КОНЦЕПТУАЛНІ
ЗАСАДИ СТРАТЕГІЇ ЕКОНОМІЧНОГО ПРОТЕКЦІОНІЗМУ
Затяжний характер трансформаційного процесу, який відбувається в економіці України, відсутність помітних позитивних тенденцій, незважаючи на досягнення та тривале утримання зовнішніх ознак макроекономічної стабілізації, змушують звернутися до оцінки ефективності економічної політики, здійснюваної в державі. Практика свідчить, що реалізація державної економічної політики, не підпорядкована єдиній стратегії державотворення, не спрямована на безпосередню реалізацію національних інтересів у сфері економіки і не обмежена необхідністю суворого дотримання вимог національної економічної безпеки, не усунула успадковані від радянських часів диспропорції та фактично не забезпечила розбудову в Україні повноцінної ринкової економіки. Відсутність послідовної антикризової політики призводить до посилення економічних дисбалансів і, як наслідок, до фінансової і валютної криз, які є насправді виявами загальноекономічної трансформаційної кризи.
Аналіз економічної ситуації в Україні свідчить про те, що комплекс серйозних проблем, які перешкоджають розвитку внутрішнього ринку, наповненню реальним змістом декларацій про підтримку вітчизняного виробництва, гальмують соціально-економічний розвиток країни, не вирішений через дію чотирьох головних чинників економічної кризи.
1. Неефективність системи управління власністю. Керівництво підприємств фактично непідконтрольне акціонерам – державі або приватним особам. Не сформувалося коло ефективних приватних власників.
2. Недосконалість створених ринкових інститутів (фінансово-банківської системи, фондового ринку, торговельної мережі тощо), які містять стимули для обслуговування процесу споживання власності, а не її створення.
3. Постійне порушення урядом своїх зобов’язань, насамперед з бюджетних витрат. Зростає фіскалізація бюджетної політики.
4. Нестабільність законодавства, яка не дозволяє суб’єктам господарювання здійснювати перспективне планування своєї діяльності. Значною є залежність економічної політики від вимог міжнародних фінансових кіл. Державна політика залишається непрозорою.
Ці чинники породжують численні проблеми, найбільш складні з яких такі [4].
Зниження платоспроможного попиту внаслідок гіперінфляції і втрати банківських заощаджень, а після цього – невиправдано жорсткого обмеження грошової пропозиції є, на думку авторів, першопричиною кризи внутрішнього ринку і зниження обсягів вітчизняного виробництва. Ця ж причина призвела до знецінення оборотних коштів підприємств, і особливо – їхньої грошової складової, що зумовило бартеризацію і платіжну кризу, утворивши таким чином «зачароване коло». Панування на українському ринку імпортних товарів широкого вжитку штучно зменшує і без того вкрай низький платоспроможний попит кінцевих споживачів, зумовлений мізерним рівнем доходів населення.
«Окупація» внутрішнього ринку іноземними товарами зумовлена передчасною і вкрай радикальною лібералізацією імпорту без відповідних економічних і нормативно-правових заходів, спрямованих на захист ринку, є важливою причиною того, що економічна криза в Україні досі не подолана. «Тіньове» виробництво і контрабанда завершили наступ на легального товаровиробника. Популярні твердження стосовно позитивного впливу лібералізації внутрішнього ринку на рівень конкуренції, а отже, на підвищення вимог до рівня продукції українського виробника не витримують критики, оскільки контрабандна продукція не тільки значно дешевша за вітчизняну за рахунок несплати податків, низької якості й недотримання державних стандартів, а й у багатьох випадках постачається на демпінгових умовах.
Вжиті раніше заходи щодо захисту внутрішнього ринку не дали очікуваних результатів через малоефективну роботу митниці, МЗЕЗТоргу і податкових органів. Так, розбіжність між статистичними даними Митної служби України й відповідного закладу Польщі щодо обсягу ввозу з Польщі в Україну взуття у 1998 р. становила 75 разів. Якщо виходити з даних Митної служби, минулого року з Туреччини в Україну ввезено всіх видів одягу на 991 тис. дол. США (0,02 цента на одного жителя) [7]. Очевидно, що ці дані в десятки, якщо не у сотні разів менше за фактичні.
Крім того, протягом кількох останніх років проблема загострювалася через політику «дорогих грошей» Національного банку, що створювало умови максимального сприяння імпорту. Так, після лібералізації обмінного курсу наприкінці 1994 р., за 1995 – I півріччя 1998 р. споживчі ціни в Україні зросли у 4,473 раза, в той час як гривня девальвувала лише на 98%. Відхилення обмінного курсу гривні від стану ринкової рівноваги склало 2,258 раза [1]. Тому осінню фінансову кризу 1998 р. та обвал гривні у грудні 1999 р. можна вважати неминучою компенсацією цього штучно створеного ревальваційного розриву.
Конкурентоспроможності вітчизняної продукції значно перешкоджає надмірно висока собівартість, яка формується на основі завищених цін на електроенергію, газ, нафтопродукти, послуги транспорту через неефективну політику державного регулювання природних монополій. Негативним чинником є дорожнеча банківських кредитів. Абсолютно неприпустимим є той факт, що за річного рівня інфляції 19% облікова ставка НБУ становить 45% річних, у той час як річна ставка по кредитах комерційних банків коливається від 45% до 100% (у 1992-1996 рр. річна процентна ставка по кредитах у Польщі коливалася від 26% до 39%, а індекс інфляції в ці роки не був нижчим за 20% [13]). Національний банк, утримуючи високий рівень облікової ставки і не сприяючи зниженню ціни кредитів, витісняє обіг грошових ресурсів у «тінь». Здійснюючи жорстку монетарну політику, він також обмежує потенціал інноваційного зростання, перешкоджає технологічній реконструкції виробництва з метою зниження його матеріаломісткості, підвищення технічного рівня продукції.
Спостерігається парадоксальна, на перший погляд, ситуація, коли реальний сектор економіки функціонує в умовах «грошового голоду», а в банківській системі створилася надлишкова ліквідність. Це – наслідок не лише високих ризиків. Очевидно, що українські комерційні банки набули досвіду одержання легких прибутків на спекулятивних операціях з валютою і державними цінними паперами, внаслідок чого «розучилися» плідно працювати з виробничими підприємствами. За 9 місяців 1999 р. кредити комерційних банків, надані суб’єктам господарювання України, складали лише 9,6% ВВП, а в Польщі 1997 р. – 24,6%. При цьому 46% кредитів надається в іноземній валюті. Упродовж 1994-1997 рр. частка довготермінових кредитів становила 11%, і навіть її підвищення у 1998-1999 рр. до 20% не може забезпечити налагодження нормального інвестиційного процесу.
Розширенню внутрішнього ринку України, підвищенню гнучкості реагування виробників на коливання попиту не сприяє розірвання процесу товарообороту з причини ліквідації оптової ланки торгівлі. Нині практично відсутнє взаємовигідне співробітництво між виробництвом і роздрібною торгівлею, оскільки остання здебільшого працює як мережа збуту імпортної продукції. Водночас у розвинутих країнах процес товарообороту грунтується на торговельно-закупівельних корпораціях, які забезпечують оперативне доведення продукції до кінцевого споживача з мінімумом трансакційних витрат.
Останніми роками чи не в найтяжчий тягар для українського товаровиробника перетворилася податкова система. Її деструктивний вплив посилюється збільшенням тиску на легально діючі підприємства за практичної відсутності дієвих заходів щодо залучення до сфери легального обороту продукції і коштів «тіньової» економіки. Проте головна причина надмірного податкового тягаря – глибоке падіння виробництва та криза забезпеченості оборотними коштами, що призвело до зростання частки податкових відрахувань в активах підприємств. Теза про надмірність державного споживання, яку застосовують деякі аналітики [12], не витримує критики, оскільки переважна частка витрат консолідованого бюджету (понад 60% у 1998 р.) спрямовується сьогодні на соціальні потреби. Отже, йдеться про звуження бюджетної сфери загалом – охорони здоров’я, правоохоронної діяльності, освіти, культури тощо. Це, зрештою, ставить питання: чи готовий народ на жертви заради держави, яка не в змозі забезпечити його громадянські права і свободи?
За весь період реформ не досягнуто помітного прогресу в сфері управління державною і муніципальною власністю. Не створено ефективних структур управління державною власністю навіть у її теперішніх незначних розмірах. Результатом приватизації стало виникнення нової форми власності – «приватизованої», яка займає проміжне становище між державною і приватною.
Відсутність ефективних власників та механізму їх доступу до фінансових ресурсів нині є суттєвим гальмом економічного зростання в Україні. Саме тому важливою політичною проблемою подальших економічних реформ стає необхідність ревізії та модернізації механізму відбору ефективних власників. Акцент, на думку авторів, має бути зроблено на синхронній зміні структури прав і інститутів управління власністю з особливою увагою до підвищення ефективності державного контролю за використанням прибутків від власності.
Успішному здійсненню структурної перебудови, підвищенню конкурентоспроможності продукції перешкоджає практика розукрупнення і деспеціалізації виробництв, руйнування великих народногосподарських комплексів. Багато років суспільній свідомості нав’язується міф про те, що основою економік розвинутих країн є малі підприємства. Між тим, у сучасній економіці малий бізнес виконує роль ринкового придатку великих корпорацій. Саме останні, і передусім найбільші транснаціональні корпорації, визначають вплив розвинутих країн у глобальному масштабі. Тільки великі підприємства й об’єднання можуть акумулювати фінансові ресурси в обсязі, достатньому для ефективного технічного переозброєння і реконструкції, налагодити масовий випуск нової продукції, здатної конкурувати з продукцією великих корпорацій розвинутих країн. Малий бізнес також виконує специфічні функції:
- забезпечує гнучкість пропозиції товарів і послуг відповідно до умов попиту;
- сприяє зростанню «середнього класу» та внутрішніх джерел інвестицій;
- сприяє підвищенню рівня зайнятості.
Тому політика розукрупнення виробництв може призвести до єдиного і закономірного результату – «звільнення» внутрішнього ринку України від вітчизняної продукції для неподільного панування на ньому іноземних виробників. За умов сучасної кризи великих виробництв малий бізнес переважно здійснив переорієнтацію на іноземних виробників. Останні підтримують таку трансформацію малого підприємництва в Україні, оскільки це об’єктивно сприяє зниженню їхніх трансакційних витрат та закріпленню за ними певних секторів українського ринку. У зв’язку з цим, на даному етапі пріоритетний розвиток малого і середнього бізнесу без урахування його галузевої належності в умовах дефіциту фінансових ресурсів можливий лише за рахунок занепаду великих виробництв і призводитиме до подальшої депресії великого бізнесу та національної економіки загалом [9].
Гострою проблемою українських виробників є низький технічний рівень основних фондів, невідповідність наявних технологій вимогам конкурентного середовища. Однак цей факт, як відомо, не перешкоджає підвищенню використання наявних потужностей у тих галузях, які зорієнтовані на реальний платоспроможний попит, зокрема з боку іноземних споживачів (виробництво чавуну, прокату чорних металів, сірчаної кислоти, хімічних волокон, целюлози тощо). Водночас основні фонди галузей, що виробляють товари народного споживання, завантажені на 10-30%. Сподівання на іноземних інвесторів не виправдовуються через несприятливий інвестиційний клімат, зумовлений саме кризою внутрішнього ринку внаслідок дії наведених вище чинників. Вітчизняні інвестиційні ресурси також не спрямовуються до реального сектора економіки через те, що їхня висока ціна, обумовлена рідкісністю та високим рівнем ризику вкладення, не може бути компенсована у малоефективній, стагнуючій економіці. Обсяги капіталовкладень в Україні у 1999 р. становили 18% рівня 1990 р.
Через те, що не було розроблено обгрунтованої зовнішньоекономічної стратегії на перехідний період, виникає об’єктивна розбіжність між зовнішньополітичною орієнтацією і стратегічними політико-економічними інтересами України. Внаслідок цього, тоді як у внутрішній політиці постає завдання здійснення структурної перебудови, підвищення у виробництві частки продукції високого ступеня переробки, високих технологій, товарів народного споживання, зовнішньоекономічні зв’язки впливають у протилежному напрямі, сприяють розвитку сировинно-експортних галузей з низькою часткою доданої вартості, одночасно пригнічуючи розвиток пріоритетних виробництв. Залежність економіки України від фінансових ін’єкцій з боку іноземних кредиторів позбавляє державу спроможності здійснювати власну незалежну зовнішньоекономічну політику. В зовнішньоекономічній стратегії де-факто домінує торгово-посередницька модель, яка спрямована на консервацію сировинної структури українського експорту. Це означає, що зовнішньоекономічні зв’язки України на нинішньому етапі розвиваються переважно шляхом інкорпорації замість інтеграції [10].
Нагромадження зазначених диспропорцій спонукає державу активізувати контроль за дотриманням фіскальної та платіжної дисципліни. Це супроводжується розширенням розподільчої та фіскально-репресивної функцій багатьох ланок виконавчої влади, викликає протистояння бізнесу і влади та втечу бізнесу в «тінь», розмиває довіру до влади. Одним з найгірших наслідків затягування реальних реформ є критичний життєвий рівень переважної більшості населення. Сьогодні саме це заважає забезпечити соціальний консенсус, об’єднати націю навколо ідей реформ.
Отже, практична реалізація пріоритетів економічного розвитку залежить від того, наскільки успішно розв’язуватимуться як наведені, так і інші проблеми, що перешкоджають відродженню вітчизняного виробництва. Виклики часу обумовлюють необхідність розробки та реалізації якісно нових пріоритетів економічної стратегії держави. Продуктивності цього процесу сприяють одержання новообраним Президентом кредиту довіри народу на п’ять років, активізація інтелектуального потенціалу конструктивних громадських та наукових сил в контексті передвиборного процесу. Тому на даному етапі є потенційна можливість подолати негативні тенденції та сформувати конкретні заходи й політико-економічні механізми нової стратегії економічного розвитку, що має замінити стратегію «макроекономічної стабілізації» та забезпечити національне економічне відродження через відродження вітчизняного виробництва, вітчизняного капіталу і вітчизняного ринку. Визначити відповіді України на виклики-2000, виробити конкретні заходи економічної політики національного економічного відродження та політико-економічні механізми їхнього втілення у життя – головне та першочергове завдання науковців, аналітиків, політиків від економіки, представників громадських об’єднань, підприємців-практиків.
З точки зору авторів, ефективною стратегією нового етапу економічних реформ, яка має стати альтернативою сучасній економічній політиці, що призводить до консервування структурних диспропорцій та стагнації національної економіки, може бути лише стратегія економічного протекціонізму.
Слід зазначити, що певні кола в Україні, насамперед пов’язані з іноземним виробничим і торговельним капіталом, спромоглися щодо терміна «протекціонізм» створити атмосферу нерозуміння і несприйняття. Зокрема, стверджується, що суть політики протекціонізму полягає виключно в ізоляції України від зовнішніх ринків, штучній підтримці неефективних виробництв та поширенні так званої «віртуальної економіки», яка споживає додану вартість [2].
У класичному розумінні протекціонізм (від латинського protectio – покровительство, захист) трактується як «державна політика, спрямована на заохочення вітчизняної економіки, її захист від іноземної конкуренції, на розширення зовнішніх ринків» [11]. В історичному розрізі політика протекціонізму широко застосовувалася на етапі початкового нагромадження капіталу, оскільки сприяла прискореному розвитку промисловості та концентрації капіталів. Політика протекціонізму як різновид державної економічної політики здійснювалася й здійснюється всіма розвинутими країнами світу. До набуття статусу світових економічних лідерів її схвалювали і Великобританія (до середини XIX ст.), і США (до початку XX ст.). До політики вільної торгівлі вони частково перейшли лише тоді, коли отримали значні конкурентні переваги на світових ринках. Різноманітні заходи протекціоністської політики (митні тарифи, квоти, антидемпінгові санкції тощо) широко застосовуються розвинутими країнами і сьогодні, у чому вже пересвідчилася й Україна (антидемпінгові процеси проти українських металургів в США і Мексиці, жорстке обмеження імпорту українського текстилю в Європу тощо). За підрахунками фахівців МЗЕЗТоргу, з 1992 р. українські підприємства втратили від антидемпінгових санкцій 1-1,5 млрд дол. США. На осінь 1999 р. 13 країн світу за 26 товарними групами здійснювали проти України понад 100 антидемпінгових розслідувань [6]. Всупереч вимогам економічної безпеки України світові фінансові організації й іноземні торговельні партнери нав’язують їй такий безпрецедентно лібералізований режим зовнішньої торгівлі, який в умовах кризи внутрішнього ринку відкладає на невизначений термін повноцінну участь країни у європейському і світовому поділі праці.
З огляду на глобалізацію економічних процесів та дедалі більшу відкритість економік, набуває поширення думка про те, що політика протекціонізму має обмежуватися лише короткотерміновими заходами, а в стратегічному плані повинна відійти у минуле. Так, у період після Другої світової війни, за умов інтернаціоналізації господарського життя та збільшення відкритості економік, розвинуті країни світу відмовилися від політики прямого протекціонізму, змістивши центр уваги на забезпечення експортної експансії. Змінилися відповідно й методи протекціоністської політики. Відбувся перехід від традиційних кількісних обмежень та митного регулювання до державних субсидій та цільових кредитів експортерам, зросла роль нетарифних бар’єрів – вимог щодо відповідності продукції технічним стандартам, санітарним та іншим нормам. Як засоби протекціонізму розглядаються також класичні важелі економічного регулювання – політика валютних курсів та облікових ставок [8]. Проте конкуренція як основа ринкової економіки існуватиме завжди, лише зміщуючись з міждержавного на міжкорпоративний рівень. Отже, глобалізація та відкритість економіки не є підставами для нехтування економічними інтересами держави.
Протекціонізм на сучасному етапі слід розглядати як державну економічну стратегію у вигляді комплексу взаємопов’язаних, обгрунтованих і реалістичних заходів, що сформовані на якісно нових принципах. На думку авторів, стратегію економічного протекціонізму доцільно розуміти як комплекс заходів щодо забезпечення засобами держави рівноправної конкуренції на внутрішньому ринку України. Така стратегія має передбачати реалізацію політики цілеспрямованого сприяння розвитку ефективних вітчизняних виробництв, національного капіталу, що діє у межах чинного законодавства, доходів та рівня споживання населення України, активної підтримки становлення сучасної конкурентоспроможної економічної системи. Додання означення «економічний» до цього визначення свідчить про його більш широкий зміст. Між тим, сенсом даної політики є саме захист та підтримка державою елементів національної економічної системи – на відміну від нейтрально-відстороненого ставлення до них, характерного для консервативно-ліберальних концепцій. Саме такий зміст стратегії економічного протекціонізму був сформульований Центром антикризових досліджень на круглому столі «Україна на порозі XXI століття – до політики економічного протекціонізму» (Київ, 11 листопада 1999 р.) [10].
Важливо підкреслити, що економічний протекціонізм лише тоді не призведе до автаркії і штучного гальмування структурних і технологічних перетворень, коли він виходитиме не з позиції обмеження конкуренції, а з необхідності забезпечення на внутрішньому ринку України добросовісної конкуренції. Це – основний принцип нового змісту зазначеної стратегії, що й відрізняє її від штучно поширеного у суспільній свідомості традиційного розуміння.
Відповідно до цього принципу стратегія економічного протекціонізму спрямована на такі заходи:
· не створювати для виробників «тепличні» умови, але забезпечувати нормальні можливості для господарської діяльності та рівноправної конкуренції. Сприяння ресурсотворчій діяльності національного капіталу на внутрішніх ринках має відбуватися через тимчасове обмеження надходження на них імпортованих товарів та суттєве розширення внутрішнього платоспроможного попиту;
· забезпечити термінове відновлення місткості внутрішнього ринку як найкращого способу поширення позитивного ефекту від економічного зростання. Розвиток підприємств торговельно-фінансового сектора повинен відбуватися не за рахунок, а внаслідок зростання виробництва в реальному секторі економіки. Розширення внутрішнього ринку має сприяти розвитку виробництва товарів народного споживання і сфери послуг, що стимулюватиме прискорене капіталотворення для послідовної реалізації динамічних структурних пріоритетів – розвитку ракетно-космічної галузі, ВПК і наукомісткого машинобудування;
· припинити практику невиконання державою зобов’язань перед власним населенням та підприємствами. Бюджет має стати справжнім законом, виконання якого держава зобов’язана дотримуватися перед підприємствами і населенням;
· забезпечити реалізацію факторних переваг України, серед яких основними є геоекономічні чинники, наявність родючих сільськогосподарських угідь, висококваліфікована робоча сила, значний науковий потенціал, розвинена виробнича інфраструктура. Значні ресурси у цих напрямах дають підстави очікувати суттєвого зростання ВВП лише за рахунок збільшення їхнього використання;
· враховувати у практичній діяльності соціально-економічні та політичні особливості України. Зокрема, найхарактернішою є гостра нестача капіталів і «грошовий голод», які буквально паралізували товарно-грошовий обіг, трансформувавши його в примітивні натурообмінні форми. Тому потрібно негайно припинити подальшу декапіталізацію національної економіки, що нині активно стимулюється засобами кредитно-грошової політики.
Орієнтирами стратегії економічного протекціонізму має бути формування збалансованих відтворювальних пропорцій в економічній системі та розвиток механізмів, відповідальних за економічне відтворення, а саме:
- забезпеченість народного господарства достатніми для стійкого розвитку обсягами матеріально-сировинних ресурсів та інвестиційних товарів, товарів народного споживання;
- формування дієздатних фінансово-бюджетної та грошово-кредитної систем;
- консолідація економічних інтересів громадян, суб’єктів господарської діяльності, регіонів, держави у напрямі стійкого економічного розвитку;
- поєднання стимулів підвищення економічної ефективності та продуктивності праці зі збереженням соціальної злагоди;
- забезпечення ефективного включення національної економіки до світогосподарської системи, яке поєднує розвиток експортного потенціалу, задоволення потреб внутрішнього ринку, захист вітчизняних товаровиробників та розвиток їхньої міжнародної конкурентоспроможності.
Зазначені орієнтири можна досягти лише активними заходами державної політики щодо цілеспрямованого сприяння розвитку ефективних вітчизняних виробництв, національного капіталу, який діє у межах чинного законодавства, доходів та рівня споживання населення України, активної підтримки становлення в Україні сучасної конкурентоспроможної економічної системи.
Комплекс заходів економічного протекціонізму повинен включати:
- інституційно-правовий протекціонізм (захист власності та прав власників, захист інвестицій, максимальне спрощення процедури започаткування бізнесу, юридичне забезпечення розвитку ринкових інститутів);
- монетарний протекціонізм (захист стабільності грошового обігу та системи розрахунків, стимулювання капіталотворення, забезпечення господарської діяльності достатнім обсягом платіжних засобів та кредитних ресурсів);
- фіскальний протекціонізм (податкове стимулювання пріоритетних секторів економіки, бюджетне стимулювання економічної активності);
- ціновий протекціонізм (зниження тарифів на продукцію природних монополій, встановлення обмежень рентабельності на основні витратоутворюючі товари);
- соціальний протекціонізм (захист і підвищення доходів та стандартів споживання населення);
- зовнішньоекономічний протекціонізм (захист внутрішнього ринку від нерівноправної конкуренції з боку імпортних товарів із застосуванням механізму митних тарифів, квот, антидемпінгових процедур, технічного регулювання тощо).
На думку авторів, саме перехід від політики макроекономічної стабілізації до реалізації комплексу заходів економічного протекціонізму складає зміст активізації ринкових реформ в Україні.
При визначенні технології реалізації нової економічної стратегії для України слід врахувати наступне:
· неможливість забезпечення одночасного досягнення зростання в усіх галузях через «надмірно депресивний» стан вітчизняного ринку, виробництва і споживання, що загрожує інфляційною спіраллю в разі звичайного підвищення рівня доходів населення та підприємств;
· крайню обмеженість фінансових ресурсів, доступних на перших етапах здійснення політики стимулювання економічного зростання;
· реальну загрозу непродуктивної витрати навіть цих обмежених ресурсів, відпливу їх з країни чи до «тіньового» сектора в разі збереження несприятливого загального клімату для вітчизняного підприємництва та продовження політики «затягування пасків».
Отже, надзвичайної ваги набуває проблема визначення напрямів застосування заходів щодо економічного стимулювання, які забезпечили б мінімізацію їхнього неминучого дестабілізуючого впливу за максимізації стимулюючого ефекту [3].
Неможливість здійснення агресивної монетарної політики, як і відсутність практичних заходів щодо нормалізації товарно-грошового обігу і стимулювання капіталотворення, часто виправдовують нестачею фінансових ресурсів. Проте навіть за збереження грошового дефіциту в суспільстві залишаються невикористаними резерви, мобілізація яких негайно дозволила б суттєво поліпшити ситуацію. Серед невикористаних резервів можна виділити такі:
- ресурси банківської системи, що практично не обслуговують матеріальне виробництво;
- кошти населення, що зберігаються «в панчохах»;
- масштабний відплив капіталів за кордон;
- агресивно стримуюча легальне виробництво податкова система;
- безпрецедентна «тінізація» економіки, що становить від 40% до 60% ВВП.
Головним результатом стратегії економічного протекціонізму має стати утворення нових вітчизняних капіталів. Основними напрямами пожвавлення процесів капіталотворення є наступні:
- стимулювання підприємництва в реальному секторі економіки;
- пожвавлення процесу кредитування шляхом збільшення обсягів рефінансування і регулювання структури кредитного портфеля комерційних банків з боку НБУ;
- залучення коштів населення в банківську систему шляхом запровадження механізмів державних позик і гарантування банківських вкладів;
- оздоровлення і концентрація банківської системи, стимулювання комерційних банків до зниження позичкового відсотка;
- радикальне реформування податкової системи у напрямі зміщення акцентів на фіксовані податки і забезпечення її максимальної прозорості для підприємств.
Важливою умовою підвищення ефективності відтворювальних процесів і усунення диспропорцій нерозвиненого ринкового господарства є реформа прав власності, мета якої – створення ефективної системи корпоративного управління. Першочерговий захід – впровадження юридичних механізмів, що забезпечують виконання акціонерами своїх функцій повноправних власників. Зазначене стосується й забезпечення ринкового управління державними і комунальними активами.
Взагалі держава є найпотужнішим суб’єктом капіталотворення, яке здійснюється, зокрема, через використання державної власності. Приватизація останньої без відстеження інвестиційних наслідків і ефективності роботи приватизованих підприємств призвела до закономірних негативних результатів. У зв’язку з цим подальше роздержавлення власності слід здійснювати з урахуванням потреб національної безпеки і національних економічних інтересів України, що передбачає:
- інвентаризацію державного майна;
- обгрунтоване виокремлення стратегічно важливих підприємств, які не підлягають приватизації (до кола яких входять усі природні монополії та об’єкти ВПК);
- передбачення можливості реприватизації підприємств, власники яких не виконали взятих на себе інвестиційних, податкових і соціальних зобов’язань;
- вилучення доходів від приватизації з державного бюджету та їхнє спрямування у спеціальний банк для нарощування централізованого інвестиційного потенціалу;
- радикальне підвищення ефективності управління державним сектором економіки, для чого слід розширити відповідні функції і повноваження галузевих міністерств;
- використання доходів від діяльності державних підприємств та частки державної власності у корпоратизованих підприємствах для забезпечення економічного зростання та структурної перебудови.
Ефективно працюючий державний сектор, необхідність якого для економіки України не викликає сумніву, має виконувати низку суспільно важливих функцій, зокрема регулятора процесів капіталотворення, своєрідного «якоря» української економіки, що забезпечує певний рівень стабільності в умовах нестійкості світової економічної системи.
На думку авторів, відновлення економічного зростання має починатися у галузях з нетривалим періодом обороту капіталу та зорієнтованих переважно на споживчий ринок. До таких галузей належать виробництво товарів народного споживання (ТНС) та пов’язаний з ним АПК. Вони насамперед зацікавлені у розширенні внутрішнього ринку, захисті його від надмірної іноземної конкуренції. При цьому йдеться не (або не лише) про надання пільг за галузевим принципом, а передусім про встановлення загальних параметрів економічної політики (монетарна, бюджетна, валютна, митна тощо) в інтересах зазначених галузей. Важливо, що завдяки короткому періоду обороту капіталу галузі з виробництва ТНС є менш чутливими до підвищення темпів інфляції, яке є, зазвичай, характерним для періоду відновлення споживчого попиту та початку економічного зростання після тривалої стагнації. Важливо зазначити, що наявність розвиненої структури малих приватних підприємств з роздрібної торгівлі та громадського харчування дає змогу спрогнозувати досить оперативну реакцію споживчого ринку на зростання внутрішнього попиту, що послабить інфляційний вплив останнього.
Зростання виробництва продукції зазначених галузей дозволить забезпечити первинне генерування фінансових ресурсів та поступово відновити відтворювальний процес на підприємствах та в народному господарстві загалом, виробити економічно обгрунтований механізм визначення ефективності виробництв та забезпечення їхньої конкурентоспроможності. Критеріями успішності економічної стратегії на даному етапі є зближення рівнів прибутковості виробничого та торговельно-фінансового капіталів, забезпечення достатніми ресурсами відтворювальних процесів, зниження фіскального тиску на промислові підприємства, нормалізація платіжної дисципліни й процесів ціноутворення.
Пріоритетне зростання згаданих галузей, крім того, має виконати кілька взаємопов’язаних завдань, які й становлять зміст першого етапу економічного відродження. По-перше, завдяки їхній досить високій працемісткості відбудеться швидке поширення ефекту від зростання у вигляді кумулятивного підвищення доходів зайнятих у цих галузях, а отже, збільшення місткості внутрішнього ринку. По-друге, завдяки підвищенню платоспроможності значної кількості підприємств та населення суттєво поліпшиться становище базових галузей, зокрема – енергетики. По-третє, відновлення зростання за рахунок підвищення рівня використання наявних потужностей, яке вимагає мінімальних капіталовкладень, досить швидко призведе до перенакопичення капіталу в галузі й утворення тимчасово вільних фінансових ресурсів як інвестиційного потенціалу для технологічного оновлення більш складних перспективних виробництв.
На наступному етапі нагромаджений інвестиційний потенціал повинен бути використаний для розвитку галузей, в яких Україна має перспективні порівняльні конкурентні переваги (переважно – галузі з високим рівнем доданої вартості, зокрема – ВПК), що надасть економічному розвитку інноваційно-технологічної спрямованості, сприятиме експортній експансії українських виробництв. Ці галузі отримають сприятливі умови у вигляді вже структурованого та місткого ринку, готового до споживання складних товарів тривалого користування, а також попиту на технологічне устаткування з боку підприємств груп ТНС та АПК, які дійшли до стадії оновлення виробничих фондів. На даному етапі є підстави очікувати початку масштабного припливу іноземних інвестицій на грунті зростання, що розпочалося, насамперед – повернення до України її «тіньових» капіталів та приплив капіталів з країн СНД. Кваліфікований підхід до інвестування у цих сферах надає можливість прогнозувати пошук інвесторами передусім своєрідних «точок зростання», визначальною ознакою яких є зростання віддачі на капітал та зниження питомих витрат виробництва, і які є основою нового технологічного устрою в економіці [5]. На базі розвитку таких «точок» має розвинутися масове зростання інвестиційних процесів у першу чергу з приватних джерел на базі фінансових ресурсів, акумульованих протягом першого етапу.
Становлення на внутрішньому ринку вітчизняних виробників ТНС та АПК на другому етапі дасть змогу поступово послабити прямі протекціоністські обмеження щодо імпорту, введені для «запуску» економічного зростання, що має полегшити для виробників складної продукції вихід на зовнішні ринки. Це також створить реальне підгрунтя для підвищення макроекономічної стабільності, стійкості національної грошової одиниці, посилення контролю держави за забезпеченням рамкових умов для рівноправної конкуренції.
Подолання конкуренції капіталів у вигляді «перетягування ковдри» та перехід до конкуренції, що базується на ефективності їхнього інвестування, можливе, на думку авторів, за рахунок переходу від тактики монетарної стабілізації до цілеспрямованої стратегії «агресивної гривні». Мета такої стратегії – досягнення реального наповнення гривні через «агресивну» монетарну політику – розширення сфери обігу гривні, розбудову кредитно-фінансових інститутів та їхнього потенціалу, узгодження фіскальної та грошово-кредитної політик між собою та з потребами структурної перебудови, формування «бюджету зростання», спрямованого на активізацію економічних процесів, здійснення політики на валютному ринку та курсової політики, зорієнтованих на підтримку процесів капіталотворення.
Виконання поставлених завдань вимагає розпочати перший етап нової економічної стратегії з реалізації державою потужного стимулюючого пакету заходів зі значною емісійною складовою та вжиття адекватних заходів щодо мінімізації їхнього дестабілізуючого впливу. За умов, що склалися, проведення «точкової» емісії із наступним перерозподілом отриманих коштів на виконання конкретної державної програми довело свою неефективність. По-перше, така політика лише зміцнює «політизацію» капіталів у конкуренції за чергову порцію наддефіцитних коштів. По-друге, ефект від реалізації такої державної програми мінімальний, оскільки вона відбувається на тлі незмінних вузькості попиту та падіння пропозиції товарів у галузях, не охоплених програмою. Отже, необхідний масований вплив у вигляді прямої емісії та конверсії основної маси заборгованостей в ліквідні цінні папери, який здатний у короткий термін досягти суттєвого пожвавлення як сукупного попиту, так і сукупної пропозиції і має, відповідно, збільшити дійсний коефіцієнт монетизації економіки (з урахуванням квазі-грошової складової) щонайменше вдвічі.
Досягти максимального позитивного та мінімального негативного ефекту заходів додаткової грошової емісії можливо спрямуванням її виключно через спеціально створену державну фінансову інституцію, завданням якої має стати видача цільових кредитів з відсотковою ставкою майже на рівні офіційного рівня інфляції. Умови надання таких кредитів повинні передбачати передусім їхнє пропорційне використання на погашення заборгованості та виплати заробітної плати, придбання сировини та матеріалів, технологічне оновлення виробництв, розбудову постачально-збутової інфраструктури тощо. Слід передбачити суворе дотримання вимог податкового законодавства, поетапне погашення кредиту у наперед визначені терміни, а також додаткові вимоги щодо асортименту продукції, її технологічного рівня, забезпечення робочих місць. У разі недотримання проміжних та кінцевих вимог кредитор (держава) має безумовне право на частину майна боржника, що відповідає сумі несплаченого боргу.
Особливого значення набуває створення механізму, що забезпечуватиме розподіл вигод, отриманих від реалізації економічної стратегії, для населення та економічних суб’єктів. Для цього з відстрочкою не більше місяця щодо початку активних заходів стимулювання економічного зростання необхідно різко посилити контроль за здійсненням виплат до державного бюджету, дотриманням платіжної дисципліни, погашенням заборгованості по заробітній платі.
Повноцінна реалізація стратегії економічного протекціонізму неможлива без зваженої зовнішньоекономічної стратегії. Вона має враховувати реальні можливості та пріоритети участі України у міжнародних економічних відносинах, відповідати загальній концепції економічного протекціонізму, потребі збільшення виробленого в масштабах країни сукупного продукту та поліпшення несприятливих на сьогодні умов торговельних та інвестиційних відносин з іншими країнами світу. Така стратегія має не лише формально розширити присутність українських підприємств на зовнішніх ринках, а й надати нову якість усьому механізму виробничо-технологічних відносин в українському суспільстві, зробити його більш спеціалізованим та ефективним [10].
Запропонована схема дозволяє, на думку авторів, поєднати базові інтереси переважної більшості носіїв корпоративних інтересів вже на першому етапі реалізації такої стратегії. Так, збільшення місткості та насиченості внутрішнього ринку підвищують одночасно обороти капіталів реального сектора та платоспроможний попит на фінансові ресурси, що забезпечує поступове відновлення взаємозв’язку реального сектора економіки та торговельно-фінансового капіталу. Окрім того, послаблення конкуренції за ресурси суттєво зменшить «тінізацію» та корупцію на ринку фінансових ресурсів, що відповідає інтересам широких верств населення. Представники основних політико-економічних угруповань отримують доступ до кредитних ресурсів, не пов’язаний зі ступенем наближеності до владних структур; представники торговельно-фінансового капіталу мають певні вигоди від розміщення кредитних ресурсів у комерційних банках і пожвавлення на внутрішніх ринках. Населення матиме можливість регулярно одержувати заробітну плату, зростатиме зайнятість, до держбюджету надходитимуть додаткові кошти внаслідок економічного зростання та збільшення оподатковуваних доходів.
З огляду на вищенаведене, з принципово нових позицій слід, на думку авторів, розглянути проблему макроекономічної стабілізації. Економічне зростання є логічним наслідком успішної стабілізації грошово-фінансових показників, але воно так само є й необхідною передумовою стабілізації через те, що саме зростання є джерелом ресурсів для структурної перебудови економіки, досягнення конкурентоспроможності та наповнення реальним змістом грошово-фінансових показників. Отже, реальна стабілізація досягається внаслідок довготривалих інституційних і структурних реформ. Здійснення максимально прозорої та послідовної стратегії економічного протекціонізму, що грунтується на максимальному узгодженні державних і корпоративних інтересів, є одним з важливих напрямів досягнення реальної стабілізації та суттєвим чинником поліпшення соціально-політичного клімату в країні, формування національного консенсусу щодо курсу економічних реформ. На даному етапі Україні потрібний перехід від стратегії стабілізації до стратегії зростання, що фактично являє собою зміну парадигми економічної політики, її цінностей та критеріїв. Таке зрушення до економічного прагматизму відбулося у Польщі у 1993-1994 рр., розпочалося в Росії після кризи 1998 р. Нині для України також нагальним є завдання побудови сучасних стратегічних пріоритетів та засобів економічної політики, і саме держава має забезпечити перетворення здобутків макроекономічної стабілізації на чинники економічного зростання.
Джерела
1. Економіка України: проблеми на шляху перетворень / О. Махмудов, В. Найдьонов, А. Сменковський та ін. – Донецьк: Касіопея, 1999. – С. 139.
2. Економічна стратегія України // Перспектив. дослідж. – 1999. – № 3. – С. 35-48.
3. Жаліло Я., Лупацій В., Сменковський А. Корпоративні інтереси і вибір стратегічних пріоритетів економічної політики. – К.: НІСД, 1999. – С. 20-37.
4. Іващенко М., Сменковський А. Виробництво товарів народного споживання в Україні. Проблеми та можливі шляхи їх вирішення // Економіст. – 1998. – № 6. – С. 62-69.
5. Макаренко И.П. Проявление «агрессивности» инновации (на примере экономики Великобритании) // Вісн. Укр. буд. екон. та наук.-техн. знань. – 1998. – № 6. – С. 30-34.
6. Мониторинг недели // Экономика: тенденции недели. – 1999. – № 30. – С. 5.
7. Нова якість державного регулювання як передумова становлення ефективних ринкових відносин в економіці України // Тези Укр. спілки товаровиробників і підприємців до круглого столу «Україна на порозі XXI століття – до політики економічного протекціонізму» (Київ, 11 листоп. 1999 р.).
8. Политическая экономия: Словарь. / Под ред. О.И. Ожерельева. – М.: ИПЛ, 1990. – С. 416.
9. Сменковский А.Ю. Малый бизнес и экономическая безопасность Украины // Экономика: тенденции недели. – 1999. – № 29. – С. 7-8.
10. Стратегія економічного протекціонізму: концептуальні засади нової стратегії для України. – К.: Центр антикриз. дослідж., 1999.
11. Экономическая энциклопедия. Политическая экономия / Под ред. А.М. Румянцева. – М.: «Сов. энцикл.»-1979. – Т. 3. – С. 390.
12. Ющенко В., Лисицький В. Гроші: розвиток попиту та пропозиції в Україні. – К.: Скарби, 1998. – С. 203-227.
Затяжний характер трансформаційного процесу, який відбувається в економіці України, відсутність помітних позитивних тенденцій, незважаючи на досягнення та тривале утримання зовнішніх ознак макроекономічної стабілізації, змушують звернутися до оцінки ефективності економічної політики, здійснюваної в державі. Практика свідчить, що реалізація державної економічної політики, не підпорядкована єдиній стратегії державотворення, не спрямована на безпосередню реалізацію національних інтересів у сфері економіки і не обмежена необхідністю суворого дотримання вимог національної економічної безпеки, не усунула успадковані від радянських часів диспропорції та фактично не забезпечила розбудову в Україні повноцінної ринкової економіки. Відсутність послідовної антикризової політики призводить до посилення економічних дисбалансів і, як наслідок, до фінансової і валютної криз, які є насправді виявами загальноекономічної трансформаційної кризи.
Аналіз економічної ситуації в Україні свідчить про те, що комплекс серйозних проблем, які перешкоджають розвитку внутрішнього ринку, наповненню реальним змістом декларацій про підтримку вітчизняного виробництва, гальмують соціально-економічний розвиток країни, не вирішений через дію чотирьох головних чинників економічної кризи.
1. Неефективність системи управління власністю. Керівництво підприємств фактично непідконтрольне акціонерам – державі або приватним особам. Не сформувалося коло ефективних приватних власників.
2. Недосконалість створених ринкових інститутів (фінансово-банківської системи, фондового ринку, торговельної мережі тощо), які містять стимули для обслуговування процесу споживання власності, а не її створення.
3. Постійне порушення урядом своїх зобов’язань, насамперед з бюджетних витрат. Зростає фіскалізація бюджетної політики.
4. Нестабільність законодавства, яка не дозволяє суб’єктам господарювання здійснювати перспективне планування своєї діяльності. Значною є залежність економічної політики від вимог міжнародних фінансових кіл. Державна політика залишається непрозорою.
Ці чинники породжують численні проблеми, найбільш складні з яких такі [4].
Зниження платоспроможного попиту внаслідок гіперінфляції і втрати банківських заощаджень, а після цього – невиправдано жорсткого обмеження грошової пропозиції є, на думку авторів, першопричиною кризи внутрішнього ринку і зниження обсягів вітчизняного виробництва. Ця ж причина призвела до знецінення оборотних коштів підприємств, і особливо – їхньої грошової складової, що зумовило бартеризацію і платіжну кризу, утворивши таким чином «зачароване коло». Панування на українському ринку імпортних товарів широкого вжитку штучно зменшує і без того вкрай низький платоспроможний попит кінцевих споживачів, зумовлений мізерним рівнем доходів населення.
«Окупація» внутрішнього ринку іноземними товарами зумовлена передчасною і вкрай радикальною лібералізацією імпорту без відповідних економічних і нормативно-правових заходів, спрямованих на захист ринку, є важливою причиною того, що економічна криза в Україні досі не подолана. «Тіньове» виробництво і контрабанда завершили наступ на легального товаровиробника. Популярні твердження стосовно позитивного впливу лібералізації внутрішнього ринку на рівень конкуренції, а отже, на підвищення вимог до рівня продукції українського виробника не витримують критики, оскільки контрабандна продукція не тільки значно дешевша за вітчизняну за рахунок несплати податків, низької якості й недотримання державних стандартів, а й у багатьох випадках постачається на демпінгових умовах.
Вжиті раніше заходи щодо захисту внутрішнього ринку не дали очікуваних результатів через малоефективну роботу митниці, МЗЕЗТоргу і податкових органів. Так, розбіжність між статистичними даними Митної служби України й відповідного закладу Польщі щодо обсягу ввозу з Польщі в Україну взуття у 1998 р. становила 75 разів. Якщо виходити з даних Митної служби, минулого року з Туреччини в Україну ввезено всіх видів одягу на 991 тис. дол. США (0,02 цента на одного жителя) [7]. Очевидно, що ці дані в десятки, якщо не у сотні разів менше за фактичні.
Крім того, протягом кількох останніх років проблема загострювалася через політику «дорогих грошей» Національного банку, що створювало умови максимального сприяння імпорту. Так, після лібералізації обмінного курсу наприкінці 1994 р., за 1995 – I півріччя 1998 р. споживчі ціни в Україні зросли у 4,473 раза, в той час як гривня девальвувала лише на 98%. Відхилення обмінного курсу гривні від стану ринкової рівноваги склало 2,258 раза [1]. Тому осінню фінансову кризу 1998 р. та обвал гривні у грудні 1999 р. можна вважати неминучою компенсацією цього штучно створеного ревальваційного розриву.
Конкурентоспроможності вітчизняної продукції значно перешкоджає надмірно висока собівартість, яка формується на основі завищених цін на електроенергію, газ, нафтопродукти, послуги транспорту через неефективну політику державного регулювання природних монополій. Негативним чинником є дорожнеча банківських кредитів. Абсолютно неприпустимим є той факт, що за річного рівня інфляції 19% облікова ставка НБУ становить 45% річних, у той час як річна ставка по кредитах комерційних банків коливається від 45% до 100% (у 1992-1996 рр. річна процентна ставка по кредитах у Польщі коливалася від 26% до 39%, а індекс інфляції в ці роки не був нижчим за 20% [13]). Національний банк, утримуючи високий рівень облікової ставки і не сприяючи зниженню ціни кредитів, витісняє обіг грошових ресурсів у «тінь». Здійснюючи жорстку монетарну політику, він також обмежує потенціал інноваційного зростання, перешкоджає технологічній реконструкції виробництва з метою зниження його матеріаломісткості, підвищення технічного рівня продукції.
Спостерігається парадоксальна, на перший погляд, ситуація, коли реальний сектор економіки функціонує в умовах «грошового голоду», а в банківській системі створилася надлишкова ліквідність. Це – наслідок не лише високих ризиків. Очевидно, що українські комерційні банки набули досвіду одержання легких прибутків на спекулятивних операціях з валютою і державними цінними паперами, внаслідок чого «розучилися» плідно працювати з виробничими підприємствами. За 9 місяців 1999 р. кредити комерційних банків, надані суб’єктам господарювання України, складали лише 9,6% ВВП, а в Польщі 1997 р. – 24,6%. При цьому 46% кредитів надається в іноземній валюті. Упродовж 1994-1997 рр. частка довготермінових кредитів становила 11%, і навіть її підвищення у 1998-1999 рр. до 20% не може забезпечити налагодження нормального інвестиційного процесу.
Розширенню внутрішнього ринку України, підвищенню гнучкості реагування виробників на коливання попиту не сприяє розірвання процесу товарообороту з причини ліквідації оптової ланки торгівлі. Нині практично відсутнє взаємовигідне співробітництво між виробництвом і роздрібною торгівлею, оскільки остання здебільшого працює як мережа збуту імпортної продукції. Водночас у розвинутих країнах процес товарообороту грунтується на торговельно-закупівельних корпораціях, які забезпечують оперативне доведення продукції до кінцевого споживача з мінімумом трансакційних витрат.
Останніми роками чи не в найтяжчий тягар для українського товаровиробника перетворилася податкова система. Її деструктивний вплив посилюється збільшенням тиску на легально діючі підприємства за практичної відсутності дієвих заходів щодо залучення до сфери легального обороту продукції і коштів «тіньової» економіки. Проте головна причина надмірного податкового тягаря – глибоке падіння виробництва та криза забезпеченості оборотними коштами, що призвело до зростання частки податкових відрахувань в активах підприємств. Теза про надмірність державного споживання, яку застосовують деякі аналітики [12], не витримує критики, оскільки переважна частка витрат консолідованого бюджету (понад 60% у 1998 р.) спрямовується сьогодні на соціальні потреби. Отже, йдеться про звуження бюджетної сфери загалом – охорони здоров’я, правоохоронної діяльності, освіти, культури тощо. Це, зрештою, ставить питання: чи готовий народ на жертви заради держави, яка не в змозі забезпечити його громадянські права і свободи?
За весь період реформ не досягнуто помітного прогресу в сфері управління державною і муніципальною власністю. Не створено ефективних структур управління державною власністю навіть у її теперішніх незначних розмірах. Результатом приватизації стало виникнення нової форми власності – «приватизованої», яка займає проміжне становище між державною і приватною.
Відсутність ефективних власників та механізму їх доступу до фінансових ресурсів нині є суттєвим гальмом економічного зростання в Україні. Саме тому важливою політичною проблемою подальших економічних реформ стає необхідність ревізії та модернізації механізму відбору ефективних власників. Акцент, на думку авторів, має бути зроблено на синхронній зміні структури прав і інститутів управління власністю з особливою увагою до підвищення ефективності державного контролю за використанням прибутків від власності.
Успішному здійсненню структурної перебудови, підвищенню конкурентоспроможності продукції перешкоджає практика розукрупнення і деспеціалізації виробництв, руйнування великих народногосподарських комплексів. Багато років суспільній свідомості нав’язується міф про те, що основою економік розвинутих країн є малі підприємства. Між тим, у сучасній економіці малий бізнес виконує роль ринкового придатку великих корпорацій. Саме останні, і передусім найбільші транснаціональні корпорації, визначають вплив розвинутих країн у глобальному масштабі. Тільки великі підприємства й об’єднання можуть акумулювати фінансові ресурси в обсязі, достатньому для ефективного технічного переозброєння і реконструкції, налагодити масовий випуск нової продукції, здатної конкурувати з продукцією великих корпорацій розвинутих країн. Малий бізнес також виконує специфічні функції:
- забезпечує гнучкість пропозиції товарів і послуг відповідно до умов попиту;
- сприяє зростанню «середнього класу» та внутрішніх джерел інвестицій;
- сприяє підвищенню рівня зайнятості.
Тому політика розукрупнення виробництв може призвести до єдиного і закономірного результату – «звільнення» внутрішнього ринку України від вітчизняної продукції для неподільного панування на ньому іноземних виробників. За умов сучасної кризи великих виробництв малий бізнес переважно здійснив переорієнтацію на іноземних виробників. Останні підтримують таку трансформацію малого підприємництва в Україні, оскільки це об’єктивно сприяє зниженню їхніх трансакційних витрат та закріпленню за ними певних секторів українського ринку. У зв’язку з цим, на даному етапі пріоритетний розвиток малого і середнього бізнесу без урахування його галузевої належності в умовах дефіциту фінансових ресурсів можливий лише за рахунок занепаду великих виробництв і призводитиме до подальшої депресії великого бізнесу та національної економіки загалом [9].
Гострою проблемою українських виробників є низький технічний рівень основних фондів, невідповідність наявних технологій вимогам конкурентного середовища. Однак цей факт, як відомо, не перешкоджає підвищенню використання наявних потужностей у тих галузях, які зорієнтовані на реальний платоспроможний попит, зокрема з боку іноземних споживачів (виробництво чавуну, прокату чорних металів, сірчаної кислоти, хімічних волокон, целюлози тощо). Водночас основні фонди галузей, що виробляють товари народного споживання, завантажені на 10-30%. Сподівання на іноземних інвесторів не виправдовуються через несприятливий інвестиційний клімат, зумовлений саме кризою внутрішнього ринку внаслідок дії наведених вище чинників. Вітчизняні інвестиційні ресурси також не спрямовуються до реального сектора економіки через те, що їхня висока ціна, обумовлена рідкісністю та високим рівнем ризику вкладення, не може бути компенсована у малоефективній, стагнуючій економіці. Обсяги капіталовкладень в Україні у 1999 р. становили 18% рівня 1990 р.
Через те, що не було розроблено обгрунтованої зовнішньоекономічної стратегії на перехідний період, виникає об’єктивна розбіжність між зовнішньополітичною орієнтацією і стратегічними політико-економічними інтересами України. Внаслідок цього, тоді як у внутрішній політиці постає завдання здійснення структурної перебудови, підвищення у виробництві частки продукції високого ступеня переробки, високих технологій, товарів народного споживання, зовнішньоекономічні зв’язки впливають у протилежному напрямі, сприяють розвитку сировинно-експортних галузей з низькою часткою доданої вартості, одночасно пригнічуючи розвиток пріоритетних виробництв. Залежність економіки України від фінансових ін’єкцій з боку іноземних кредиторів позбавляє державу спроможності здійснювати власну незалежну зовнішньоекономічну політику. В зовнішньоекономічній стратегії де-факто домінує торгово-посередницька модель, яка спрямована на консервацію сировинної структури українського експорту. Це означає, що зовнішньоекономічні зв’язки України на нинішньому етапі розвиваються переважно шляхом інкорпорації замість інтеграції [10].
Нагромадження зазначених диспропорцій спонукає державу активізувати контроль за дотриманням фіскальної та платіжної дисципліни. Це супроводжується розширенням розподільчої та фіскально-репресивної функцій багатьох ланок виконавчої влади, викликає протистояння бізнесу і влади та втечу бізнесу в «тінь», розмиває довіру до влади. Одним з найгірших наслідків затягування реальних реформ є критичний життєвий рівень переважної більшості населення. Сьогодні саме це заважає забезпечити соціальний консенсус, об’єднати націю навколо ідей реформ.
Отже, практична реалізація пріоритетів економічного розвитку залежить від того, наскільки успішно розв’язуватимуться як наведені, так і інші проблеми, що перешкоджають відродженню вітчизняного виробництва. Виклики часу обумовлюють необхідність розробки та реалізації якісно нових пріоритетів економічної стратегії держави. Продуктивності цього процесу сприяють одержання новообраним Президентом кредиту довіри народу на п’ять років, активізація інтелектуального потенціалу конструктивних громадських та наукових сил в контексті передвиборного процесу. Тому на даному етапі є потенційна можливість подолати негативні тенденції та сформувати конкретні заходи й політико-економічні механізми нової стратегії економічного розвитку, що має замінити стратегію «макроекономічної стабілізації» та забезпечити національне економічне відродження через відродження вітчизняного виробництва, вітчизняного капіталу і вітчизняного ринку. Визначити відповіді України на виклики-2000, виробити конкретні заходи економічної політики національного економічного відродження та політико-економічні механізми їхнього втілення у життя – головне та першочергове завдання науковців, аналітиків, політиків від економіки, представників громадських об’єднань, підприємців-практиків.
З точки зору авторів, ефективною стратегією нового етапу економічних реформ, яка має стати альтернативою сучасній економічній політиці, що призводить до консервування структурних диспропорцій та стагнації національної економіки, може бути лише стратегія економічного протекціонізму.
Слід зазначити, що певні кола в Україні, насамперед пов’язані з іноземним виробничим і торговельним капіталом, спромоглися щодо терміна «протекціонізм» створити атмосферу нерозуміння і несприйняття. Зокрема, стверджується, що суть політики протекціонізму полягає виключно в ізоляції України від зовнішніх ринків, штучній підтримці неефективних виробництв та поширенні так званої «віртуальної економіки», яка споживає додану вартість [2].
У класичному розумінні протекціонізм (від латинського protectio – покровительство, захист) трактується як «державна політика, спрямована на заохочення вітчизняної економіки, її захист від іноземної конкуренції, на розширення зовнішніх ринків» [11]. В історичному розрізі політика протекціонізму широко застосовувалася на етапі початкового нагромадження капіталу, оскільки сприяла прискореному розвитку промисловості та концентрації капіталів. Політика протекціонізму як різновид державної економічної політики здійснювалася й здійснюється всіма розвинутими країнами світу. До набуття статусу світових економічних лідерів її схвалювали і Великобританія (до середини XIX ст.), і США (до початку XX ст.). До політики вільної торгівлі вони частково перейшли лише тоді, коли отримали значні конкурентні переваги на світових ринках. Різноманітні заходи протекціоністської політики (митні тарифи, квоти, антидемпінгові санкції тощо) широко застосовуються розвинутими країнами і сьогодні, у чому вже пересвідчилася й Україна (антидемпінгові процеси проти українських металургів в США і Мексиці, жорстке обмеження імпорту українського текстилю в Європу тощо). За підрахунками фахівців МЗЕЗТоргу, з 1992 р. українські підприємства втратили від антидемпінгових санкцій 1-1,5 млрд дол. США. На осінь 1999 р. 13 країн світу за 26 товарними групами здійснювали проти України понад 100 антидемпінгових розслідувань [6]. Всупереч вимогам економічної безпеки України світові фінансові організації й іноземні торговельні партнери нав’язують їй такий безпрецедентно лібералізований режим зовнішньої торгівлі, який в умовах кризи внутрішнього ринку відкладає на невизначений термін повноцінну участь країни у європейському і світовому поділі праці.
З огляду на глобалізацію економічних процесів та дедалі більшу відкритість економік, набуває поширення думка про те, що політика протекціонізму має обмежуватися лише короткотерміновими заходами, а в стратегічному плані повинна відійти у минуле. Так, у період після Другої світової війни, за умов інтернаціоналізації господарського життя та збільшення відкритості економік, розвинуті країни світу відмовилися від політики прямого протекціонізму, змістивши центр уваги на забезпечення експортної експансії. Змінилися відповідно й методи протекціоністської політики. Відбувся перехід від традиційних кількісних обмежень та митного регулювання до державних субсидій та цільових кредитів експортерам, зросла роль нетарифних бар’єрів – вимог щодо відповідності продукції технічним стандартам, санітарним та іншим нормам. Як засоби протекціонізму розглядаються також класичні важелі економічного регулювання – політика валютних курсів та облікових ставок [8]. Проте конкуренція як основа ринкової економіки існуватиме завжди, лише зміщуючись з міждержавного на міжкорпоративний рівень. Отже, глобалізація та відкритість економіки не є підставами для нехтування економічними інтересами держави.
Протекціонізм на сучасному етапі слід розглядати як державну економічну стратегію у вигляді комплексу взаємопов’язаних, обгрунтованих і реалістичних заходів, що сформовані на якісно нових принципах. На думку авторів, стратегію економічного протекціонізму доцільно розуміти як комплекс заходів щодо забезпечення засобами держави рівноправної конкуренції на внутрішньому ринку України. Така стратегія має передбачати реалізацію політики цілеспрямованого сприяння розвитку ефективних вітчизняних виробництв, національного капіталу, що діє у межах чинного законодавства, доходів та рівня споживання населення України, активної підтримки становлення сучасної конкурентоспроможної економічної системи. Додання означення «економічний» до цього визначення свідчить про його більш широкий зміст. Між тим, сенсом даної політики є саме захист та підтримка державою елементів національної економічної системи – на відміну від нейтрально-відстороненого ставлення до них, характерного для консервативно-ліберальних концепцій. Саме такий зміст стратегії економічного протекціонізму був сформульований Центром антикризових досліджень на круглому столі «Україна на порозі XXI століття – до політики економічного протекціонізму» (Київ, 11 листопада 1999 р.) [10].
Важливо підкреслити, що економічний протекціонізм лише тоді не призведе до автаркії і штучного гальмування структурних і технологічних перетворень, коли він виходитиме не з позиції обмеження конкуренції, а з необхідності забезпечення на внутрішньому ринку України добросовісної конкуренції. Це – основний принцип нового змісту зазначеної стратегії, що й відрізняє її від штучно поширеного у суспільній свідомості традиційного розуміння.
Відповідно до цього принципу стратегія економічного протекціонізму спрямована на такі заходи:
· не створювати для виробників «тепличні» умови, але забезпечувати нормальні можливості для господарської діяльності та рівноправної конкуренції. Сприяння ресурсотворчій діяльності національного капіталу на внутрішніх ринках має відбуватися через тимчасове обмеження надходження на них імпортованих товарів та суттєве розширення внутрішнього платоспроможного попиту;
· забезпечити термінове відновлення місткості внутрішнього ринку як найкращого способу поширення позитивного ефекту від економічного зростання. Розвиток підприємств торговельно-фінансового сектора повинен відбуватися не за рахунок, а внаслідок зростання виробництва в реальному секторі економіки. Розширення внутрішнього ринку має сприяти розвитку виробництва товарів народного споживання і сфери послуг, що стимулюватиме прискорене капіталотворення для послідовної реалізації динамічних структурних пріоритетів – розвитку ракетно-космічної галузі, ВПК і наукомісткого машинобудування;
· припинити практику невиконання державою зобов’язань перед власним населенням та підприємствами. Бюджет має стати справжнім законом, виконання якого держава зобов’язана дотримуватися перед підприємствами і населенням;
· забезпечити реалізацію факторних переваг України, серед яких основними є геоекономічні чинники, наявність родючих сільськогосподарських угідь, висококваліфікована робоча сила, значний науковий потенціал, розвинена виробнича інфраструктура. Значні ресурси у цих напрямах дають підстави очікувати суттєвого зростання ВВП лише за рахунок збільшення їхнього використання;
· враховувати у практичній діяльності соціально-економічні та політичні особливості України. Зокрема, найхарактернішою є гостра нестача капіталів і «грошовий голод», які буквально паралізували товарно-грошовий обіг, трансформувавши його в примітивні натурообмінні форми. Тому потрібно негайно припинити подальшу декапіталізацію національної економіки, що нині активно стимулюється засобами кредитно-грошової політики.
Орієнтирами стратегії економічного протекціонізму має бути формування збалансованих відтворювальних пропорцій в економічній системі та розвиток механізмів, відповідальних за економічне відтворення, а саме:
- забезпеченість народного господарства достатніми для стійкого розвитку обсягами матеріально-сировинних ресурсів та інвестиційних товарів, товарів народного споживання;
- формування дієздатних фінансово-бюджетної та грошово-кредитної систем;
- консолідація економічних інтересів громадян, суб’єктів господарської діяльності, регіонів, держави у напрямі стійкого економічного розвитку;
- поєднання стимулів підвищення економічної ефективності та продуктивності праці зі збереженням соціальної злагоди;
- забезпечення ефективного включення національної економіки до світогосподарської системи, яке поєднує розвиток експортного потенціалу, задоволення потреб внутрішнього ринку, захист вітчизняних товаровиробників та розвиток їхньої міжнародної конкурентоспроможності.
Зазначені орієнтири можна досягти лише активними заходами державної політики щодо цілеспрямованого сприяння розвитку ефективних вітчизняних виробництв, національного капіталу, який діє у межах чинного законодавства, доходів та рівня споживання населення України, активної підтримки становлення в Україні сучасної конкурентоспроможної економічної системи.
Комплекс заходів економічного протекціонізму повинен включати:
- інституційно-правовий протекціонізм (захист власності та прав власників, захист інвестицій, максимальне спрощення процедури започаткування бізнесу, юридичне забезпечення розвитку ринкових інститутів);
- монетарний протекціонізм (захист стабільності грошового обігу та системи розрахунків, стимулювання капіталотворення, забезпечення господарської діяльності достатнім обсягом платіжних засобів та кредитних ресурсів);
- фіскальний протекціонізм (податкове стимулювання пріоритетних секторів економіки, бюджетне стимулювання економічної активності);
- ціновий протекціонізм (зниження тарифів на продукцію природних монополій, встановлення обмежень рентабельності на основні витратоутворюючі товари);
- соціальний протекціонізм (захист і підвищення доходів та стандартів споживання населення);
- зовнішньоекономічний протекціонізм (захист внутрішнього ринку від нерівноправної конкуренції з боку імпортних товарів із застосуванням механізму митних тарифів, квот, антидемпінгових процедур, технічного регулювання тощо).
На думку авторів, саме перехід від політики макроекономічної стабілізації до реалізації комплексу заходів економічного протекціонізму складає зміст активізації ринкових реформ в Україні.
При визначенні технології реалізації нової економічної стратегії для України слід врахувати наступне:
· неможливість забезпечення одночасного досягнення зростання в усіх галузях через «надмірно депресивний» стан вітчизняного ринку, виробництва і споживання, що загрожує інфляційною спіраллю в разі звичайного підвищення рівня доходів населення та підприємств;
· крайню обмеженість фінансових ресурсів, доступних на перших етапах здійснення політики стимулювання економічного зростання;
· реальну загрозу непродуктивної витрати навіть цих обмежених ресурсів, відпливу їх з країни чи до «тіньового» сектора в разі збереження несприятливого загального клімату для вітчизняного підприємництва та продовження політики «затягування пасків».
Отже, надзвичайної ваги набуває проблема визначення напрямів застосування заходів щодо економічного стимулювання, які забезпечили б мінімізацію їхнього неминучого дестабілізуючого впливу за максимізації стимулюючого ефекту [3].
Неможливість здійснення агресивної монетарної політики, як і відсутність практичних заходів щодо нормалізації товарно-грошового обігу і стимулювання капіталотворення, часто виправдовують нестачею фінансових ресурсів. Проте навіть за збереження грошового дефіциту в суспільстві залишаються невикористаними резерви, мобілізація яких негайно дозволила б суттєво поліпшити ситуацію. Серед невикористаних резервів можна виділити такі:
- ресурси банківської системи, що практично не обслуговують матеріальне виробництво;
- кошти населення, що зберігаються «в панчохах»;
- масштабний відплив капіталів за кордон;
- агресивно стримуюча легальне виробництво податкова система;
- безпрецедентна «тінізація» економіки, що становить від 40% до 60% ВВП.
Головним результатом стратегії економічного протекціонізму має стати утворення нових вітчизняних капіталів. Основними напрямами пожвавлення процесів капіталотворення є наступні:
- стимулювання підприємництва в реальному секторі економіки;
- пожвавлення процесу кредитування шляхом збільшення обсягів рефінансування і регулювання структури кредитного портфеля комерційних банків з боку НБУ;
- залучення коштів населення в банківську систему шляхом запровадження механізмів державних позик і гарантування банківських вкладів;
- оздоровлення і концентрація банківської системи, стимулювання комерційних банків до зниження позичкового відсотка;
- радикальне реформування податкової системи у напрямі зміщення акцентів на фіксовані податки і забезпечення її максимальної прозорості для підприємств.
Важливою умовою підвищення ефективності відтворювальних процесів і усунення диспропорцій нерозвиненого ринкового господарства є реформа прав власності, мета якої – створення ефективної системи корпоративного управління. Першочерговий захід – впровадження юридичних механізмів, що забезпечують виконання акціонерами своїх функцій повноправних власників. Зазначене стосується й забезпечення ринкового управління державними і комунальними активами.
Взагалі держава є найпотужнішим суб’єктом капіталотворення, яке здійснюється, зокрема, через використання державної власності. Приватизація останньої без відстеження інвестиційних наслідків і ефективності роботи приватизованих підприємств призвела до закономірних негативних результатів. У зв’язку з цим подальше роздержавлення власності слід здійснювати з урахуванням потреб національної безпеки і національних економічних інтересів України, що передбачає:
- інвентаризацію державного майна;
- обгрунтоване виокремлення стратегічно важливих підприємств, які не підлягають приватизації (до кола яких входять усі природні монополії та об’єкти ВПК);
- передбачення можливості реприватизації підприємств, власники яких не виконали взятих на себе інвестиційних, податкових і соціальних зобов’язань;
- вилучення доходів від приватизації з державного бюджету та їхнє спрямування у спеціальний банк для нарощування централізованого інвестиційного потенціалу;
- радикальне підвищення ефективності управління державним сектором економіки, для чого слід розширити відповідні функції і повноваження галузевих міністерств;
- використання доходів від діяльності державних підприємств та частки державної власності у корпоратизованих підприємствах для забезпечення економічного зростання та структурної перебудови.
Ефективно працюючий державний сектор, необхідність якого для економіки України не викликає сумніву, має виконувати низку суспільно важливих функцій, зокрема регулятора процесів капіталотворення, своєрідного «якоря» української економіки, що забезпечує певний рівень стабільності в умовах нестійкості світової економічної системи.
На думку авторів, відновлення економічного зростання має починатися у галузях з нетривалим періодом обороту капіталу та зорієнтованих переважно на споживчий ринок. До таких галузей належать виробництво товарів народного споживання (ТНС) та пов’язаний з ним АПК. Вони насамперед зацікавлені у розширенні внутрішнього ринку, захисті його від надмірної іноземної конкуренції. При цьому йдеться не (або не лише) про надання пільг за галузевим принципом, а передусім про встановлення загальних параметрів економічної політики (монетарна, бюджетна, валютна, митна тощо) в інтересах зазначених галузей. Важливо, що завдяки короткому періоду обороту капіталу галузі з виробництва ТНС є менш чутливими до підвищення темпів інфляції, яке є, зазвичай, характерним для періоду відновлення споживчого попиту та початку економічного зростання після тривалої стагнації. Важливо зазначити, що наявність розвиненої структури малих приватних підприємств з роздрібної торгівлі та громадського харчування дає змогу спрогнозувати досить оперативну реакцію споживчого ринку на зростання внутрішнього попиту, що послабить інфляційний вплив останнього.
Зростання виробництва продукції зазначених галузей дозволить забезпечити первинне генерування фінансових ресурсів та поступово відновити відтворювальний процес на підприємствах та в народному господарстві загалом, виробити економічно обгрунтований механізм визначення ефективності виробництв та забезпечення їхньої конкурентоспроможності. Критеріями успішності економічної стратегії на даному етапі є зближення рівнів прибутковості виробничого та торговельно-фінансового капіталів, забезпечення достатніми ресурсами відтворювальних процесів, зниження фіскального тиску на промислові підприємства, нормалізація платіжної дисципліни й процесів ціноутворення.
Пріоритетне зростання згаданих галузей, крім того, має виконати кілька взаємопов’язаних завдань, які й становлять зміст першого етапу економічного відродження. По-перше, завдяки їхній досить високій працемісткості відбудеться швидке поширення ефекту від зростання у вигляді кумулятивного підвищення доходів зайнятих у цих галузях, а отже, збільшення місткості внутрішнього ринку. По-друге, завдяки підвищенню платоспроможності значної кількості підприємств та населення суттєво поліпшиться становище базових галузей, зокрема – енергетики. По-третє, відновлення зростання за рахунок підвищення рівня використання наявних потужностей, яке вимагає мінімальних капіталовкладень, досить швидко призведе до перенакопичення капіталу в галузі й утворення тимчасово вільних фінансових ресурсів як інвестиційного потенціалу для технологічного оновлення більш складних перспективних виробництв.
На наступному етапі нагромаджений інвестиційний потенціал повинен бути використаний для розвитку галузей, в яких Україна має перспективні порівняльні конкурентні переваги (переважно – галузі з високим рівнем доданої вартості, зокрема – ВПК), що надасть економічному розвитку інноваційно-технологічної спрямованості, сприятиме експортній експансії українських виробництв. Ці галузі отримають сприятливі умови у вигляді вже структурованого та місткого ринку, готового до споживання складних товарів тривалого користування, а також попиту на технологічне устаткування з боку підприємств груп ТНС та АПК, які дійшли до стадії оновлення виробничих фондів. На даному етапі є підстави очікувати початку масштабного припливу іноземних інвестицій на грунті зростання, що розпочалося, насамперед – повернення до України її «тіньових» капіталів та приплив капіталів з країн СНД. Кваліфікований підхід до інвестування у цих сферах надає можливість прогнозувати пошук інвесторами передусім своєрідних «точок зростання», визначальною ознакою яких є зростання віддачі на капітал та зниження питомих витрат виробництва, і які є основою нового технологічного устрою в економіці [5]. На базі розвитку таких «точок» має розвинутися масове зростання інвестиційних процесів у першу чергу з приватних джерел на базі фінансових ресурсів, акумульованих протягом першого етапу.
Становлення на внутрішньому ринку вітчизняних виробників ТНС та АПК на другому етапі дасть змогу поступово послабити прямі протекціоністські обмеження щодо імпорту, введені для «запуску» економічного зростання, що має полегшити для виробників складної продукції вихід на зовнішні ринки. Це також створить реальне підгрунтя для підвищення макроекономічної стабільності, стійкості національної грошової одиниці, посилення контролю держави за забезпеченням рамкових умов для рівноправної конкуренції.
Подолання конкуренції капіталів у вигляді «перетягування ковдри» та перехід до конкуренції, що базується на ефективності їхнього інвестування, можливе, на думку авторів, за рахунок переходу від тактики монетарної стабілізації до цілеспрямованої стратегії «агресивної гривні». Мета такої стратегії – досягнення реального наповнення гривні через «агресивну» монетарну політику – розширення сфери обігу гривні, розбудову кредитно-фінансових інститутів та їхнього потенціалу, узгодження фіскальної та грошово-кредитної політик між собою та з потребами структурної перебудови, формування «бюджету зростання», спрямованого на активізацію економічних процесів, здійснення політики на валютному ринку та курсової політики, зорієнтованих на підтримку процесів капіталотворення.
Виконання поставлених завдань вимагає розпочати перший етап нової економічної стратегії з реалізації державою потужного стимулюючого пакету заходів зі значною емісійною складовою та вжиття адекватних заходів щодо мінімізації їхнього дестабілізуючого впливу. За умов, що склалися, проведення «точкової» емісії із наступним перерозподілом отриманих коштів на виконання конкретної державної програми довело свою неефективність. По-перше, така політика лише зміцнює «політизацію» капіталів у конкуренції за чергову порцію наддефіцитних коштів. По-друге, ефект від реалізації такої державної програми мінімальний, оскільки вона відбувається на тлі незмінних вузькості попиту та падіння пропозиції товарів у галузях, не охоплених програмою. Отже, необхідний масований вплив у вигляді прямої емісії та конверсії основної маси заборгованостей в ліквідні цінні папери, який здатний у короткий термін досягти суттєвого пожвавлення як сукупного попиту, так і сукупної пропозиції і має, відповідно, збільшити дійсний коефіцієнт монетизації економіки (з урахуванням квазі-грошової складової) щонайменше вдвічі.
Досягти максимального позитивного та мінімального негативного ефекту заходів додаткової грошової емісії можливо спрямуванням її виключно через спеціально створену державну фінансову інституцію, завданням якої має стати видача цільових кредитів з відсотковою ставкою майже на рівні офіційного рівня інфляції. Умови надання таких кредитів повинні передбачати передусім їхнє пропорційне використання на погашення заборгованості та виплати заробітної плати, придбання сировини та матеріалів, технологічне оновлення виробництв, розбудову постачально-збутової інфраструктури тощо. Слід передбачити суворе дотримання вимог податкового законодавства, поетапне погашення кредиту у наперед визначені терміни, а також додаткові вимоги щодо асортименту продукції, її технологічного рівня, забезпечення робочих місць. У разі недотримання проміжних та кінцевих вимог кредитор (держава) має безумовне право на частину майна боржника, що відповідає сумі несплаченого боргу.
Особливого значення набуває створення механізму, що забезпечуватиме розподіл вигод, отриманих від реалізації економічної стратегії, для населення та економічних суб’єктів. Для цього з відстрочкою не більше місяця щодо початку активних заходів стимулювання економічного зростання необхідно різко посилити контроль за здійсненням виплат до державного бюджету, дотриманням платіжної дисципліни, погашенням заборгованості по заробітній платі.
Повноцінна реалізація стратегії економічного протекціонізму неможлива без зваженої зовнішньоекономічної стратегії. Вона має враховувати реальні можливості та пріоритети участі України у міжнародних економічних відносинах, відповідати загальній концепції економічного протекціонізму, потребі збільшення виробленого в масштабах країни сукупного продукту та поліпшення несприятливих на сьогодні умов торговельних та інвестиційних відносин з іншими країнами світу. Така стратегія має не лише формально розширити присутність українських підприємств на зовнішніх ринках, а й надати нову якість усьому механізму виробничо-технологічних відносин в українському суспільстві, зробити його більш спеціалізованим та ефективним [10].
Запропонована схема дозволяє, на думку авторів, поєднати базові інтереси переважної більшості носіїв корпоративних інтересів вже на першому етапі реалізації такої стратегії. Так, збільшення місткості та насиченості внутрішнього ринку підвищують одночасно обороти капіталів реального сектора та платоспроможний попит на фінансові ресурси, що забезпечує поступове відновлення взаємозв’язку реального сектора економіки та торговельно-фінансового капіталу. Окрім того, послаблення конкуренції за ресурси суттєво зменшить «тінізацію» та корупцію на ринку фінансових ресурсів, що відповідає інтересам широких верств населення. Представники основних політико-економічних угруповань отримують доступ до кредитних ресурсів, не пов’язаний зі ступенем наближеності до владних структур; представники торговельно-фінансового капіталу мають певні вигоди від розміщення кредитних ресурсів у комерційних банках і пожвавлення на внутрішніх ринках. Населення матиме можливість регулярно одержувати заробітну плату, зростатиме зайнятість, до держбюджету надходитимуть додаткові кошти внаслідок економічного зростання та збільшення оподатковуваних доходів.
З огляду на вищенаведене, з принципово нових позицій слід, на думку авторів, розглянути проблему макроекономічної стабілізації. Економічне зростання є логічним наслідком успішної стабілізації грошово-фінансових показників, але воно так само є й необхідною передумовою стабілізації через те, що саме зростання є джерелом ресурсів для структурної перебудови економіки, досягнення конкурентоспроможності та наповнення реальним змістом грошово-фінансових показників. Отже, реальна стабілізація досягається внаслідок довготривалих інституційних і структурних реформ. Здійснення максимально прозорої та послідовної стратегії економічного протекціонізму, що грунтується на максимальному узгодженні державних і корпоративних інтересів, є одним з важливих напрямів досягнення реальної стабілізації та суттєвим чинником поліпшення соціально-політичного клімату в країні, формування національного консенсусу щодо курсу економічних реформ. На даному етапі Україні потрібний перехід від стратегії стабілізації до стратегії зростання, що фактично являє собою зміну парадигми економічної політики, її цінностей та критеріїв. Таке зрушення до економічного прагматизму відбулося у Польщі у 1993-1994 рр., розпочалося в Росії після кризи 1998 р. Нині для України також нагальним є завдання побудови сучасних стратегічних пріоритетів та засобів економічної політики, і саме держава має забезпечити перетворення здобутків макроекономічної стабілізації на чинники економічного зростання.
Джерела
1. Економіка України: проблеми на шляху перетворень / О. Махмудов, В. Найдьонов, А. Сменковський та ін. – Донецьк: Касіопея, 1999. – С. 139.
2. Економічна стратегія України // Перспектив. дослідж. – 1999. – № 3. – С. 35-48.
3. Жаліло Я., Лупацій В., Сменковський А. Корпоративні інтереси і вибір стратегічних пріоритетів економічної політики. – К.: НІСД, 1999. – С. 20-37.
4. Іващенко М., Сменковський А. Виробництво товарів народного споживання в Україні. Проблеми та можливі шляхи їх вирішення // Економіст. – 1998. – № 6. – С. 62-69.
5. Макаренко И.П. Проявление «агрессивности» инновации (на примере экономики Великобритании) // Вісн. Укр. буд. екон. та наук.-техн. знань. – 1998. – № 6. – С. 30-34.
6. Мониторинг недели // Экономика: тенденции недели. – 1999. – № 30. – С. 5.
7. Нова якість державного регулювання як передумова становлення ефективних ринкових відносин в економіці України // Тези Укр. спілки товаровиробників і підприємців до круглого столу «Україна на порозі XXI століття – до політики економічного протекціонізму» (Київ, 11 листоп. 1999 р.).
8. Политическая экономия: Словарь. / Под ред. О.И. Ожерельева. – М.: ИПЛ, 1990. – С. 416.
9. Сменковский А.Ю. Малый бизнес и экономическая безопасность Украины // Экономика: тенденции недели. – 1999. – № 29. – С. 7-8.
10. Стратегія економічного протекціонізму: концептуальні засади нової стратегії для України. – К.: Центр антикриз. дослідж., 1999.
11. Экономическая энциклопедия. Политическая экономия / Под ред. А.М. Румянцева. – М.: «Сов. энцикл.»-1979. – Т. 3. – С. 390.
12. Ющенко В., Лисицький В. Гроші: розвиток попиту та пропозиції в Україні. – К.: Скарби, 1998. – С. 203-227.
