного університету (м. Санкт-Петербург), Татарський інформаційно-технологічний центр у складі технопарку «Казань».
Як свідчить практичний досвід, вкладені в МІП державні кошти лише через податки окупаються через 1-2 роки. Головний же результат діяльності ІТЦ — створення прошарку середнього класу, розвиток цивілізованих підприємств, зорієнтованих на високотехнологічний бізнес.
На базі ІТЦ створено три інноваційно-промислові комплекси. Координацію діяльності ІТЦ здійснює Союз інноваційно-технологічних центрів Росії, створений у 2000 р. [17, 18].
Слід відзначити, що в багатьох країнах світу створено ряд фондів, реалізуються спеціальні державні програми щодо підтримки малого інноваційного бізнесу не лише в рамках технопарків, БІ та ІТЦ.
Так, уряд США ще з 1983 р. заснував систему субсидій у розмірі до $50 тис. окремим фізичним особам чи компаніям з числом зайнятих до 500 осіб, які беруться за 6 місяців провести дослідження можливості реалізації нової наукової ідеї, винаходу. За позитивних результатів можна отримати наступну субсидію розміром вже $500 тис. на наступні два роки, якщо приватний капітал виявив інтерес до подальших етапів розробки.
Починаючи з 2003 p., загальний обсяг фінансування Програми підтримки малого високотехнологічного бізнесу США за рахунок федерального бюджету дорівнюватиме $100 млн.
У межах рамкової програми ЄС започатковано спеціальний проект підтримки малого і середнього інноваційного бізнесу ««Іннопайп». Конкурс проводиться за поданими проектами, від загалу яких щорічно надається фінансова підтримка 80-100 розробкам з терміном виконання від 3 до 12 місяців. З фондів Євросоюзу субсидується до 100 % видатків компаній на створення інноваційного продукту (процесу, послуги).
Крім того за сприяння Комісії ЄС у 2002 р. прийнято до реалізації 24 регіональні проекти, націлені на підтримку МІБ. До співробітництва планується залучити також країни — нові члени Євро-спільноти. Особливе значення надається спеціальній програмі ЄС з обміну досвідом у сфері інноваційності малих і середніх фірм, якою об'єднуються зусилля понад 100 єврорегіонів.
З 2000 р. у країнах ЄС реалізується програма підтримки процесів комерціалізації інновацій малих і середніх підприємств в аерокосмічній галузі економіки. У 2002 р. було профінансовано 25 проектів загальним обсягом понад €30 млн. До виконання робіт залучено понад 40 аерокосмічних компаній та майже 100 компаній — потенційних реципієнтів інноваційних технологій і продукції з інших секторів економіки.
Висока конкурентоспроможність і стабільне зростання обсягів виробництва на основі поширення використання нових технологій в таких мережевих структурах, як промислові кластери, сприяли їхньому значному поширенню у світі.
Дуже популярними ці структури стали у США, — мабуть ще й тому, що М. Портер і його центр були піонерами-розробниками кластерних моделей.
У ряді штатів, зокрема в Арізоні, Каліфорнії, Північній Кароліні, було прийнято відповідні програми, організовано комісії з інніцювання створення кластерів, сотні міст і територій країни розробили свої кластерні стратегії.
Первинний капітал для створення кластерів виділяється з бюджету штатів, згодом залучаються кошти приватних компаній. Американські кластери беруть участь у глобальній конкуренції. При цьому пріоритетами вважаються інноваційні підходи, робота ґрунтується на принципах партнерства.
До аналітичної роботи з питань кластеризації залучено університети й наукові центри. У ході досліджень інтенсивності зв'язків між галузями, кластерами та їхніми секторами було виділено чотири блоки, до яких входили 23 виробничі кластерні групи, що об'єднували від 5 до 116 секторів-учасників. У свою чергу, до них входило від 82 до 102 тис. підприємств з кількістю зайнятих від 38 тис. до 4,5 млн осіб. Ці підприємства створювали додану вартість від $4,5 млрд до $324 млрд.
У 1995 р. на Національній конференції з кластерів в Арізоні було вироблено формулу визначення домінуючих кластерів, згідно з якою концентрація виробництва має досягати 40 %, його зростання — 10, кооперативні зв'язки між учасниками кластера — 10 %. Це дало змогу виявити 380 найбільших кластерів США у сферах високих технологій, виробництва споживчих товарів, видобутку природних
ресурсів, індустрії сервісу. У цих кластерах працювало 57 % усього трудового потенціалу країни й вироблявся 61 % ВВП.
Функціонування кластерів у США у 90-х роках XX ст. підтвердило їхню здатність до виживання й удосконалення. Вони діяли як мережеві структури, з певними вимогами до членства в них і намірами, що мали відповідати їхнім цілям: разом навчати, здійснювати маркетинг, закуповувати сировину, матеріали, комплектуючі вироби, виробляти продукцію й створювати економічні структури і фонди.
Піонером кластеризації в Європі була Данія, де у 1989-1990 pp. за сприяння уряду, Ради з розвитку бізнесу було реалізовано проект щодо визначення перспективних мережевих структур, здійснення уніфікованого міжфірмового підходу до співробітництва. У дослідженнях взяли участь понад 500 аналітиків із багатьох фірм, організацій, інститутів, шести міністерств і відомств, об'єднаних у 35 робочих груп, що спеціалізувалися в конкретних секторах. Ними було вироблено понад 1500 рекомендацій.
Проведена організаційно-аналітична робота вивела Данію у світові лідери з кластеризації економіки. Тут функціонує близько ЗО провідних кластерів.
В Італії кластеризація розвивалася у вигляді індустріальних округів (10). Тут функціонують 200 10, що об'єднують 60 тис. підприємств (в основному малих) з числом зайнятих 600 тис. осіб.
Спеціальні програми кластеризації здійснюються також в Австрії, Франції, Німеччині, в 5 країнах Вишеградської групи (Угорщина, Польща, Словаччина, Чехія, Словенія). Найбільших успіхів досягла Угорщина. Тут функціонують 75 промислових парків, що об'єднують 556 компаній з числом працюючих 60 тис. осіб. Розвиток промислових парків став підґрунтям для створення кластерів [19].
Заслуговує на увагу досвід Росії щодо створення фінансово-промислових груп (ФПГ), особливо тих, що спрямовані на об'єднання банківсько-фінансового капіталу різних країн задля забезпечення прискореної реалізації експортоорієнтованих високотехнологічних проектів.
До державного реєстру РФ внесено понад 80 ФПГ, у т. ч. 14 ФПГ за участю підприємств України, Білорусі, інших країн, з них 9 міждержавних, створених на основі міжурядових угод, і 5 транснаціональних.
Зокрема, Україна є учасником трьох ФПГ: з виробництва навігаційної апаратури, автомобілебудування та лісопромислового комплексу.
З метою створення конкурентоспроможної продукції з авіоніки (прилади, системи управління авіаційними комплексами) Росія і Білорусь створили міжнародну ФПГ із сумарним обсягом виробництва $80 млн.
Розвиток інноваційних структур і малого інноваційного підприємництва потребує синхронного, а ще краще — випереджаючого розвитку відповідної інфраструктури, інформаційно-маркетингового забезпечення.
Зокрема в Росії регулярно проводиться Московський міжнародний салон інновацій та інвестицій, тижні високих технологій та міжнародні виставки-конгреси «Високі технології. Інновації. Інвестиції» (м. Санкт-Петербург), всеросійські науково-промислові форуми з виставочною експозицією (м. Нижній Новгород).
Московський салон має статус офіційного заходу Всесвітньої організації інтелектуальної власності та Міжнародної організації промислової власності. Основна його мета — сприяння у представленні винаходів та інноваційних проектів, просуванню перспективних технологій і продукції на вітчизняний та зарубіжні ринки, привертати увагу потенційних інвесторів і замовників до конкурентоспроможних розробок.
Так, у роботі III Московського салону у лютому 2003 р. взяло участь понад 420 наукових організацій і промислових підприємств, МІП, а також винахідники, ініціатори інноваційних (наукоємних) проектів з 30 регіонів Росії, організації з інших країн. Загалом
експонувалося понад 1500 винаходів та інноваційних розробок з різних напрямів науково-технологічного та інноваційного розвитку. У рамках Салону проведено Ярмарок інноваційних проектів та традиційний конкурс «Винаходи й інноваційні розробки».
Під патронатом мінпромнауки РФ і ФРМП та ряду іноземних фірм в Росії у 2003 р. проведено конкурс російських інновацій в галузі комп'ютерних технологій і комунікацій.
Для сприяння реалізації інновацій, крім державних структур, у Росії функціонує цілий ряд недержавних утворень. Це, зокрема, некомерційне партнерство «Інноваційне агентство», консультаційно-експертна фірма «ФіД».
Чимала роль приділяється в Росії також заснуванню спеціалізованих біржових майданчиків для продажу-купівлі цінних паперів інноваційних підприємств і структур, відкриттю електронних бірж високотехнологічних компаній у мережі Інтернет у рамках реалізації Державної стратегії розвитку фондового ринку та стимулювання довгострокових інвесторів.
На особливу увагу заслуговує зарубіжний досвід малого інноваційного бізнесу. Практично в усіх промислове розвинених країнах малий інноваційний бізнес функціонує у формі:
• малих впроваджувальних (венчурних) фірм, створених винахідниками на позики венчурного капіталу для промислового освоєння й комерційної реалізації науково-технічних новацій;
• малих фірм, створених для реалізації науково-технічних досягнень, що стали побічним результатом виконання програмно-цільових НДДКР за контрактами урядових відомств з університетами, промисловими корпораціями, безприбутковими дослідницькими інститутами (фірми спін-офф);
• малих фірм сфери обслуговування програмно-цільових НДДКР;
• малих творчих груп або проектних бригад, що індивідуально виступають з ідеями (винаходами) спеціалістів.
Загальною особливістю виробничої діяльності малих наукомістких фірм є переважне зосередження на останніх стадіях інноваційного
циклу — на організації дослідно-конструкторських розробок, метою яких є забезпечення технологічної готовності останніх до виробництва. Така спрямованість науково-технічної діяльності малого бізнесу призвела, наприклад, у США до того, що кількість створених ним інноваційних нововведень на $1 витрат на НДЦКР у 24 рази перевищила аналогічний показник для корпорацій з числом зайнятих понад 10 тис. осіб. Малі інноваційні фірми за останні десятиліття отримали значне поширення майже в усіх промислове розвинених країнах, і роль їх не зводиться лише до підвищення науково-технічного рівня виробництва. Вони значно впливають на динамічність усієї національної економіки, інтенсивність її структурної перебудови.
Швидке зростання інноваційного бізнесу та різних форм його підтримки є відображенням процесів прискореної науково-технічної переорієнтації виробництва. Економіко-організаційна основа цього бізнесу — гнучкість господарського механізму, можливість швидкого перегрупування усіх видів ресурсів.
У промислове розвинених країнах малі наукомісткі фірми активно підтримуються державними структурами. Найбільш поширеними формами такої підтримки є:
• надання малим фірмам права розпорядження результатами НДДКР, які проводяться на кошти держбюджету;
• передача ліцензій на патенти, що належать уряду;
• участь на контрактній основі у виконанні замовлень державних відомств на проведення НДДКР;
• формування фондів венчурного капіталу за рахунок власних коштів регіональних державних структур або ж спеціальних програм підтримки малих інноваційних фірм.
Важливу стимулюючу роль виконує й система законодавчої підтримки. Так, наприклад, в США, починаючи з 1982р., окремі проекти венчурних фірм можуть фінансуватися з великої кількості джерел (пенсійні фонди, кошти страхових компаній тощо). Від того ж таки часу законами передбачається пільговий режим амортизації і стимулювання експортної діяльності.
Велика група фірм малого інноваційного бізнесу виникла на основі програмно-цільового фінансування НДДКР. Для нього характерне цільове фінансування конкретних проектів і програм та виконання НДДКР переважно «зовнішніми» стосовно фінансуючих інстанцій виконавцями.
Економічною основою реалізації програмно-цільових досліджень і розробок є субсидії. Саме на базі інституту програмно-цільового фінансування НДДКР і виникають новаторські фірми спін-офф, головною метою діяльності яких є комерційна реалізація науково-технічних досягнень, отриманих упродовж реалізації великих урядових програм (військових, космічних та ін.) та забезпечення їхнього промислового освоєння на заключній стадії інноваційного процесу.
Окрім згаданих, існує ціла система малих спеціалізованих фірм, що обслуговують усі стадії формування й реалізації програмно-цільових НДДКР, в т. ч.: розробка цільових дослідницьких проектів; консультативно-експертна перевірка й доробка; укладання контрактів між розробниками проектів та фінансуючими інстанціями; виконання фундаментальних і дослідно-конструкторських досліджень.
Так, зростаючий попит на дослідницькі проекти й програми сприяв появі малих дослідницьких, т. зв. «проектних», фірм, що спеціалізуються на наданні послуг окремим спеціалістам й організаціям у підготовці документації проектів і програм. Усі види малих інноваційних фірм, що включаються в обслуговування програмно-цільових НДДКР, належать, як правило, до категорії незалежних національних організацій, котрі функціонують за рахунок субсидій і винагород за послуги й характеризуються значною стабільністю.
На тлі висвітлених здобутків технологічно розвинених країн, країн Східної та Центральної Європи і навіть Росії, успіхи України у розвиткові інноваційних структур не можна вважати переконливими. Наша країна перебуває лише на початковому етапі створення технопарків, інноваційних бізнес-інкубаторів, промислово-фінансових
груп, промислових кластерів та інших структур, незважаючи на досить потужний науковий і промисловий потенціал. Немає в нас також дієвого прошарку малих і середніх інноваційних підприємств.
Слід відзначити, що роботи зі створення згаданих 1C ведуться вже десять років. Проте цей процес на початковий стадії був несистемним, епізодичним, без відповідної довгострокової державної програми. Його активізація значною мірою залежала від ініціативи . органів місцевої влади, окремих інститутів, підприємств, об'єднань. Порівняно більшу ініціативу стосовно цього виявляли у Західному регіоні та на Слобожанщині.
Так, звівся нанівець розпочатий у 1994 р. згідно з Указом Президента України економіко-технологічний експеримент зі створення територіального інноваційного центру (ТЩ) у Бродівському районі Львівської області на кшталт агротехнопарку — через відсутність підтримки ТЩ з боку районної адміністрації, потужного наукового центру в Бродах або поблизу цього міста, необхідних інвестицій, у т. ч. й іноземних.
Через відсутність належної фінансової підтримки з боку держави лишилися не реалізованими проекти щодо створення технополіса під Києвом, зони інтенсивного науково-технічного розвитку «Агротехнополіс Святополь», харківський проект «Технокрай» та інші ініціативні проекти.
Лише після прийнятого у 1999р. Верховною Радою України вже згаданого Закону України «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків», яким передбачено сприяння держави у вигляді економічних пільг, на кшталт тих, що надаються вільним економічним зонам, реальний технопарковий рух в Україні, хоча й повільно, усе ж розпочався.
Згідно з цим законом, трьом технопаркам: «Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона», «Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка і сенсорна техніка» (м. Київ), «Інститут монокристалів» (м. Харків), їхнім учасникам, дочірнім та спільним підприємствам надається терміном на 15 років спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності. Він діє лише в разі виконання інвестиційних та інноваційних проектів за пріоритетними напрямами діяльності кожного з технопарків протягом перших п'яти років від дати реєстрації проектів, але в межах визначеного терміну дії спеціального режиму, який передбачає встановлення пільг на податок з прибутку та ПДВ, валютних та митних пільг, надання державних гарантій для залучення кредитів іноземних інвесторів.
Постановою Кабінету Міністрів України від 26.06.2000 № 1018 визначено порядок зарахування сум податків на спеціальні рахунки та їх використання технопарком. Учасники, дочірні та спеціальні підприємства технопарку перераховують на відкриті ними в установах банків спеціальні рахунки 50 % від сум ПДВ за операціями з продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), пов'язаними з виконанням пріоритетних проектів, і сум податку з прибутку, одержаних від виконання зазначених проектів. Решта 50 % згаданих сум перераховується ними на спеціальні рахунки технопарків, до складу яких вони входять.
Згідно зі змінами до цього Закону, у 2002 р. в Україні було зареєстровано ще п'ять технологічних парків: «Вуглемаш» (м. Донецьк) та київські технопарки «Інститут технічної теплофізики», «Інтелектуальні інформаційні технології», «Укрінфотех», «Перспектива» (Національний технічний університет «КПІ»).
Прийнято ряд нормативно-правових актів, що конкретизують положення Закону, функціонує Комісія з організації діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів на чолі з віце-прем'єр-міністром як постійно діючий орган Уряду.
Поки що реальні результати діяльності демонструють перші чотири технопарки (тобто створені у 1999 р. і «Вуглемаш»).
Так, за 2000-2002 pp. кількість інноваційних та інвестиційних проектів, що реалізувалися в межах цих технопарків, зросла вчетверо (з 16 до 64), залучено майже 67,5 млн грн. інвестицій для їх виконання.
У 2002 р. порівняно з 2001-м виробництво інноваційної продукції збільшилося на 56 % і досягло 29,3 млн грн., вироблено 56 видів
конкурентоспроможної інноваційної продукції (+19% до 2001 p.), перераховано платежів у державні й місцеві бюджети, державні цільові фонди на 8,4 млн грн. (на 16 % більше, ніж у 2001 р.) [20].
Та разом із тим технопарки України ще не стали регіональними центрами розвитку інноваційної діяльності. Шість із них зареєстровано в Києві, по одному — у Харкові та Донецьку. Більшість технопарків не виконують функцій сприяння створення підприємницьких інноваційних структур ринкового типу. Лише при технопарку «Інститут монокристалів» працює інкубатор «Харківські технології». У рамках цього співробітництва інкубатор проводить регулярні учбово-методичні семінари, видає методичні посібники для виконавців проектів, розробляє бізнес-плани інноваційних проектів потенційних учасників технопарку, в окремих випадках фінансує початкову стадію реалізації проектів. Як видно із переліку, комплекс цих послуг ще далекий від тих, що надаються в технопарках зарубіжних країн для «вирощування» нових МІП, проте в інших технопарках і ці послуги не надаються.
В цілому по Україні створення інших інноваційних структур, особливо бізнес-інкубаторів, не маючи відповідної законодавчої підтримки, в останні роки уповільнилося.
Слід відзначити, що істотну підтримку активізації інноваційного підприємництва в Україні надала, починаючи з 1997 p., американо-українська програма розвитку бізнес-інкубаторів, яку фінансує уряд СІЛА через Агентство з міжнародного розвитку (USAID). У 1998 р. за підтримкою Міжнародного фонду соціальних адоптацій і Асоціації бізнес-інкубаторів та інноваційних центрів Польщі було організовано Українську асоціацію бізнес-інкубаторів та інноваційних центрів.
За фінансової підтримки міжнародних організацій було створено вже згаданий інкубатор (центр) «Харківські технології», Центр розвитку інновацій у Києві, інноваційний бізнес-інкубатор у Білій Церкві. Останній створено на кшталт класичних БІ. Він має семиповерхову будівлю у 2,4 тис. м2. Ним надано допомогу у становленні й розвитку 62 малим фірмам, у яких працюють понад 200 осіб, навчено за програмами підприємницької діяльності понад 800 [6].
За офіційними даними, членами згаданої асоціації є 50 інкубаторів бізнесу. Проте після закінчення фінансування за міжнародними програмами без державної підтримки діяльність багатьох подібно структур або згорталася, або ж ставала комерційною. Тому українські БІ та інноваційні центри у більшості своїй виконують роль консалтингових фірм, а не структур підтримки інноваційної діяльності. Наразі мають достатню площу для фірм клієнтів і здійснюють інкубаційну діяльність не більше 6-7 БІ, з них лише половина займається підтримкою високотехнологічного підприємництва [20].
Поряд із проблемами з фінансуванням ІC, їхньому подальшому розвиткові аж ніяк не сприяє відсутність відповідної законодавчої й нормативно-правової бази. Так, уже згадуваним Законом [7] лише регулюється пільговий режим для виконавців інноваційних та інвестиційних проектів технопарків. Водночас конче необхідна розробка спеціального законопроекту «Про технопарки, технополіси та інноваційні структури інших типів».
У запропонованому законопроекті слід визначити основні терміни й поняття, мету створення технопаркових структур; основні принципи й завдання 1C, їхні типи, статус, органи управління, документацію для створення й ліквідації 1C, повноваження центральних І місцевих органів управління, систему фінансування, економічних пільг і стимулів та інші форми державної підтримки.
Зокрема, при визначенні терміну «технопарк» слід обов'язково передбачити, що головною метою цієї 1C є не стільки діяльність щодо виконання інвестиційних та інноваційних проектів, виробничого впровадження наукоємних розробок, скільки, насамперед, підтримка, «вирощування» нових малих і середніх інноваційних підприємств у регіоні.
Після прийняття Верховною Радою України відповідного Закону необхідно буде розробити й затвердити нову редакцію Положення про порядок створення й механізм функціонування технопарків та інших інноваційних структур, бо затверджене Урядом ще у 1996 р. Положення ґрунтується лише на законодавчих актах щодо організаційних форм, притаманних усім суб'єктам підприємництва та їхній спільній діяльності, без виокремлення специфіки 1C та їхньої класифікації.
При цьому слід повніше врахувати специфіку різних типів ІC, їхніх організаційних форм, функції різних органів управління ІC, зокрема органу господарського розвитку й управління, яким може бути акціонерне товариство засновників 1C (відкрите чи закрите), асоціація, консорціум тощо, а також базової наукової (учбової, науково-технічної) організації, науково-технічної ради.
У Положенні необхідно також передбачити питання формування статутного фонду ІC, відобразити роль місцевих органів управління у створенні і функціонуванні технопарків та інших інноваційних структур.
Проте не лише відсутність законодавчої, нормативно-правової бази є причиною слабкого розвитку структур, що сприяють реалізації інновацій. Так, незважаючи нате, що Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні» було прийнято ще у 1995 p., досі офіційно зареєстровано лише одну ПФГ, створену на базі заводу «Титан» у Криму.
Що ж до створення промислових кластерів, то істотного досвіду набуто лише у Хмельницькій області, де цей рух розпочався у 1997р.
Уже є позитивні результати діяльності перших на Поділлі кластерів, у т. ч. й у м. Хмельницькому — швейного, будівельного, харчового, у м. Кам'янець-Подільскому — туристичного та харчового, в смт Гриців Шепетівського району — кластер сільського туризму [12].
Заслуговує на увагу досвід агропромислового комплексу щодо створення в 7 областях на базі 25 великотоварних агропромислових об'єднань науково-виробничих корпорацій з виробництва наукоємної продукції, а також ринкової структури — Інституту інноваційного провайдингу — для вирішення актуальних для ринку інтелектуальних технологій завдань на основі поєднання наукового, виробничого й бізнесового потенціалів.
В Українській академії аграрних наук відпрацьовується тендерний механізм відносин усіх учасників інноваційного процесу у формі Агроконтрактового дому [21].
Отже, результати наведеного порівняльного аналізу свідчать, що в Україні слід найближчим часом на загальнодержавному й регіональному рівнях здійснити комплекс заходів з організаційно-економічного і правового забезпечення створення й ефективного стимулювання інноваційних структур, які в інших країнах демонструють позитивні результати щодо реалізації інновацій в широких масштабах, зі значним економічним ефектом.
