Методичні підходи до оцінки інноваційного змісту
інвестиційних проектів розвитку суб'єктів господарювання
Визначальними елементами ринкової економіки є вільна конкуренція та концентрація капіталу. На сучасному етапі розвитку економіки України проявляються тенденції концентрації капіталу головним чином у рамках інтегрованих організаційних структур корпоративного типу. Концентрація капіталу пов'язана насамперед із необхідністю оновлення технічної бази виробництва. Головною умовою забезпечення і підтримування протягом довгострокової перспективи стабільного фінансового стану підприємств є високий рівень ефективності їхньої технічної бази й основних засобів. Механізмом постійного підтримування високого рівня ефективності господарської діяльності підприємств є реальні інвестиції, що формують високий технічний рівень основних засобів на період функціонування чергового інвестиційного циклу суб'єкта господарювання. В умовах жорсткої конкуренції на товарних і ресурсних ринках оновлення основного капіталу підприємств повинно відбуватися лише на високотехнологічній сучасній інноваційній основі.
Традиційно під інновацією (англ. innovation) розуміють нововведення, новаторство. У сучасному розумінні інновації розглядають як матеріалізований результат, отриманий від вкладення капіталу в нову техніку чи технологію, у нові форми організації виробництва, управління, обслуговування та інше.
Інновації як якісно нова форма розвитку економіки розглядаються як визначальний чинник виживання підприємств у конкурентному середовищі, ос-
кільки вони забезпечують зниження собівартості продукції, зростання обсягів прибутку, формування нових споживчих властивостей продукції, зростання рейтингу виробників нових продуктів.
Найчастіше в аналітичній діяльності розглядаються два типи технологічних інновацій: продуктова інновація і процесна інновація. Продуктова інновація пов'язана із виробництвом нових або вдосконалюваних продуктів, товарів. Процесна інновація проявляється у впровадженні нових технологічних процесів та методів організації виробництва.
Як процес інновації становлять трансформацію науково-технічної ідеї, науково-технічних знань у матеріалізований продукт, що відповідає потребам суспільства, споживача. Техніко-ринкова орієнтація інноваційного процесу трансформацій має такий вигляд (рис. 1).
Рис. 1. Схема трансформацій інноваційного процесу
У наведеній схемі зміст інноваційних трансформацій — від науково-технічної ідеї до виготовлення і реалізації нових інноваційних продуктів — формується під впливом потреб споживача і потреб ринку.
Водночас можливості інноваційних трансформацій визначаються станом науки, науково-технічного прогресу і його впливу на розвиток продуктивних сил суспільства. Науково-технічний прогрес становлять безперервний процес отримання і накопичення наукових знань, їхню матеріалізацію в елементи техніки і впровадження техніки у виробництво та інші сфери суспільства. Науково-технічний процес як цілісна система складається із трьох взаємопов'язаних елементів: науки, техніки і виробництва. За своїм змістом інноваційний процес є складовою науково-технічного процесу в частині трансформації науково-технічних ідей в елементи нової техніки, нових технологій, товарів.
У своєму розвитку науково-технічний та інноваційний процеси проходять революційну й еволюційну фази. Революційна фаза розвитку науково-технічного та інноваційного процесів пов'язана із результатами фундаментальних досліджень, із відкриттям нових глибинних законів розвитку природи, техніки, суспільства. На основі таких фундаментальних відкриттів формується потенціал інноваційного розвитку економіки, інноваційних технологій. Еволюційна фаза проявляється у послідовному використанні потенціалу наукових фундаментальних відкриттів через залежності й механізми інноваційного розвитку економіки.
Зміст науково-технічного та інноваційного процесів розкривається теорією їхнього циклічного розвитку. Залежності окремих фаз розвитку повного науково-технічного циклу технологій наведено на рисунку 2.
Рис. 2. Складові повного науково-технічного циклу технологій
Визначальну частину повного науково-технічного циклу технологій займає інноваційний цикл. На основі наукових відкриттів фундаментальних законів розвитку природи і техніки формуються складові інноваційного циклу, тривалість якого залежно від галузей діяльності може становити 30—40 і більше років.
Відповідно до потреб суспільства і з урахуванням фундаментальних відкриттів формуються науково-технічні ідеї, проводяться пошукові і прикладні дослідження та інші трансформації інноваційного циклу, які завершуються створенням нових технічних засобів, що пройшли промислове освоєння і придатні до масового виробничого використання. Заключною складовою інноваційного циклу є інвестиційний цикл, тобто безпосереднє впровадження в експлуатацію нових технічних засобів і технологій виробничої діяльності. У часових рамках інноваційного циклу може реалізуватись 3—4 інвестиційних цикли оновлення активної частини основних засобів. Кожен із інвестиційних циклів реалізує нове покоління технічних засобів, економічна ефективність яких має постійно зростати. Потенціал інновацій, а відповідно й фінансово-економічної ефективності, може бути вичерпаний упродовж життєвого циклу 3—4 поколінь технічних засобів. Безперервне зростання ефективності може бути забезпечене при своєчасному започаткуванні наступного інноваційного циклу, що базується на нових фундаментальних наукових відкриттях із вищим потенціалом інновацій, який стрибкоподібне зростає, а відповідно і фінансових результатів.
Інноваційний розвиток економіки потребує необхідних обсягів фінансування фундаментальних, прикладних науково-дослідних робіт та інших складових науково-технічного циклу технологій. Як свідчить досвід розвинених країн Заходу, витрати на фінансування науково-дослідних робіт повинні бути на рівні 3,5—4 % від валового внутрішнього продукту країни.
За таких умов пропорції результатів складових науково-технічного й інноваційного процесів мають забезпечувати випереджальний розвиток за схемою:
∆ФВ ∆ПД ∆НТ ∆В,
де ∆ФВ — число фундаментальних відкриттів, що можуть бути реалізовані в поточних прикладних дослідженнях;
∆ПД — результати прикладних досліджень, що можуть бути використані в проектуванні нових технічних засобів;
∆НТ — обсяги, номенклатура нових технічних засобів, що можуть бути використані при проектуванні інвестиційних проектів інноваційного розвитку виробництва;
∆В — необхідні обсяги виробництва товарів, послуг на відповідний період діяльності.
Інноваційний процес, що реалізується через інноваційні програми й інвестиційні проекти, становить комплекс тривалих та високовартісних заходів економічної діяльності держави та бізнесових структур. Реалізація інноваційного розвитку економіки передбачає проведення відповідної інвестиційної політики, системного узгодження заходів підприємницьких структур, фінансових установ, держави. Безперервний процес реалізації інноваційної політики передбачає значне вкладання капіталу в удосконалення загальної та професійної освіти, проведення фундаментальних та прикладних досліджень, формування нової, створеної на підставі результатів науково-дослідних робіт технічної бази виробництва та впровадження техніко-технологічних нововведень у галузі економічної діяльності. Критерії успішної реалізації інноваційної політики розвитку економіки пов'язані насамперед із показниками, що характеризують рівень виробничої, комерційної та фінансової ефективності в постінвестиційний період господарської діяльності підприємств. Визначення відповідності рівня ефективності впровадження інвестиційних проектів вимогам інноваційного розвитку економіки передбачає проведення значної кількості фінансово-економічних розрахунків із використанням проектних даних обсягів інвестиційних витрат, експлуатаційних витрат і результатів операційної та комерційної діяльності в постінвестиційний період господарювання підприємств. Попередньою умовою інноваційного розвитку економіки є високий рівень впливу освіти й науки на всі сфери суспільного життя, що проявляється у формуванні відповідних пропорцій результативності складових науково-технічного прогресу.
Критерії інноваційного розвитку суб'єктів господарювання й інвестиційних проектів, що безпосередньо реалізуються ними, пов'язані із положеннями закону випереджального зростання результатів щодо зростання ресурсів і витрат у постінвестиційний період діяльності підприємств. Основні положення цього закону визначаються такою залежністю показників у постінвестиційний період діяльності підприємств:
Іп Ір Іоф Іа Іов,
де Іп — індекс зростання прибутку;
Ір — індекс зростання обсягів реалізації продукції;
Іоф — індекс зростання основних фондів;
Іа — індекс зростання активів;
Іов — індекс зростання операційних витрат.
Із урахуванням положень викладеного методичного підходу авторами статті було проведено фінансову оцінку ефективності реалізації інвестиційного проекту можливих варіантів розвитку Миргородського заводу мінеральних вод. Відповідно до ідеї проекту розглядалися інвестиційні рішення, що забезпечують зростання виробничих потужностей заводу утричі. За попередніми проектними розрахунками було визначено, що основні засоби підприємства при цьому зростуть із 36,43 млн фн до 119,2 млн грн, тобто в 3,27 разу. За таких умов виробничі потужності підприємства при визначених параметрах ринку збуту продукції можуть забезпечити зростання чистого доходу від реалізації продукції із 56,4 млн грн до 195,3 млн грн, або в 3,46 разу. При цьому сумарні операційні витрати на виготовлення проектного обсягу продукції зростуть із 48,7 млн грн до 148,5 млн грн, або в 3,05 разу. При забезпеченні викладеної динаміки зростання ресурсів, обсягів збуту продукції і операційних витрат її виготовлення фінансовий результат підприємства, його операційний прибуток зросте із 7,87 млн грн до 31,5 млн грн, тобто в 3,95 разу.
Отже, на етапі фінансової діагностики результатів інвестиційного проекту можна твердити, що він відповідає вимогам інноваційного розвитку підприємства в постінвестиційний період його господарської діяльності.
Безпосередньо зміст інновацій визначається характеристиками технологічного обладнання, схемами організації виробництва, змістом маркетингової політики на ринках збуту продукції. За будь-яких обставин кінцева оцінка інноваційного змісту інвестиційних проектів характеризується його фінансовими показниками і проявляється в забезпеченні випереджального зростання результатів щодо зростання ресурсів і витрат господарської діяльності в постінвестиційний період функціонування підприємства.
Інноваційні за змістом інвестиційні проекти забезпечують високий рівень фінансово-економічної ефективності підприємств у постінвестиційний період їх господарської діяльності. Рівень показників фінансово-економічної ефективності інвестиційних проектів визначається розрахунковими процедурами зіставлення початкових інвестиційних витрат із майбутніми грошовими потоками суб'єктів господарювання, що формуються як результат реалізації потенціалу інвестиційного проекту. Майбутні результуючі грошові потоки формуються за рахунок обсягів капіталізованої частини чистого прибутку й амортизації основних засобів підприємства. В аналітичних розрахунках ефективності інвестиційні витрати і майбутні результуючі грошові потоки підприємства приводяться до одного визначеного періоду часу із використанням процедур дисконтування майбутніх грошових потоків за величиною вартості капіталу реалізації інвестиційного проекту. Враховуючи викладений вище підхід, розраховуються такі показники ефективності інвестиційних проектів, як період окупності інвестиційних витрат, чиста теперішня вартість проектів, внутрішня норма прибутку та модифікована внутрішня норма прибутку проектів.
За величиною цих показників ефективності проводиться оцінка доцільності, з точки зору інтересів інвесторів, реалізації конкретного інвестиційного проекту.
Водночас інформація рівня лише цих деталізованих часткових показників ефективності недостатня для оцінки інноваційного змісту інвестиційних проектів.
Синтетичним, узагальнюючим показником фінансової ефективності інвестиційної діяльності є індекс (коефіцієнт) рентабельності інвестицій (RI).
де NPVn — чиста теперішня вартість майбутніх грошових потоків інвестиційного проекту;
∑І — початкова сума інвестиційних витрат проекту.
Вважається, що інвестиційний проект прибутковий і доцільний до реалізації, якщо RI І, тобто теперішня вартість грошових потоків проекту перевищує його інвестиційні витрати.
На наш погляд, такий підхід до оцінки фінансової ефективності інвестиційних проектів не є повним. У процесі визначення інноваційного змісту інвестиційних проектів і рівня їхньої фінансової ефективності витратні й прибуткові грошові потоки необхідно зіставляти за результатами діяльності протягом всього періоду інвестиційного циклу оновлення активної частини основних засобів підприємства. Характер грошових потоків упродовж інвестиційного циклу господарської діяльності підприємств наведено на рисунку 3. Як бачимо, інвестиційний цикл оновлення активної частини основних засобів підприємства триває 10—12 років.
У часових межах інвестиційного циклу реалізується інноваційний потенціал відповідного покоління технічних засобів. За рахунок науково-технічного потенціалу інноваційного процесу наступний інвестиційний проект реалізовуватиме нове інноваційне покоління техніки із вищим потенціалом зростання технічної, виробничої і фінансової ефективності.
Рис. 3. Динаміка витрат та фінансово-економічного ефекту за фазами інвестиційного циклу
Інноваційний за змістом інвестиційний проект становить період часу від зародження науково-технічної ідеї з виробництва нових видів продукції до випуску й реалізації такої продукції та отримання відповідних фінансових результатів. За таких умов повний інвестиційний цикл складається із таких головних фаз: передінвестиційна фаза (наукові розробки, проектування), власне інвестиційна фаза (будівництво і здача об'єктів у експлуатацію), постінвестиційна фаза (виробничо-господарська діяльність на побудованих об'єктах). Постінвестиційна фаза складається із періоду окупності інвестиційних витрат і періоду формування (напрацювання) чистого економічного ефекту реалізації інвестиційного проекту.
У першій та другій фазах інвестиційного циклу мають місце витратні грошові потоки, пов'язані з проведенням науково-дослідних робіт, проектуванням та будівництвом нових виробничих об'єктів. У третій фазі циклу мають місце як витратні грошові потоки (поточні експлуатаційні витрати, пов'язані із виготовленням і реалізацією продукції), так і позитивні грошові потоки (надходження виручки від реалізації продукції).
На цьому етапі інвестиційного циклу на підприємствах формується власний результуючий грошовий потік у складі чистого прибутку та амортизаційних відрахувань (Cash Flow), який є фінансовим джерелом економічного ефекту інвестиційного проекту. За рахунок обсягів цього грошового потоку відшкодовуються попередні інвестиційні витрати протягом допустимого, з точки зору інвесторів, періоду окупності. Власне фінансово-економічний ефект як приведена до умов поточного часу накопичувальна сума майбутніх грошових потоків (PVA) формується протягом того періоду, доки працює чистий економічний ефект.
Виходячи із системного представлення інноваційно-інвестиційного процесу, самовідтворення підприємств на новій науково-технічній основі повинно відбуватися за рахунок ресурсів накопичувального фінансово-економічного ефекту (PVA) попереднього інвестиційного проекту. За такої точки зору накопичувальна сума чистого економічного ефекту, що формується в період діяльності підприємства після проходження точки окупності інвестиційних витрат (період напрацювання чистого економічного ефекту), має у 2,5—3 рази перевищувати інвестиційні витрати, тобто
Кн.е. = NPVnp / І = 2,5-3,
де Кн.е. — коефіцієнт напрацювання чистого економічного ефекту.
За таких умов накопичувальних обсягів капіталу буде достатньо для фінансування науково-дослідних та проектних робіт і реалізації наступного інвестиційного проекту, який забезпечить подальше зростання фінансово-економічного ефекту суб'єктів господарювання.
Таким чином, інноваційний зміст розвитку економіки та окремих суб'єктів господарювання визначається їхніми техніко-організаційними та фінансово-економічними характеристиками. Техніко-організаційні характеристики інновацій формуються у процесі трансформації наукових відкриттів у параметри технічних засобів і способів їх практичного використання. Фінансово-економічні характеристики інноваційного розвитку пов'язані з вимогами випереджального зростання фінансових результатів щодо зростання ресурсів і витрат економічної діяльності. Такі схеми економічної діяльності забезпечують можливість суб'єктам господарювання (|юрмувати фінансові ресурси, достатні для самовідтворення матеріальної бази їх подальшого інноваційного розвитку.Захарів С.В.,
СТИМУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛНОСТІ КОРПОРАТИВНОГО СЕКТОРУ
Із загального обсягу капітальних вкладень, спрямованих на розвиток промисловості України, лише 10—15 % йде на фінансування інноваційних і науково-технічних проектів. Та це й не дивно, адже підприємства змушені спрямовувати значні кошти на підтримання застарілої матеріально-технічної бази, ремонт устаткування, фінансування неефективних систем енергозабезпечення тощо. Сподіватися на інший розвиток подій не варто з огляду на недосконалу державну амортизаційну політику і загальний малосприятливий інвестиційний клімат, а також на велику збитковість і низьку прибутковість промисловості.
Проблемам стимулювання інноваційної діяльності корпоративного сектору присвячено праці В. Александрової, В. Гейця, Б. Кваснюка, Л. Федуловоїта інших науковців. Водночас лишаються належно не розробленими і фактично нерозв'язаними проблеми удосконалення механізму державного регулювання ресурсного й інституцій ного забезпечення реалізації пріоритетних інноваційних та науково-технічних проектів (з урахуванням підвищеної залежності національної економіки від негативних світових господарських тенденцій та нерозвиненості ринкових інституцій).
Метою нашої роботи є вироблення науково обґрунтованих рекомендацій щодо удосконалення механізму формування й реалізації стратегії сталого розвитку української економіки на засадах стимулювання розроблення і впровадження інноваційних проектів у корпоративному секторі.
Держави-лідери уже давно зрозуміли, що провідною ланкою забезпечення конкурентоспроможності національних економік була й лишається інноваційна складова. Головною ознакою постіндустріального суспільства є поява специфічних суспільних утворень і відносин, джерелами конкурентної переваги яких стають принципово нові розробки та наслідки творчої діяльності, в тому числі
у сфері науки, виробництва, технологій, інформатики, електронної техніки, тобто інновації.
За даними Держкомстату, у першому півріччі 2005 року кількість підприємств, що здійснювали інновації, становила лише 952 одиниці. Таким чином, частка підприємств, що здійснювали інновації, становила 9,8 % (від загальної кількості підприємств). Для порівняння: в Японії цей показник сягає 70—80 %, у країнах ЄС — 50—70 %.
Водночас упродовж 2001—2004 років зафіксовано певні позитивні тенденції. Зросла кількість підприємств, що впроваджують засоби автоматизації і механізації. Активніше впроваджуються прогресивні технології (нині цим переймається третина інноваційно активних підприємств).
Заданими Держкомстату, впродовж перших дев'яти місяців 2005 року понад три чверті інноваційно активних підприємств (771 підприємство) створювали та впроваджували нову продукцію або значно її удосконалювали, 44,7 % (452) — нові виробничі процеси, 25,2 (255) — нові засоби механізації й автоматизації виробництва, 6,5 % (66) придбали нові технології. За цей період упроваджено у виробництво 2508 інноваційних видів продукції, з них машин, устаткування, апаратів, приладів — 459 найменувань.
Нош технологічні процеси впроваджувало майже кожне третє підприємство, що здійснювало інновації. Кількісно — це 1383 процеси, з них майже кожний третій — маловідходний та ресурсоощадний. Понад дві третини нових технологічних процесів (971) упроваджено підприємствами машинобудування, 52,8 % — підприємствами міста Києва (464) та Запорізької області (266 процесів).
Для здійснення інновацій промисловими підприємствами було придбано 135 нових технологій, понад 60 % яких придбано підприємствами міста Києва (49), Харківської (17), Донецької (13), Дніпропетровської областей (10 технологій).
Підставою для певного оптимізму може стати збільшення на 18,4 % кількості освоєних нових технологічних процесів — цю тенденцію спостерігаємо уже впродовж кількох років. Проте потенціал такого оновлення використовується недостатньо. Збільшення порівняно з 9 місяцями 2004 року обсягу інноваційної продукції у вартісному вимірі у 2,6 разу досягнуто за рахунок зростання обсягів реалізації її однорідних видів. Воднораз кількість найменувань освоєних нових видів продукції зменшилася на 17,2 %, що відповідає тенденції до сповільнення інноваційних процесів та свідчить про неефективність зв'язку технологія — виробництво.
Заданими обстеження, проведеного Держкомстатом, інноваційну діяльність вітчизняних підприємств стримують: відсутність фінансування (на це вказали 86 % респондентів), великі витрати (40 %), відсутність коштів у замовника (40 %), високі кредитні ставки (39 %), недосконалість законодавства (32 %), труднощі з сировиною і матеріалами (29 %), високий економічний ризик (24 %), відсутність попиту на продукцію (15 %), недостатня інформація про ринки збуту (11 %)'.
На жаль, вплив інноваційної складової на розвиток промисловості мінімальний. На підставі спеціального опитування було встановлено, що питома вага продукції, виробленої за новими технологіями, у машинобудуванні становила 26,5 % (при цьому частка приросту прибутку в результаті впровадження інновацій у загальному зростанні прибутку становила лише 11,3 %). Ще гірша ситуація склалася у металургії (відповідно 22 % і 8,4 %), хімічній промисловості (20 % і 8,4 %), на підприємствах харчової та легкої промисловості2.
У нашій державі проголошено курс на розвиток інноваційної економіки, що підтверджено відповідними указами Президента і постановами Уряду. В рамках виконання цього завдання передбачено не менше 25 % коштів, отриманих від приватизації державного майна, спрямовувати на інноваційне інвестування державних (у тому числі казенних) підприємств і окремих господарських товариств (де частка держави не менше 50 %). Ці ресурси мають бути спрямовані на: скорочення технологічних витрат виробництва, реалізацію енергоощадних технологій, екологічних програм; інноваційне оновлення матеріально-технічної бази підприємств, будівництво нових і реконструкцію діючих виробничих потужностей; підвищення експортного потенціалу та збільшення обсягів реалізації кінцевої продукції; реалізацію проектів, спрямованих на впровадження у виробництво прогресивних науково-технічних розробок і технологій, освоєння випуску наукомістких видів продукції; забезпечення переведення виробництв на випуск продукції за міжнародне визнаними стандартами; розширення науково-дослідних робіт і підвищення наукомісткості виробництва та інше.
Найбільшу частку інновацій впроваджують підприємства авіабудування, медичної, суднобудівної, скляної, електротехнічної промисловості, хімічного, нафтового, сільськогосподарського машинобудування, металургії. Найпоширеніший напрям інноваційної діяльності — створення та впровадження нової продукції, тобто здійснення продуктивних інновацій. У першому півріччі 2005 року роботи, спрямовані на технологічне оновлення продукції, виконували понад три чверті інноваційне активних підприємств (що майже на 25 % більше порівняно з першим півріччям 2004 року). Процесові інновації сприяли 413 підприємств (43,4 % інноваційне активних підприємств), із яких 267 (або 28,0 %) впроваджували у виробництво прогресивні технологічні процеси (868 процесів).
Головним джерелом фінансування інновацій мають стати власні кошти промислових підприємств, які акумулюються, зокрема, за допомогою механізму нарахування амортизації. Відповідно до Положення (стандарт 7) бухгалтерського обліку Основні засоби нарахування амортизації здійснюється підприємством самостійно із застосуванням різних методів: прямолінійного, пришвидшеного зменшення залишкової вартості тощо, що сприятиме підвищенню ролі амортизації як головного джерела інвестицій в основний капітал. Змінити ситуацію на краще має Закон України Про амортизацію, проект якого розроблено відповідно до схваленої Президентом України Концепції амортизаційної політики.
Державний і місцеві бюджети мають бути джерелом фінансування інновацій лише в некомерційну сферу (в тому числі соціальну інфраструктуру) або у підприємства й проекти стратегічних галузей (фундаментальна наука, космічні дослідження, масштабне оновлення транспортної інфраструктури). Комерційна сфера — виробництво товарів і платних послуг — має забезпечувати інноваційний розвиток за рахунок приватного капіталу на засадах самофінансування й не розраховувати на бюджетні інвестиції.
Урядом і досі не створено механізму надання пільг промисловим підприємствам, що впроваджують інновації. Частка витрат на впровадження ресурсоощадних технологій у структурі фінансування науки і техніки впала з 29 % упродовж 1994—1996 років до 22 % у 2003 році, а частка витрат на перспективні інформаційні технології впала відповідно з 22—25 % до 12—15 %.
Державне стимулювання інноваційної діяльності корпоративних структур шляхом пільгового оподаткування НДДКР та інновацій, без запровадження дійових стимулів для інвестиційної діяльності, веде до консервації розриву між наукою і вітчизняним виробництвом, марнування державних коштів. Тому головними завданнями інноваційної політики є забезпечення збалансованої взаємодії наукового, технічного і виробничого потенціалів, розроблення та впровадження механізму активізації інноваційної діяльності суб'єктів підприємництва, поширення інновацій в усіх сферах національної економіки.
Як бачимо з досвіду, в інноваційній сфері, як і в інших сферах діяльності, набула поширення практика ігнорування законодавства або призупинення дії статей законів, що стосувалися фінансування інноваційної діяльності. Це значною мірою нівелювало позитивний потенціал напрацьованої нормативної бази та не заохочує корпоративний сектор до здійснення інноваційних проектів.
Модель створення локальних інноваційних осередків (у вигляді технопар-ків, технополісів тощо чи стимулювання лише високопродуктивних галузей і виробництв) в Україні дає локальні ефекти, проте малоефективна через низьку сприйнятливість економіки до інновацій. Тоді стимулювання інноваційного розвитку не може бути обмежене лише точковим стимулюванням вибраних досліджень чи розробок за рахунок прямого чи непрямого (через податкові пільги) бюджетного фінансування. Спроби здійснення галузевих технологічних стрибків, за умов збереження загальної несприятливості підприємницького та інвестиційного клімату в країні, надмірного фіскального тиску, неефективності інституцій:1.,! структури економіки, обертаються втратами інших секторів економіки. Продукція високотехнологічних галузей не знаходить збуту в інших галузях через великий технологічний відрив і відсутність мотивації використання, що істотно знижує синергетичний ефект інновацій, відтак ефективність таких точок зростання нівелюється у суспільному масштабі.
Базовий Закон України Про наукову і науково-технічну діяльність від 1 грудня 1998 року визначає головні напрями державної політики у цій сфері і правове поле діяльності владних структур. Його положення набули розвитку в Законі України Про інноваційну діяльність від 4 липня 2002 року, в якому відбувся перехід від акценту на суто науково-технічній сфері, якою законодавство обмежувалося досі, до методології проектного управління інноваційними процесами. У Законі було визначено організаційні механізми та засоби фінансової підтримки виконання інноваційних проектів. Зокрема для інноваційних підприємств Законом було визначено:
— пільги з податку на прибуток (50 % податку на прибуток, отриманий від виконання інноваційних проектів, має залишатися у розпорядженні платника податків, зараховуватися на його спеціальний рахунок і використовуватися ним лише на фінансування інноваційної, науково-технічної діяльності й розширення власних науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз);
— пільги зі сплати земельного податку (інноваційні підприємства мають сплачувати його за ставкою у розмірі 50 % від чинної ставки оподаткування);
— пільги з податку на додану вартість (50 % ПДВ з операцій з продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), пов'язаних з виконанням інноваційних проектів, мають залишатися у розпорядженні платника податків, зараховуватися на його спеціальний рахунок і використовуватися ним виключно на фінансування інноваційної, науково-технічної діяльності і розширення власних науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз);
— митні пільги (необхідні для виконання пріоритетного інноваційного проекту — сировина, устаткування, обладнання, комплектуючі та інші товари (крім підакцизних товарів), які не виробляються в Україні або виробляються, але не відповідають вимогам проекту, при ввезенні в Україну впродовж терміну чинності свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту мають бути звільнені від сплати ввізного мита);
— амортизаційні пільги (інноваційним підприємствам дозволено пришвидшену амортизацію основних фондів і встановлено щорічну двадцятивідсоткову норму пришвидшеної амортизації основних фондів групи 3.
На жаль, Закон Про інноваційну діяльність так і не набрав чинності у повному обсязі. Істотну роль у цьому відіграло призупинення, одразу після його прийняття, дії низки положень щодо надання пільг для інноваційних підприємств. Призупинення здійснювалося законами України про державний бюджет 2003-го, 2004-го та 2005 років.
Отже, відсутність практичної реалізації цілком прийнятної нормативної бази негативно відбилося на інноваційній діяльності корпоративного сектору.
Проблеми та пріоритети формування інтонаційної моделі розпитку економіки України. Наукова доповідь (за рел. Я. Жаліло). — К.: НІСД, 2005.
Доведено, що перехід до стабільного економічного розвитку в Україні можливий при переорієнтації науково-технічного прогресу на створення ресурсо-, енерго- і водоощадних технологій. Основним пріоритетом має стати використання наукомістких технологій з поступовим витісненням ресурсомістких, а також з відповідною зміною пріоритетів у структурі зовнішньої торгівлі — від переважання експорту природних ресурсів у бік його збільшення за рахунок високоякісної наукомісткої продукції.
Досі не вирішено питання охорони прав промислової власності. Законодавством винахідники майже не захищені, практика розгляду спорів з авторського і патентного права вкрай недосконала, про що свідчить судова статистика. Крім того, інноваційна творчість має слабку мотивацію. Триває процес виїзду перспективних вчених (віком до 50 років) за кордон, середній вік докторів і кандидатів наук дедалі збільшується. Кількість працівників найвищої кваліфікації за останні десять років скоротилася удвічі.
На думку авторів, доцільно повернутися до практики створення відомчих інноваційних фондів із запровадженням оновленого механізму розподілу ресурсів, що базується на спільному фінансуванні інноваційних проектів на пріоритетних напрямах разом із недержавними структурами на засадах партнерства (у такому разі ризик і прибуток розподіляють відповідно до суми вкладених сторонами коштів). Треба також поширити практику прямого державного фінансування інноваційних інвестицій у рамках реалізації програм модернізації промисловості (створення державних інноваційних підприємств, підтримка розвитку технопарків та інше), причому фінансувати слід лише ті інвестиції, ефективність яких можна спрогнозувати, оцінити й проконтролювати. Це має здійснюватися в умовах прозорості та відкритості.
Погоджуємося з думкою Л. Федулової, яка вважає, що головним об'єктом державної підтримки інновацій мають бути науково-технічні програми корпорацій, відібрані на конкурсній основі.
Дослідження, виконані автором разом з іншими науковцями Державної установи Інститут економіки і прогнозування НАН України, дають підстави зробити висновок, що необхідно вжити невідкладних заходів з модернізації системи державної підтримки інноваційних процесів у корпоративному секторі. Зокрема:
— ініціювати створення науково-дослідних центрів зі змішаним (державно-приватним) фінансуванням;
— створити надійну систему кон'юнктурних досліджень ринкового попиту на науково-технічну та інноваційну продукцію через утворення державної чи державно-приватної науково-консультаційної інституції;
— забезпечити прямі державні замовлення на інноваційну продукцію, зокрема — у рамках реалізації державних програм енергозбереження, інформатизації та розвитку інформаційно-комунікаційних технологій тощо;
Федулова JI.I. Корпоративні структури в інноваційній діяльності: світовий досвід і можливості для України // Економіка і прогнозування. — 2004. — № 4. — С. 9—27.
— сформувати на рівнях як центрального, так і місцевих бюджетів програми, спрямовані на розвиток комунальних інформаційних мереж (кабельного телебачення, Інтернет-мереж тощо), впровадження інноваційних технологій енергозбереження та обліку ресурсовитрат, впровадження сучасних технічних засобів і методик у практику діяльності соціальної сфери (охорона здоров'я, освіта тощо) та інших, які заохочуватимуть придбання та використання сучасного інноваційного устаткування;
— забезпечити інтеграцію бюджетного фінансування прикладних наукових досліджень у систему державних та змішаних інвестицій у рамках складання бюджету розвитку6;
— розробити й запровадити механізми надання істотних пільг промисловим підприємствам, що впроваджують інновації і реалізують інноваційну продукцію (встановлення податкових канікул, фінансування частини науково-прикладних досліджень за рахунок місцевого бюджету, державне замовлення інноваційної продукції тощо);
— створити галузеві і місцеві інноваційні фонди, які формуються за рахунок бюджетних коштів, внесків підприємств та спонсорів;
— поширити практику прямого державного фінансування інноваційних інвестицій у рамках реалізації програм модернізації промисловості (створення державних інноваційних підприємств, підтримка розвитку технопарків та інше), причому фінансувати треба лише ті інвестиції, ефективність яких можна спрог-нозувати, оцінити і проконтролювати;
— поширити практику надання інноваційним підприємствам середньострокових кредитів із зниженням кредитної ставки (з одночасним відшкодуванням банкам різниці ціни за користування кредитом за рахунок держбюджету);
— підвищити рівень фінансування фундаментальної і прикладної науки до загальноприйнятих розмірів та забезпечити реалізацію додаткових заходів щодо залучення молоді до наукової роботи (шляхом пільгового житлового кредитування, встановлення підвищених стипендій, збільшення оплати праці молодих вчених та інше);
— реформувати систему управління науково-технічною та інноваційною діяльністю (насамперед усунувши дублювання в діяльності державних установ і створивши єдиний моніторинговий орган з певними владними повноваженнями), удосконалити економічно-правові відносини щодо охорони прав промислової власності, розробити і запровадити методики оцінки інтелектуальної власності, забезпечити підвищення кваліфікації державних службовців з питань організації інноваційної діяльності;
— усунути можливість неоднозначного трактування вимог правових актів щодо регулювання інвестиційної та інноваційної діяльності, вжити заходів з підвищення публічності і гласності (зокрема за допомогою громадських обговорень та слухань) у сфері управління інноваційним розвитком;
— розширити застосування організаційно-економічних форм стимулювання інноваційної діяльності на місцевому рівні (проведення виставок і конференцій, розширення наукових досліджень цієї проблематики, інформування через ЗМІ).
Література
Проблеми та пріоритети формування інноваційної моделі розвитку економіки України. Наукова доповідь (за ред. Я. Жаліло). — К..: НІСД, 2005.
Визначальними елементами ринкової економіки є вільна конкуренція та концентрація капіталу. На сучасному етапі розвитку економіки України проявляються тенденції концентрації капіталу головним чином у рамках інтегрованих організаційних структур корпоративного типу. Концентрація капіталу пов'язана насамперед із необхідністю оновлення технічної бази виробництва. Головною умовою забезпечення і підтримування протягом довгострокової перспективи стабільного фінансового стану підприємств є високий рівень ефективності їхньої технічної бази й основних засобів. Механізмом постійного підтримування високого рівня ефективності господарської діяльності підприємств є реальні інвестиції, що формують високий технічний рівень основних засобів на період функціонування чергового інвестиційного циклу суб'єкта господарювання. В умовах жорсткої конкуренції на товарних і ресурсних ринках оновлення основного капіталу підприємств повинно відбуватися лише на високотехнологічній сучасній інноваційній основі.
Традиційно під інновацією (англ. innovation) розуміють нововведення, новаторство. У сучасному розумінні інновації розглядають як матеріалізований результат, отриманий від вкладення капіталу в нову техніку чи технологію, у нові форми організації виробництва, управління, обслуговування та інше.
Інновації як якісно нова форма розвитку економіки розглядаються як визначальний чинник виживання підприємств у конкурентному середовищі, ос-
кільки вони забезпечують зниження собівартості продукції, зростання обсягів прибутку, формування нових споживчих властивостей продукції, зростання рейтингу виробників нових продуктів.
Найчастіше в аналітичній діяльності розглядаються два типи технологічних інновацій: продуктова інновація і процесна інновація. Продуктова інновація пов'язана із виробництвом нових або вдосконалюваних продуктів, товарів. Процесна інновація проявляється у впровадженні нових технологічних процесів та методів організації виробництва.
Як процес інновації становлять трансформацію науково-технічної ідеї, науково-технічних знань у матеріалізований продукт, що відповідає потребам суспільства, споживача. Техніко-ринкова орієнтація інноваційного процесу трансформацій має такий вигляд (рис. 1).
Рис. 1. Схема трансформацій інноваційного процесу
У наведеній схемі зміст інноваційних трансформацій — від науково-технічної ідеї до виготовлення і реалізації нових інноваційних продуктів — формується під впливом потреб споживача і потреб ринку.
Водночас можливості інноваційних трансформацій визначаються станом науки, науково-технічного прогресу і його впливу на розвиток продуктивних сил суспільства. Науково-технічний прогрес становлять безперервний процес отримання і накопичення наукових знань, їхню матеріалізацію в елементи техніки і впровадження техніки у виробництво та інші сфери суспільства. Науково-технічний процес як цілісна система складається із трьох взаємопов'язаних елементів: науки, техніки і виробництва. За своїм змістом інноваційний процес є складовою науково-технічного процесу в частині трансформації науково-технічних ідей в елементи нової техніки, нових технологій, товарів.
У своєму розвитку науково-технічний та інноваційний процеси проходять революційну й еволюційну фази. Революційна фаза розвитку науково-технічного та інноваційного процесів пов'язана із результатами фундаментальних досліджень, із відкриттям нових глибинних законів розвитку природи, техніки, суспільства. На основі таких фундаментальних відкриттів формується потенціал інноваційного розвитку економіки, інноваційних технологій. Еволюційна фаза проявляється у послідовному використанні потенціалу наукових фундаментальних відкриттів через залежності й механізми інноваційного розвитку економіки.
Зміст науково-технічного та інноваційного процесів розкривається теорією їхнього циклічного розвитку. Залежності окремих фаз розвитку повного науково-технічного циклу технологій наведено на рисунку 2.
Рис. 2. Складові повного науково-технічного циклу технологій
Визначальну частину повного науково-технічного циклу технологій займає інноваційний цикл. На основі наукових відкриттів фундаментальних законів розвитку природи і техніки формуються складові інноваційного циклу, тривалість якого залежно від галузей діяльності може становити 30—40 і більше років.
Відповідно до потреб суспільства і з урахуванням фундаментальних відкриттів формуються науково-технічні ідеї, проводяться пошукові і прикладні дослідження та інші трансформації інноваційного циклу, які завершуються створенням нових технічних засобів, що пройшли промислове освоєння і придатні до масового виробничого використання. Заключною складовою інноваційного циклу є інвестиційний цикл, тобто безпосереднє впровадження в експлуатацію нових технічних засобів і технологій виробничої діяльності. У часових рамках інноваційного циклу може реалізуватись 3—4 інвестиційних цикли оновлення активної частини основних засобів. Кожен із інвестиційних циклів реалізує нове покоління технічних засобів, економічна ефективність яких має постійно зростати. Потенціал інновацій, а відповідно й фінансово-економічної ефективності, може бути вичерпаний упродовж життєвого циклу 3—4 поколінь технічних засобів. Безперервне зростання ефективності може бути забезпечене при своєчасному започаткуванні наступного інноваційного циклу, що базується на нових фундаментальних наукових відкриттях із вищим потенціалом інновацій, який стрибкоподібне зростає, а відповідно і фінансових результатів.
Інноваційний розвиток економіки потребує необхідних обсягів фінансування фундаментальних, прикладних науково-дослідних робіт та інших складових науково-технічного циклу технологій. Як свідчить досвід розвинених країн Заходу, витрати на фінансування науково-дослідних робіт повинні бути на рівні 3,5—4 % від валового внутрішнього продукту країни.
За таких умов пропорції результатів складових науково-технічного й інноваційного процесів мають забезпечувати випереджальний розвиток за схемою:
∆ФВ ∆ПД ∆НТ ∆В,
де ∆ФВ — число фундаментальних відкриттів, що можуть бути реалізовані в поточних прикладних дослідженнях;
∆ПД — результати прикладних досліджень, що можуть бути використані в проектуванні нових технічних засобів;
∆НТ — обсяги, номенклатура нових технічних засобів, що можуть бути використані при проектуванні інвестиційних проектів інноваційного розвитку виробництва;
∆В — необхідні обсяги виробництва товарів, послуг на відповідний період діяльності.
Інноваційний процес, що реалізується через інноваційні програми й інвестиційні проекти, становить комплекс тривалих та високовартісних заходів економічної діяльності держави та бізнесових структур. Реалізація інноваційного розвитку економіки передбачає проведення відповідної інвестиційної політики, системного узгодження заходів підприємницьких структур, фінансових установ, держави. Безперервний процес реалізації інноваційної політики передбачає значне вкладання капіталу в удосконалення загальної та професійної освіти, проведення фундаментальних та прикладних досліджень, формування нової, створеної на підставі результатів науково-дослідних робіт технічної бази виробництва та впровадження техніко-технологічних нововведень у галузі економічної діяльності. Критерії успішної реалізації інноваційної політики розвитку економіки пов'язані насамперед із показниками, що характеризують рівень виробничої, комерційної та фінансової ефективності в постінвестиційний період господарської діяльності підприємств. Визначення відповідності рівня ефективності впровадження інвестиційних проектів вимогам інноваційного розвитку економіки передбачає проведення значної кількості фінансово-економічних розрахунків із використанням проектних даних обсягів інвестиційних витрат, експлуатаційних витрат і результатів операційної та комерційної діяльності в постінвестиційний період господарювання підприємств. Попередньою умовою інноваційного розвитку економіки є високий рівень впливу освіти й науки на всі сфери суспільного життя, що проявляється у формуванні відповідних пропорцій результативності складових науково-технічного прогресу.
Критерії інноваційного розвитку суб'єктів господарювання й інвестиційних проектів, що безпосередньо реалізуються ними, пов'язані із положеннями закону випереджального зростання результатів щодо зростання ресурсів і витрат у постінвестиційний період діяльності підприємств. Основні положення цього закону визначаються такою залежністю показників у постінвестиційний період діяльності підприємств:
Іп Ір Іоф Іа Іов,
де Іп — індекс зростання прибутку;
Ір — індекс зростання обсягів реалізації продукції;
Іоф — індекс зростання основних фондів;
Іа — індекс зростання активів;
Іов — індекс зростання операційних витрат.
Із урахуванням положень викладеного методичного підходу авторами статті було проведено фінансову оцінку ефективності реалізації інвестиційного проекту можливих варіантів розвитку Миргородського заводу мінеральних вод. Відповідно до ідеї проекту розглядалися інвестиційні рішення, що забезпечують зростання виробничих потужностей заводу утричі. За попередніми проектними розрахунками було визначено, що основні засоби підприємства при цьому зростуть із 36,43 млн фн до 119,2 млн грн, тобто в 3,27 разу. За таких умов виробничі потужності підприємства при визначених параметрах ринку збуту продукції можуть забезпечити зростання чистого доходу від реалізації продукції із 56,4 млн грн до 195,3 млн грн, або в 3,46 разу. При цьому сумарні операційні витрати на виготовлення проектного обсягу продукції зростуть із 48,7 млн грн до 148,5 млн грн, або в 3,05 разу. При забезпеченні викладеної динаміки зростання ресурсів, обсягів збуту продукції і операційних витрат її виготовлення фінансовий результат підприємства, його операційний прибуток зросте із 7,87 млн грн до 31,5 млн грн, тобто в 3,95 разу.
Отже, на етапі фінансової діагностики результатів інвестиційного проекту можна твердити, що він відповідає вимогам інноваційного розвитку підприємства в постінвестиційний період його господарської діяльності.
Безпосередньо зміст інновацій визначається характеристиками технологічного обладнання, схемами організації виробництва, змістом маркетингової політики на ринках збуту продукції. За будь-яких обставин кінцева оцінка інноваційного змісту інвестиційних проектів характеризується його фінансовими показниками і проявляється в забезпеченні випереджального зростання результатів щодо зростання ресурсів і витрат господарської діяльності в постінвестиційний період функціонування підприємства.
Інноваційні за змістом інвестиційні проекти забезпечують високий рівень фінансово-економічної ефективності підприємств у постінвестиційний період їх господарської діяльності. Рівень показників фінансово-економічної ефективності інвестиційних проектів визначається розрахунковими процедурами зіставлення початкових інвестиційних витрат із майбутніми грошовими потоками суб'єктів господарювання, що формуються як результат реалізації потенціалу інвестиційного проекту. Майбутні результуючі грошові потоки формуються за рахунок обсягів капіталізованої частини чистого прибутку й амортизації основних засобів підприємства. В аналітичних розрахунках ефективності інвестиційні витрати і майбутні результуючі грошові потоки підприємства приводяться до одного визначеного періоду часу із використанням процедур дисконтування майбутніх грошових потоків за величиною вартості капіталу реалізації інвестиційного проекту. Враховуючи викладений вище підхід, розраховуються такі показники ефективності інвестиційних проектів, як період окупності інвестиційних витрат, чиста теперішня вартість проектів, внутрішня норма прибутку та модифікована внутрішня норма прибутку проектів.
За величиною цих показників ефективності проводиться оцінка доцільності, з точки зору інтересів інвесторів, реалізації конкретного інвестиційного проекту.
Водночас інформація рівня лише цих деталізованих часткових показників ефективності недостатня для оцінки інноваційного змісту інвестиційних проектів.
Синтетичним, узагальнюючим показником фінансової ефективності інвестиційної діяльності є індекс (коефіцієнт) рентабельності інвестицій (RI).
де NPVn — чиста теперішня вартість майбутніх грошових потоків інвестиційного проекту;
∑І — початкова сума інвестиційних витрат проекту.
Вважається, що інвестиційний проект прибутковий і доцільний до реалізації, якщо RI І, тобто теперішня вартість грошових потоків проекту перевищує його інвестиційні витрати.
На наш погляд, такий підхід до оцінки фінансової ефективності інвестиційних проектів не є повним. У процесі визначення інноваційного змісту інвестиційних проектів і рівня їхньої фінансової ефективності витратні й прибуткові грошові потоки необхідно зіставляти за результатами діяльності протягом всього періоду інвестиційного циклу оновлення активної частини основних засобів підприємства. Характер грошових потоків упродовж інвестиційного циклу господарської діяльності підприємств наведено на рисунку 3. Як бачимо, інвестиційний цикл оновлення активної частини основних засобів підприємства триває 10—12 років.
У часових межах інвестиційного циклу реалізується інноваційний потенціал відповідного покоління технічних засобів. За рахунок науково-технічного потенціалу інноваційного процесу наступний інвестиційний проект реалізовуватиме нове інноваційне покоління техніки із вищим потенціалом зростання технічної, виробничої і фінансової ефективності.
Рис. 3. Динаміка витрат та фінансово-економічного ефекту за фазами інвестиційного циклу
Інноваційний за змістом інвестиційний проект становить період часу від зародження науково-технічної ідеї з виробництва нових видів продукції до випуску й реалізації такої продукції та отримання відповідних фінансових результатів. За таких умов повний інвестиційний цикл складається із таких головних фаз: передінвестиційна фаза (наукові розробки, проектування), власне інвестиційна фаза (будівництво і здача об'єктів у експлуатацію), постінвестиційна фаза (виробничо-господарська діяльність на побудованих об'єктах). Постінвестиційна фаза складається із періоду окупності інвестиційних витрат і періоду формування (напрацювання) чистого економічного ефекту реалізації інвестиційного проекту.
У першій та другій фазах інвестиційного циклу мають місце витратні грошові потоки, пов'язані з проведенням науково-дослідних робіт, проектуванням та будівництвом нових виробничих об'єктів. У третій фазі циклу мають місце як витратні грошові потоки (поточні експлуатаційні витрати, пов'язані із виготовленням і реалізацією продукції), так і позитивні грошові потоки (надходження виручки від реалізації продукції).
На цьому етапі інвестиційного циклу на підприємствах формується власний результуючий грошовий потік у складі чистого прибутку та амортизаційних відрахувань (Cash Flow), який є фінансовим джерелом економічного ефекту інвестиційного проекту. За рахунок обсягів цього грошового потоку відшкодовуються попередні інвестиційні витрати протягом допустимого, з точки зору інвесторів, періоду окупності. Власне фінансово-економічний ефект як приведена до умов поточного часу накопичувальна сума майбутніх грошових потоків (PVA) формується протягом того періоду, доки працює чистий економічний ефект.
Виходячи із системного представлення інноваційно-інвестиційного процесу, самовідтворення підприємств на новій науково-технічній основі повинно відбуватися за рахунок ресурсів накопичувального фінансово-економічного ефекту (PVA) попереднього інвестиційного проекту. За такої точки зору накопичувальна сума чистого економічного ефекту, що формується в період діяльності підприємства після проходження точки окупності інвестиційних витрат (період напрацювання чистого економічного ефекту), має у 2,5—3 рази перевищувати інвестиційні витрати, тобто
Кн.е. = NPVnp / І = 2,5-3,
де Кн.е. — коефіцієнт напрацювання чистого економічного ефекту.
За таких умов накопичувальних обсягів капіталу буде достатньо для фінансування науково-дослідних та проектних робіт і реалізації наступного інвестиційного проекту, який забезпечить подальше зростання фінансово-економічного ефекту суб'єктів господарювання.
Таким чином, інноваційний зміст розвитку економіки та окремих суб'єктів господарювання визначається їхніми техніко-організаційними та фінансово-економічними характеристиками. Техніко-організаційні характеристики інновацій формуються у процесі трансформації наукових відкриттів у параметри технічних засобів і способів їх практичного використання. Фінансово-економічні характеристики інноваційного розвитку пов'язані з вимогами випереджального зростання фінансових результатів щодо зростання ресурсів і витрат економічної діяльності. Такі схеми економічної діяльності забезпечують можливість суб'єктам господарювання (|юрмувати фінансові ресурси, достатні для самовідтворення матеріальної бази їх подальшого інноваційного розвитку.Захарів С.В.,
СТИМУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛНОСТІ КОРПОРАТИВНОГО СЕКТОРУ
Із загального обсягу капітальних вкладень, спрямованих на розвиток промисловості України, лише 10—15 % йде на фінансування інноваційних і науково-технічних проектів. Та це й не дивно, адже підприємства змушені спрямовувати значні кошти на підтримання застарілої матеріально-технічної бази, ремонт устаткування, фінансування неефективних систем енергозабезпечення тощо. Сподіватися на інший розвиток подій не варто з огляду на недосконалу державну амортизаційну політику і загальний малосприятливий інвестиційний клімат, а також на велику збитковість і низьку прибутковість промисловості.
Проблемам стимулювання інноваційної діяльності корпоративного сектору присвячено праці В. Александрової, В. Гейця, Б. Кваснюка, Л. Федуловоїта інших науковців. Водночас лишаються належно не розробленими і фактично нерозв'язаними проблеми удосконалення механізму державного регулювання ресурсного й інституцій ного забезпечення реалізації пріоритетних інноваційних та науково-технічних проектів (з урахуванням підвищеної залежності національної економіки від негативних світових господарських тенденцій та нерозвиненості ринкових інституцій).
Метою нашої роботи є вироблення науково обґрунтованих рекомендацій щодо удосконалення механізму формування й реалізації стратегії сталого розвитку української економіки на засадах стимулювання розроблення і впровадження інноваційних проектів у корпоративному секторі.
Держави-лідери уже давно зрозуміли, що провідною ланкою забезпечення конкурентоспроможності національних економік була й лишається інноваційна складова. Головною ознакою постіндустріального суспільства є поява специфічних суспільних утворень і відносин, джерелами конкурентної переваги яких стають принципово нові розробки та наслідки творчої діяльності, в тому числі
у сфері науки, виробництва, технологій, інформатики, електронної техніки, тобто інновації.
За даними Держкомстату, у першому півріччі 2005 року кількість підприємств, що здійснювали інновації, становила лише 952 одиниці. Таким чином, частка підприємств, що здійснювали інновації, становила 9,8 % (від загальної кількості підприємств). Для порівняння: в Японії цей показник сягає 70—80 %, у країнах ЄС — 50—70 %.
Водночас упродовж 2001—2004 років зафіксовано певні позитивні тенденції. Зросла кількість підприємств, що впроваджують засоби автоматизації і механізації. Активніше впроваджуються прогресивні технології (нині цим переймається третина інноваційно активних підприємств).
Заданими Держкомстату, впродовж перших дев'яти місяців 2005 року понад три чверті інноваційно активних підприємств (771 підприємство) створювали та впроваджували нову продукцію або значно її удосконалювали, 44,7 % (452) — нові виробничі процеси, 25,2 (255) — нові засоби механізації й автоматизації виробництва, 6,5 % (66) придбали нові технології. За цей період упроваджено у виробництво 2508 інноваційних видів продукції, з них машин, устаткування, апаратів, приладів — 459 найменувань.
Нош технологічні процеси впроваджувало майже кожне третє підприємство, що здійснювало інновації. Кількісно — це 1383 процеси, з них майже кожний третій — маловідходний та ресурсоощадний. Понад дві третини нових технологічних процесів (971) упроваджено підприємствами машинобудування, 52,8 % — підприємствами міста Києва (464) та Запорізької області (266 процесів).
Для здійснення інновацій промисловими підприємствами було придбано 135 нових технологій, понад 60 % яких придбано підприємствами міста Києва (49), Харківської (17), Донецької (13), Дніпропетровської областей (10 технологій).
Підставою для певного оптимізму може стати збільшення на 18,4 % кількості освоєних нових технологічних процесів — цю тенденцію спостерігаємо уже впродовж кількох років. Проте потенціал такого оновлення використовується недостатньо. Збільшення порівняно з 9 місяцями 2004 року обсягу інноваційної продукції у вартісному вимірі у 2,6 разу досягнуто за рахунок зростання обсягів реалізації її однорідних видів. Воднораз кількість найменувань освоєних нових видів продукції зменшилася на 17,2 %, що відповідає тенденції до сповільнення інноваційних процесів та свідчить про неефективність зв'язку технологія — виробництво.
Заданими обстеження, проведеного Держкомстатом, інноваційну діяльність вітчизняних підприємств стримують: відсутність фінансування (на це вказали 86 % респондентів), великі витрати (40 %), відсутність коштів у замовника (40 %), високі кредитні ставки (39 %), недосконалість законодавства (32 %), труднощі з сировиною і матеріалами (29 %), високий економічний ризик (24 %), відсутність попиту на продукцію (15 %), недостатня інформація про ринки збуту (11 %)'.
На жаль, вплив інноваційної складової на розвиток промисловості мінімальний. На підставі спеціального опитування було встановлено, що питома вага продукції, виробленої за новими технологіями, у машинобудуванні становила 26,5 % (при цьому частка приросту прибутку в результаті впровадження інновацій у загальному зростанні прибутку становила лише 11,3 %). Ще гірша ситуація склалася у металургії (відповідно 22 % і 8,4 %), хімічній промисловості (20 % і 8,4 %), на підприємствах харчової та легкої промисловості2.
У нашій державі проголошено курс на розвиток інноваційної економіки, що підтверджено відповідними указами Президента і постановами Уряду. В рамках виконання цього завдання передбачено не менше 25 % коштів, отриманих від приватизації державного майна, спрямовувати на інноваційне інвестування державних (у тому числі казенних) підприємств і окремих господарських товариств (де частка держави не менше 50 %). Ці ресурси мають бути спрямовані на: скорочення технологічних витрат виробництва, реалізацію енергоощадних технологій, екологічних програм; інноваційне оновлення матеріально-технічної бази підприємств, будівництво нових і реконструкцію діючих виробничих потужностей; підвищення експортного потенціалу та збільшення обсягів реалізації кінцевої продукції; реалізацію проектів, спрямованих на впровадження у виробництво прогресивних науково-технічних розробок і технологій, освоєння випуску наукомістких видів продукції; забезпечення переведення виробництв на випуск продукції за міжнародне визнаними стандартами; розширення науково-дослідних робіт і підвищення наукомісткості виробництва та інше.
Найбільшу частку інновацій впроваджують підприємства авіабудування, медичної, суднобудівної, скляної, електротехнічної промисловості, хімічного, нафтового, сільськогосподарського машинобудування, металургії. Найпоширеніший напрям інноваційної діяльності — створення та впровадження нової продукції, тобто здійснення продуктивних інновацій. У першому півріччі 2005 року роботи, спрямовані на технологічне оновлення продукції, виконували понад три чверті інноваційне активних підприємств (що майже на 25 % більше порівняно з першим півріччям 2004 року). Процесові інновації сприяли 413 підприємств (43,4 % інноваційне активних підприємств), із яких 267 (або 28,0 %) впроваджували у виробництво прогресивні технологічні процеси (868 процесів).
Головним джерелом фінансування інновацій мають стати власні кошти промислових підприємств, які акумулюються, зокрема, за допомогою механізму нарахування амортизації. Відповідно до Положення (стандарт 7) бухгалтерського обліку Основні засоби нарахування амортизації здійснюється підприємством самостійно із застосуванням різних методів: прямолінійного, пришвидшеного зменшення залишкової вартості тощо, що сприятиме підвищенню ролі амортизації як головного джерела інвестицій в основний капітал. Змінити ситуацію на краще має Закон України Про амортизацію, проект якого розроблено відповідно до схваленої Президентом України Концепції амортизаційної політики.
Державний і місцеві бюджети мають бути джерелом фінансування інновацій лише в некомерційну сферу (в тому числі соціальну інфраструктуру) або у підприємства й проекти стратегічних галузей (фундаментальна наука, космічні дослідження, масштабне оновлення транспортної інфраструктури). Комерційна сфера — виробництво товарів і платних послуг — має забезпечувати інноваційний розвиток за рахунок приватного капіталу на засадах самофінансування й не розраховувати на бюджетні інвестиції.
Урядом і досі не створено механізму надання пільг промисловим підприємствам, що впроваджують інновації. Частка витрат на впровадження ресурсоощадних технологій у структурі фінансування науки і техніки впала з 29 % упродовж 1994—1996 років до 22 % у 2003 році, а частка витрат на перспективні інформаційні технології впала відповідно з 22—25 % до 12—15 %.
Державне стимулювання інноваційної діяльності корпоративних структур шляхом пільгового оподаткування НДДКР та інновацій, без запровадження дійових стимулів для інвестиційної діяльності, веде до консервації розриву між наукою і вітчизняним виробництвом, марнування державних коштів. Тому головними завданнями інноваційної політики є забезпечення збалансованої взаємодії наукового, технічного і виробничого потенціалів, розроблення та впровадження механізму активізації інноваційної діяльності суб'єктів підприємництва, поширення інновацій в усіх сферах національної економіки.
Як бачимо з досвіду, в інноваційній сфері, як і в інших сферах діяльності, набула поширення практика ігнорування законодавства або призупинення дії статей законів, що стосувалися фінансування інноваційної діяльності. Це значною мірою нівелювало позитивний потенціал напрацьованої нормативної бази та не заохочує корпоративний сектор до здійснення інноваційних проектів.
Модель створення локальних інноваційних осередків (у вигляді технопар-ків, технополісів тощо чи стимулювання лише високопродуктивних галузей і виробництв) в Україні дає локальні ефекти, проте малоефективна через низьку сприйнятливість економіки до інновацій. Тоді стимулювання інноваційного розвитку не може бути обмежене лише точковим стимулюванням вибраних досліджень чи розробок за рахунок прямого чи непрямого (через податкові пільги) бюджетного фінансування. Спроби здійснення галузевих технологічних стрибків, за умов збереження загальної несприятливості підприємницького та інвестиційного клімату в країні, надмірного фіскального тиску, неефективності інституцій:1.,! структури економіки, обертаються втратами інших секторів економіки. Продукція високотехнологічних галузей не знаходить збуту в інших галузях через великий технологічний відрив і відсутність мотивації використання, що істотно знижує синергетичний ефект інновацій, відтак ефективність таких точок зростання нівелюється у суспільному масштабі.
Базовий Закон України Про наукову і науково-технічну діяльність від 1 грудня 1998 року визначає головні напрями державної політики у цій сфері і правове поле діяльності владних структур. Його положення набули розвитку в Законі України Про інноваційну діяльність від 4 липня 2002 року, в якому відбувся перехід від акценту на суто науково-технічній сфері, якою законодавство обмежувалося досі, до методології проектного управління інноваційними процесами. У Законі було визначено організаційні механізми та засоби фінансової підтримки виконання інноваційних проектів. Зокрема для інноваційних підприємств Законом було визначено:
— пільги з податку на прибуток (50 % податку на прибуток, отриманий від виконання інноваційних проектів, має залишатися у розпорядженні платника податків, зараховуватися на його спеціальний рахунок і використовуватися ним лише на фінансування інноваційної, науково-технічної діяльності й розширення власних науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз);
— пільги зі сплати земельного податку (інноваційні підприємства мають сплачувати його за ставкою у розмірі 50 % від чинної ставки оподаткування);
— пільги з податку на додану вартість (50 % ПДВ з операцій з продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), пов'язаних з виконанням інноваційних проектів, мають залишатися у розпорядженні платника податків, зараховуватися на його спеціальний рахунок і використовуватися ним виключно на фінансування інноваційної, науково-технічної діяльності і розширення власних науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз);
— митні пільги (необхідні для виконання пріоритетного інноваційного проекту — сировина, устаткування, обладнання, комплектуючі та інші товари (крім підакцизних товарів), які не виробляються в Україні або виробляються, але не відповідають вимогам проекту, при ввезенні в Україну впродовж терміну чинності свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту мають бути звільнені від сплати ввізного мита);
— амортизаційні пільги (інноваційним підприємствам дозволено пришвидшену амортизацію основних фондів і встановлено щорічну двадцятивідсоткову норму пришвидшеної амортизації основних фондів групи 3.
На жаль, Закон Про інноваційну діяльність так і не набрав чинності у повному обсязі. Істотну роль у цьому відіграло призупинення, одразу після його прийняття, дії низки положень щодо надання пільг для інноваційних підприємств. Призупинення здійснювалося законами України про державний бюджет 2003-го, 2004-го та 2005 років.
Отже, відсутність практичної реалізації цілком прийнятної нормативної бази негативно відбилося на інноваційній діяльності корпоративного сектору.
Проблеми та пріоритети формування інтонаційної моделі розпитку економіки України. Наукова доповідь (за рел. Я. Жаліло). — К.: НІСД, 2005.
Доведено, що перехід до стабільного економічного розвитку в Україні можливий при переорієнтації науково-технічного прогресу на створення ресурсо-, енерго- і водоощадних технологій. Основним пріоритетом має стати використання наукомістких технологій з поступовим витісненням ресурсомістких, а також з відповідною зміною пріоритетів у структурі зовнішньої торгівлі — від переважання експорту природних ресурсів у бік його збільшення за рахунок високоякісної наукомісткої продукції.
Досі не вирішено питання охорони прав промислової власності. Законодавством винахідники майже не захищені, практика розгляду спорів з авторського і патентного права вкрай недосконала, про що свідчить судова статистика. Крім того, інноваційна творчість має слабку мотивацію. Триває процес виїзду перспективних вчених (віком до 50 років) за кордон, середній вік докторів і кандидатів наук дедалі збільшується. Кількість працівників найвищої кваліфікації за останні десять років скоротилася удвічі.
На думку авторів, доцільно повернутися до практики створення відомчих інноваційних фондів із запровадженням оновленого механізму розподілу ресурсів, що базується на спільному фінансуванні інноваційних проектів на пріоритетних напрямах разом із недержавними структурами на засадах партнерства (у такому разі ризик і прибуток розподіляють відповідно до суми вкладених сторонами коштів). Треба також поширити практику прямого державного фінансування інноваційних інвестицій у рамках реалізації програм модернізації промисловості (створення державних інноваційних підприємств, підтримка розвитку технопарків та інше), причому фінансувати слід лише ті інвестиції, ефективність яких можна спрогнозувати, оцінити й проконтролювати. Це має здійснюватися в умовах прозорості та відкритості.
Погоджуємося з думкою Л. Федулової, яка вважає, що головним об'єктом державної підтримки інновацій мають бути науково-технічні програми корпорацій, відібрані на конкурсній основі.
Дослідження, виконані автором разом з іншими науковцями Державної установи Інститут економіки і прогнозування НАН України, дають підстави зробити висновок, що необхідно вжити невідкладних заходів з модернізації системи державної підтримки інноваційних процесів у корпоративному секторі. Зокрема:
— ініціювати створення науково-дослідних центрів зі змішаним (державно-приватним) фінансуванням;
— створити надійну систему кон'юнктурних досліджень ринкового попиту на науково-технічну та інноваційну продукцію через утворення державної чи державно-приватної науково-консультаційної інституції;
— забезпечити прямі державні замовлення на інноваційну продукцію, зокрема — у рамках реалізації державних програм енергозбереження, інформатизації та розвитку інформаційно-комунікаційних технологій тощо;
Федулова JI.I. Корпоративні структури в інноваційній діяльності: світовий досвід і можливості для України // Економіка і прогнозування. — 2004. — № 4. — С. 9—27.
— сформувати на рівнях як центрального, так і місцевих бюджетів програми, спрямовані на розвиток комунальних інформаційних мереж (кабельного телебачення, Інтернет-мереж тощо), впровадження інноваційних технологій енергозбереження та обліку ресурсовитрат, впровадження сучасних технічних засобів і методик у практику діяльності соціальної сфери (охорона здоров'я, освіта тощо) та інших, які заохочуватимуть придбання та використання сучасного інноваційного устаткування;
— забезпечити інтеграцію бюджетного фінансування прикладних наукових досліджень у систему державних та змішаних інвестицій у рамках складання бюджету розвитку6;
— розробити й запровадити механізми надання істотних пільг промисловим підприємствам, що впроваджують інновації і реалізують інноваційну продукцію (встановлення податкових канікул, фінансування частини науково-прикладних досліджень за рахунок місцевого бюджету, державне замовлення інноваційної продукції тощо);
— створити галузеві і місцеві інноваційні фонди, які формуються за рахунок бюджетних коштів, внесків підприємств та спонсорів;
— поширити практику прямого державного фінансування інноваційних інвестицій у рамках реалізації програм модернізації промисловості (створення державних інноваційних підприємств, підтримка розвитку технопарків та інше), причому фінансувати треба лише ті інвестиції, ефективність яких можна спрог-нозувати, оцінити і проконтролювати;
— поширити практику надання інноваційним підприємствам середньострокових кредитів із зниженням кредитної ставки (з одночасним відшкодуванням банкам різниці ціни за користування кредитом за рахунок держбюджету);
— підвищити рівень фінансування фундаментальної і прикладної науки до загальноприйнятих розмірів та забезпечити реалізацію додаткових заходів щодо залучення молоді до наукової роботи (шляхом пільгового житлового кредитування, встановлення підвищених стипендій, збільшення оплати праці молодих вчених та інше);
— реформувати систему управління науково-технічною та інноваційною діяльністю (насамперед усунувши дублювання в діяльності державних установ і створивши єдиний моніторинговий орган з певними владними повноваженнями), удосконалити економічно-правові відносини щодо охорони прав промислової власності, розробити і запровадити методики оцінки інтелектуальної власності, забезпечити підвищення кваліфікації державних службовців з питань організації інноваційної діяльності;
— усунути можливість неоднозначного трактування вимог правових актів щодо регулювання інвестиційної та інноваційної діяльності, вжити заходів з підвищення публічності і гласності (зокрема за допомогою громадських обговорень та слухань) у сфері управління інноваційним розвитком;
— розширити застосування організаційно-економічних форм стимулювання інноваційної діяльності на місцевому рівні (проведення виставок і конференцій, розширення наукових досліджень цієї проблематики, інформування через ЗМІ).
Література
Проблеми та пріоритети формування інноваційної моделі розвитку економіки України. Наукова доповідь (за ред. Я. Жаліло). — К..: НІСД, 2005.
