ПЛАН

СУЧАСНА КОНЦЕПЦІЯ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

Вступ

1. Теорії та концепції розміщення продуктивних сил і регіональної економіки

2. Сучасні концепції розміщення продуктивних сил

Висновок

Література

Вступ

Розміщення продуктивних сил - це динамічний процес обґрунтування, прийняття та впровадження у життя рішень про про­сторовий розподіл окремих їх елементів.

Оптимальне розміщення підприємства щодо сировинних і трудових ресурсів, районів збуту про­дук­ції означає максимальне зниження витрат на виробництво про­дукції, що, зрештою, зумовлює економію затрат суспільної праці, низьку собівартість продукції у виробника. Отже, раціональне розміщення продуктивних сил є од­ним з найвагоміших чинників зростання економічної могутності України.

Як галузь економічної науки, розміщення продуктивних сил ґрунтується на загальних економічних за­конах. Завданням її є постановка і вироблення теоретичних засад, необхідних для практичного вирішення завдань раціона­лізації просторового розосередження населення і виробництва.

Предметом науки є просторова організація продуктивних сил, вивчення якої здійснюється на різ­них рівнях: населений пункт, низовий адміністративний район; область чи автономна республіка; економічний район; країна в цілому.

Об'єктами вивчення цієї науки є такі елементи територіальної (просторової) організації продук­тив­них сил, як природо ресурсний, людський і трудоресурсний потенціал, галузеві і міжгалузеві ком­плекси, соціальна інфраструктура, територіальні системи господарювання.

Метою науки є всебічне (демографічне, екологічне та економічне) обґрунтування перспектив­но­го розміщення продуктивних сил, а також удосконалення (оптимізація) його сучасного характеру, підвищення соціально-економічної ефективності суспільних затрат праці.

1. Теорії та концепції розміщення продуктивних сил і регіональної економіки

Етапи формування науки про вивчення продуктивних сил і регіональної економіки.

Питання вивчення продуктивних сил і регіональної економіки увійшли в наукове коло розгляду досить давно.

Джерелами інформації про продуктивні сили були у стародавні часи і практично до кінця XVII ст. описи окремих країн і народів мандрівниками, мореплавцями, купцями, дипломатами, місіонерами, завойовниками; харак-теристики обжитих місць були одно­часно історичними і географічними. Для цілей мореплавців складалися спеціальні опи­си морів, портів, торгових центрів. Особливо великий приплив інформації спостерігався від початку Великих географічних відкриттів ( друга половина XV ст.). Характерною ри­сою цієї інформації є унікальність та несистематичність. По суті всі описи мандрівних купців були зачатками комерційної географії.

У епоху Великих географічних відкриттів найзначнішими відкриттями стали від­криття Колумбом Америки (1492 p.), відкриття шляху в Індію довкола Африки Васко да Гамою (1497 - 1498 p.), перша кругосвітня подорож Магелана (1521 р.) та ін. В цю епоху знання розвивалися в ширину в основному описовим шляхом — характеристики отри­мали нововідкриті країни і народи. Завершився цей період фундаментальними працями Себастьяна Мінцера ("німецький Страбон", дав прекрасні описи регіонів особливо Єв­ропи) "Загальна космографія" і німецького та голландського вченого Бернгардта Вареніуса (1622 - 1650 pp.) "Загальна географія" (1650 p.). Одна з основних думок праці Вареніуса: вивчення людини на земній поверхні включає "характеристику жителів, їх зов­нішніх рис, ремесел, торгівлі, культури, мови, способу правління, державного устрою, релігії, міст, якимось чином цікавих місць і визначних людей".

Великі географічні відкриття торували дорогу першій промисловій революції, ши­рокому розвитку поділу праці. Це у свою чергу сприяло товаризації сільського госпо­дарства. Усередині держави поділ праці призвів до формування національного госпо­дарства (національного комплексу), а між державами - до формування світового ринку і в кінцевому підсумку - розвитку світового господарства. Такі процеси особливо приско­рили розвиток науки, особливо економічної. Саме у XVII ст. англійським вченим Вільямом Петті був започаткований розвиток політекономії ("Політична арифметика").

Почали формуватися наукові школи. Генетично першою формувалася так звана комерційна географія, тобто гео­графія торгівлі. По суті, всі географічні описи мандрівників ще у стародавні часи - це зачаткова комерційна географія. Сюди належать описи морських торговельно-транспортних шляхів і портів — перипли, портолани тощо.

Географічні аспекти в руслі проблем розміщення господарства розробили ряд німецьких учених, що створили окремий напрямок в науці - теорію штандорту (нім. -stand від слова stehen - стояти, ort - місце, тобто місцерозташування, локалізація. Оскільки у часи й зародження визначним елементом економіки було сільське господар­ство, то Й. Тюнен змоделював його розміщення з урахуванням просторової зміни трьох чинників: землі, праці, транспортування товару до центру ізольованої держави (1826 p.). У XX столітті теорію штандорту розвивав Альфред Вебер („Про штандорт галузей промисловості"), а перед Другою світовою війною і після неї А. Льош. У післявоєнний період найбільшого досягнення у цій теорії досягнув американський вчений Волтер Ізард.

Окремий напрямок становив галузево-статистичний підхід (Ахенваль, Ден, Воблий). З 18 ст. у Німеччині працями Ахенваля і Й.П. Зісмільха було започатковано розвиток так званої камеральної статистики. Найвідоміша праця Ахенваля - "Нариси най­новішого державознавства" (1749 p.). У цьому описовому державознавстві багато місця відводилося характеристиці параметрів держави (територія, кордони, адміністративний устрій, державний апарат, фінанси, бюджет, окремі галузі, армія, флот, взаємовідноси­ни з іншими державами). З часом статистичні методи представлення параметрів дер­жави виокремилися у науку статистику. По суті до початку минулого століття статисти­кою називали економічну географію.

Праця Карла Маркса "Капітал" була методологічною основою розвитку вчення про продуктивні сили в республіках колишнього Радянського Союзу. Основним об'єктом дослідження тоді було господарство країни чи світу, їх виробнича і невиробнича сфера, розміщення і геопросторова організація. Розміщення господарства пояснювалося зако­нами економічної науки, зокрема політекономії. Це був економічний детермінізм, який трактував територіальну організацію господарства виключно економічними чинниками.

У 20-30 роках на Заході досить популярною була концепція "хорологізму" ні­мецького вченого А. Гетнера. Головне завдання науки про розміщення продуктивних сил полягає у вивченні територіальної диференціації земної поверхні, в описі земних просторів, а не їх пізнанні. Господарство, людська діяльність - це лише одна з власти­востей земної поверхні, їх підтримував Річард Хартшорн (США).

Французька школа відома такими іменами як Елізе Реклю, Поль Відаль де ля Блаш, Жан Брюн. Поль Відаль де ля Блаш (1845 - 1918 pp.) заклав основи школи гео­графії людини, у якій головну увагу звернув на взаємодію людського суспільства і при­родного довкілля. Він розвинув концепцію посибілізму, згідно якої природа створює можливості, а їх використання залежить від способу життя людини (культури у широ­кому розумінні слова). Він заклав основи теорії поширення інновацій (нововведень). Жан Брюн здійснив типізацію взаємодії людини і довкілля (три типи), визначив велику корельованість розміщення населення і розподілу суходолу.

Особливо активно розвивалися вчення про продуктивні сили у міжвоєнний час, зокрема в Англії. Тут вперше було виділено т. з. функціональні райони (територія об­слуговування населення великим містом, К. Б. Фоссет), розгорнуто дослідження земе­льна на основі великомасштабних карт (Л. Д. Стамп) з практичними цілями.

У великих за площею країнах (Росія, США) у XIX ст. почав розвиватися район­ний напрямок. Цікавим явищем у світовій географії став розвиток російської економіч­ної географії (районна школа Ніколая Баранського, Петра Алампієва). Помітним яви­щем стала російська школа з теорією територіального комплексування (Ніколай Ко-лосовський "виробничо-територіальне поєднання (комплекс) у радянській економічній географи" 1947 р. та ін.). Прикладним аспектом цього напрямку став районно-планувальний напрямок Данила Богорада ("Конструктивна географі. Основи районно­го планування."). У післявоєнний період поступово центр вивчення продуктивних сил переміщується у США (Ісайя Боумен, Елсуорт Геттінгтон, Еллен Черчілл Семпл, Річард Гартшорн, Карл Зауер та ін.) Серед ряду напрямків у США виділяють "вульгарний гео-графізм". Його засновник Елсворт Хентінгтон "Характер рас у світлі впливу природного середовища, природного відбору та історичного розвитку" - визначною силою людсько­го суспільства є природні умови. Цей напрямок ще називають кліматичним детермініз­мом або географічним детермінізмом. Близьким до цього напрямку є енвайронменталізм (р. Сміт, Г. Тейлор), які доводили, що міжнародний поділ праці складається відпо­відно до природних умов. Згідно з цією теорією найсприятливіші умови склалися у краї­нах помірного поясу.

В 50-х роках відбувається значна диференціація економічної науки і остаточно виділилася наука РПС, спостерігаються інтегративні процеси з іншими науками (еколо­гією, соціологією тощо), застосовуються нові парадигми (моделювання, системний ана­ліз тощо), збагачується методичний апарат (математичні методи, ПС-технології), спо­стерігається зростання інтересу до регіональних досліджень (комплексного вивчення окремих регіонів як у середині країни, так і на міждержавному рівні), іде процес гумані­зації та соціологізації (вивчається спосіб життя, поведінка, несприятливі процеси у еко­номіці та суспільстві в цілому). Важливе мсісце займають дослідження англо-американських вчених (Вільям Бунге, Ричард Чарлі, Пітер Гаггет, Девід Гарвей, Чонсі Д. Гаріс, Артур Г. Робінсон, Волдо Тоблер та ін.)

На межі регіональної економіки та СЕГ працював Волтер Ізард (Айзард) - вихо­дець із Білорусі. У книзі "Методи регіональної науки. Просторова економія." він широко використовує сучасний математичний апарат для моделювання розміщення національ­ної економіки і окремих її елементів з урахуванням міжгалузевих, міжрегіональних, між­народних зв'язків.

По суті мало не вся радянська соціально-економічна географія була регіоналістично-економічна і територіально-комплексна за спрямуванням. У 60-70-х роках на еко­номічну регіоналістику заявили свої права економісти (Н. Нєкрасов - "Регіональна еко­номіка"). Регіональна економіка стала досліджувати економічними методами і підхода­ми традиційні в радянській географії економічні райони і ТВК.

Регіональна наука є одним з важливих напрямів зарубіжної теорії розміщення про­дуктивних сил, який виник в першій половині 50-х років. Його засновником був американсь­кий економіст Уолтер Ізард (Айзард), який очолював кафедру соціальної регіональної науки в Пенсильванському університеті. Завдяки йому в 1954 р. була утворена Асоціація регіона­льної науки з центром у Філадельфії, її поява спричинила потребу в регіональному підході до економічного розвитку. Поняття "регіональна наука" ширше, ніж "регіональна економіка". Регіональна наука вивчає простори, регіони, локації та їхні системи.

На регіональній основі будується більшість глобальних моделей ("Людство на роздо­ріжжі", "Світова модель ООН" тощо). М. Месарович і Е. Пестель вбачають стратегію вижи­вання в різному, але збалансованому розвитку регіонів. Модель майбутнього світової еко­номіки підготовлена групою експертів ООН на чолі з В. Леонтьєвим (США).

Регіональна наука є в основному синтезом багатьох традиційних наук. В міру її стано­влення постало питання про підготовку спеціального ученого — "регіоналіста".

У 1956 р. була опублікована книга У. Ізарда "Розміщення і просторова економіка", основна ідея якої полягала в зміцненні просторової й регіональної основи окремих спе­ціальних дисциплін за допомогою розробки більш адекватної загальної теорії роз­міщення і просторової економіки, пов'язаної з теорією виробництва, ціноутворення і то­ргівлі. Автор акцентував увагу лише на мікроекономічному принципі розміщення підпри­ємств.

У 1961 р. було опубліковано другу його книгу "Методи регіонального аналізу: вступ до науки про регіони", її завдання полягало в доповненні теорії прикладними ме­тодами регіонального аналізу і в розробці методики їх оцінки за допомогою методів ос­новних параметрів просторової економіки. Регіональна наука концентрує увагу на до­слідженні просторових явищ, взаємозв'язків поза їх генезисом. На думку У. Ізарда, в цій науці центральне місце має належати районним і міжрайонним структурам і функціям. Кількісні методи використовуються для вивчення просторових взаємозв'язків, а не при­чинних залежностей. Практичним виразом регіональної науки є регіональна економіка, наслідком розвитку якої є теорія зростання (полюсів зростання), а також аналіз агломе­раційного ефекту у розселенні.

У 50—60-х роках в Європі набула широкого поширення концепція "полюсів зростання", розроблена французьким економістом Ф. Перру. На його думку, великі фі­рми (підприємства), що здатні сприймати і генерувати нововведення, утворюють полю­си зростання, які домінують в економічному просторі. В цій концепції поєднуються чин­ник нерівномірності поляризованого розвитку та ідея генерування і запроваджування нововведень.

Практично поняття "полюси зростання" включало конгломерат ідей та концепцій. Його зміст трансформувався із засобу опису економічного розвитку в абстрактному економічному просторі до розв'язання конкретних завдань вибору центрів концентрації капіталовкладень та інших організаційних заходів. Наприкінці 70-х років ця концепція вийшла з наукового обігу через нерозв'язність регіональних проблем.

Т. Хегерстранд створив географічну концепцію дифузії нововведень — технічних, економічних, соціальних і культурних. Дифузія охоплює поширення інформації і здат­ність сприймати інновації.

Регіональному напряму присвячена також книга Е. Гувера "Розміщення госпо­дарської діяльності" (1948), яку слід вважати піонерною в справі теоретичного аналізу впливу держави на розміщення продуктивних сил; тут застосовувався макроекономічний підхід до реалій процесу розміщення. У 1971 р. цей учений видав основоположну працю "Вступ до регіональної економіки".

В цілому регіональна наука відобразила успіхи американських економістів у роз­робці методів дослідження внутрішньогалузевих і міжгалузевих зв'язків, в застосуванні математичних методів до кількісного аналізу. Ще у 1958 р. була опублікована книга американського економіста В. Леонтьєва "Дослідження структури американської еконо­міки", яку вважають значним досягненням у розробці методів вивчення міжгалузевих зв'язків і міжгалузевого балансу за схемою витрати — випуск. З ім'ям Леонтьєва пов'я­зана ера американської емпіричної економічної науки.

Регіональна наука пов'язана і взаємно переплітається з регіональною економі­кою, екологією, теоретичною географією, а також з районним плануванням, адміністра­тивним устроєм тощо. У своєму аналізі У. Ізард виходить з примату попиту над ви­робництвом, тому базою розміщення виробництва він вважає чисельність населення.

Слабкою стороною концепції У. Ізарда є теорія районного підходу, суб'єктивності та об'єктивності щодо виділення районів.

У 1968 р. У. Ізардом і його співавторами була видана книга "Загальна соціальна і регіональна теорія", в якій був зроблений кроку наближенні регіональної теорії до соці­ології, аналізу багаторайонної соціальної системи. В 1972 р. У. Ізард у співавторстві опублікував книгу "Еколого-економічний аналіз для регіонального розвитку", в якій на прикладі Кінгстонської затоки обґрунтував новий спосіб розрахунку економічних і еколо­гічних зв'язків.

Отже, ми можемо відзначити методологічну слабкість регіональної науки, але в той же час визнаємо цінність й' конкретної методики.

З середини 70-х років на Заході формується ідея розвитку регіональної теорії знизу за принципом: "Мислити глобально —діяти локально".

Необхідність територіальної організації суспільства зумовила поширення у повоєнний час регіонального планування. Ще на початку 80-х років у США діяли програми регіонально­го розвитку окремих районів (р. Теннессі, Аппалачів). В основі розробки цих програм лежала концепція Г. Одума про регіональне збалансовану економіку.

За останні десятиріччя основною формою зарубіжної регіональної політики стало ре­гіональне програмування, що має елементи перспективності та орієнтованості в сфері роз­міщення продуктивних сил. В центрі уваги таких програм перебувають слаборозвинуті, де­пресивні чи нові райони.

Регіональне програмування повинно сприяти локальному регіональному розвитку. Однак невисока ефективність у створенні нових робочих місць і відсутність критеріїв цієї ефективності зумовила припинення фінансування регіональних програм. Головними за­вданнями нової концепції була спроба протистояння всемогутності великих центрів, де кон­центруються влада, фінансові ресурси, люди і де приймаються рішення великої політики.

Транснаціональні корпорації переводять за кордон старі традиційні галузі, що втрати­ли конкурентоспроможність, брудні та трудомісткі ланки нових виробництв і галузей тощо. Однак суттєвого підвищення ефективності розміщення продуктивних сил розвинуті країни не добились.

У повоєнні роки в західних країнах (Великобританії, Франції, ФРН та ін.) активно роз­роблялись прикладні аспекти районування на локальному рівні в сукупності з міським і ра­йонним плануванням.

Великими науковими центрами, що узагальнюють світовий досвід регіонального роз­витку і планування під егідою ООН, є Женева і Нагоя.

2. Сучасні концепції розміщення продуктивних сил

Зауважимо, що все частіше поряд із поняттям "розміщення продуктивних сил" або і замість нього використовують поняття "територіальна організація продуктив­них сил".

Територіальна організація - це цілеспрямований розподіл на певній території деякої сукупності явищ з попередньо продуманими функціями і системою необхідних зв'язків та відносин. Отже, "територіальна організація" - ширше по­няття, порівняно з розміщенням, бо охоплює не тільки взаємне розміщення, а й відносини, взаємні зв'язки, взаємодоповнення всіх компонентів територіальних соціально-економічних систем різного рангу.

Територіальна організація продуктивних сил (ТОПС) - це науково обґрунто­ване розміщення взаємопов'язаних територіальних поєднань вироб-ництва (галузевих, міжгалузевих і територіально-виробничих комплексів), яке базується на раціональному використання матеріальних, природних і трудових ресурсів, а також на економії витрат на подолання невідповідностей у взаємному розміщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва та споживання продукції, що сприяє зростанню загальної народногосподарської ефективності виробництва. Формами ТОПС виступають: народ­ногосподарська спеціалізація, кооперування, концентрація, комбінування, диверсифіка­ція виробництва.

Між розміщенням продуктивних сил та їх територіальною організацією існує пев­ний період трансформації, який, за О.Г. Топчієвим, має таку схему:

- на першій стадії підприємства розміщуються локально, незалежно одне від одно­го. Таке розміщення називають розосередженим, поодиноким ("поштучним");

- на другій стадії відбувається перехід агломерованого, чи групового, розміщення виробництва. Підприємства у цьому випадку розміщуються на компактній території, в безпосередньому сусідстві чи на незначній відстані одне від одного. Отже, утворюється територіальне виробниче угрупування, характерною рисою для якого є спільна для всіх підприємств інфраструктура - виробнича (транспортна мережа й вузли, база будівель­ної індустрії, система енерго-, водо-, газопостачання, каналізація) та соціально-економічна (система розселення з комунальним господарством, підприємства й устано­ви сфери обслуговування, науки, освіти, охорони здоров'я, торгівлі, культури, відпочин­ку);

- на третій стадії встановлюються виробничі і технологічні зв'язки між порівняно близько розміщеними підприємствами, які не обмежуються спільним використанням те­риторії та інфораструктури, а підтримують тісні й постійні економічні зв'язки, зокрема кооперування й комбінування, що уможливлює створення завершених виробничих про­цесів для даної сукупності підприємств. Таку форму називають комплексом (промисло­вим, агропромисловим, територіально-виробничим).

Звичайно, на різних стадіях господарського освоєння території, виходячи з тих чи інших соціально-економічних і природних передумов, вибирають відповідний варіант розміщення. Але розміщувати окремі підприємства на нових територіях, - писав М.М. Баранський, - це те саме, що й "... грати на фортепіано одним пальцем". Через це з практичного міжнародного досвіду випливає, що при освоєнні нових районів вигідніше вибудовувати ТВК. Цим досягається певна економія витрат фінансових і матеріально-технічних ресурсів (за підрахунками фахівців, при груповому розміщенні підприємств, завдяки створенню спільної інфраструктури, витрати коштів на 20-30 % менша, ніж при розосередженому).

ТОПС характеризується 3 видами структури: компонентна, просторова, функціо­нально-управлінська. При них ітиме більш детальніше у наступних лекціях.

Ширшим поняттям за ТОПС є ТОС (територіальна організація суспільства). Тут йдеться про територіальний аспект всього суспільного розвитку на конкретному іс­торичному етапі. ТОС охоплює всі найважливіші сфери: розміщення і територіальну ор­ганізацію виробництва, розселення й організацію середовища життєдіяльності насе­лення, соціально-територіальну структуру суспільства, територіально-адміністративний устрій і управління тощо.

Формування просторових систем відбувається в результаті територіального по­ділу праці, який закріплює певні виробництва за окремими територіями та підвищує рі­вень розвитку продуктивних сил. Територіальний поділ праці - процес, в результаті якого певна територія набуває свою спеціалізацію в ході історичного та економічного розвитку. Це основна сила формування осередків господарського розвитку. Е.Б. Алаєв географічним називає будь-який поділ праці, а територіальним - той, який співвідно­ситься з юридичним тлумаченням терміну територія (наприклад, державна територія). Якщо поділ праці йде в середині країни - це внутрішньодержавний, внутрішньорайонний, територіальний поділ. Між окремими країнами та їх групами — це міжнародний по­діл праці. Поділ праці має прояв не тільки у виробництві, айв територіальній організа­ції життя людей, суспільства. Це означає, що до системи поділу праці входять не тільки виробництво, але й сфера послуг, культура, наука, інформація.

Територіальний поділ праці тією чи іншою мірою впливає на формування терито­ріальної структури господарства. За визначенням І.М. Меєргойза, під територіальною структурою господарства розуміють взаєморозвиток та взаємодію територіальних центрів тяжіння народного господарства, а також окремих його галузей в їх загальноде­ржавному поєднанні. За формами просторового прояву всі елементи територіальної структури поділяються на три групи: осередкові (населені пункти, агломерації, родови­ща корисних копалин, окремі великі підприємства), ареальні або площинні (зони сільсь­когосподарської спеціалізації, приміські та рекреаційні райони, конурбації, басейни ро­довищ корисних копалин), лінійні (шляхи сполучення, комунікації та кордони). Всі ці елементи знаходяться у певному співвідношенні одне з одним.

На сучасному етапі у зв'язку із гуманізацією, соціологізацією, екологізацією науки РПС та регіональної економіки популярними є концепції меж розвитку та сталого розвитку, їх модифікацією є вчення про альтернативну цивілізацію.

В сучасному світі існує два типи проблем — проблеми відносин людини з приро­дою і проблеми відносин людини з іншими людьми, тобто проблеми суспільства.

Людина використовує природу нераціонально, а головне - небезпечно для себе. Якщо економіка буде так розвиватися далі, людина стикнеться з рядом проблем. Тра­гедія людства полягає не у тому, що воно не знає, що йому робити (все воно прекрасно знає), а в тому, що воно не хоче цього робити. Воно вважає, що для правильних вчинків ще не наступив час, як виразився економічний "прагматик" Дж. М. Кейнс. Він писав: "Ко­ли всі будуть забезпечені, суспільство знову почне цінувати цілі вище, ніж засоби, і на­давати перевагу доброму перед корисним. Але не спішіть! Для всього цього час ще не настав. Принаймні, ще 100 років ми повинні пояснювати собі та іншим, що погане-до­бре, і добре - погано. Тому що погане - вигідне, а добре - ні. Жадібність, вигода й за­вбачливість ще деякий час повинні залишатися нашими богами. Тільки вони можуть ви­вести нас на денне світло із тунелю економічної необхідності".

Засновник Римського клубу Печчен так розумів проблему: "Справжня проблема людського виду на даному етапі його еволюції полягає в тому, що він виявився нездат­ним в культурному відношенні йти в ногу і повністю пристосовуватися до тих змін, які він сам вніс в цей світ".

Нова цивілізація повинна стати низькоенергетиною, високостійкою, екологічно чистою, повністю демілітаризованою і гуманною.

Таким чином повинна бути створена економіка, основана на нових принципах (альтернативна економіка). В умовах такої економіки у процесі праці надається можли­вість досягти таких цілей:

- дати особистості можливість використовувати і розвивати свої здібності;

- дозволить перебороти егоцентризм, об'єднавшись з іншими людьми для спільної діяльності, і виробити товари та послуги, необхідні для існування.

Автори альтернативної економіки стверджують, що економічний розвиток під-власній дії моральних імперативів, благих намірів, здорового смислу. Вони впевнені, що риночний механізм може адекватно реагувати на десріцит природи, якщо підприємець буде нести відповідальність за нанесений природі збиток.

Першим кроком повинна стати відмова від ідеї індустріалізму, промислового рос­ту як передумови чи мети розвитку. Необхідно забути ідею достатку, оскільки потреби не можуть бути задоволені ніколи у системі, яка орієнтована на ріст, оскільки потреби зростають швидше, ніж продуктивні сили. Іншими словами, необхідно відмовитися від росту виробництва. Але різні країни знаходяться на різних рівнях. Є два варіанти роз­витку: примінити принцип лише до розвинутих країн, а розвинутим надати можливості досягти їх рівень, або загальмувати розвиток всіх країн одночасно. Спеціалісти по аль­тернативній економіці вважають, що кращим є другий шлях. Необхідністю є добровіль­не спрощення потреб, почуття соціальної відповідальності. Людство повинно бути зда­тним передбачити результати своїх дій, вміти оцінити стан довкілля, знати ту межу, яка відділяє можливість розвитку цивілізації від й' згасання.

Відмовитися від росту виробництва можна двома шляхами. Перший — перейти на натуральне господарство - нереальний. Другий - суміщати альтернативну економіку із існуючим виробництвом. Однак виникають проблеми власності.

Основний принцип альтернативної економіки повинен полягати в тому, що вона у першу чергу намагається задовольнити нематеріальні потреби людини, вона дає мож­ливість людям гарно робити свої справи за винагороду чи безплатно, буде спонукати намагання опиратися на власні сили, вона буде розглядати здоров'я як складову багат­ства, берегти ресурси і довкілля. Це цитата із програми англійських "зелених". Ідеї аль­тернативної економіки викладені в доповіді Римського клубу "Межі росту", в маніфесті англійських екологів "Проект виживання", в книзі Е.Шумахера "Мале - це прекрасно". Цю концепцію значно розвинула концепція сталого (стабільного) розвитку, яка була затверджена у 1992 році і Ріо-де-Жанейро на II конференції ООН з довкілля та розвитку.

Стратегія сталого розвитку направлена на забезпечення збалансованого рі­шення завдань, збереження сприятливого довкілля і природно-ресурсного потенціалу з метою задоволення потреб теперішнього і майбутніх поколінь.

Необхідність переходу до стратегії сталого розвитку обумовлена тими умовами, в яких опинилося суспільство. За останні 100 років відбулися кардинальні змін. Чисель­ність населення збільшилася в 3,1 разу. Валовий світовий продукт зріс у 350 раз. Обсяг споживання прісної води збільшився в 11 раз. Площа орних земель зросла в 2 рази. Приріст площі пустель становить 156 млн. га. Площа зелених насаджень зменшилася на 7,5 млн. кв. км( з них 2 було втрачено за останні десятиліття). Чисельність видів рос­лин і тварин скоротилося на одну п'яту частину.

Людська цивілізація споживає до 40% чистої первинної продукції біосфери. Лише 10% використовується на споживання, а решта 30% просто руйнується. Природний ме­ханізм кругообігу речовин порушений.

Принесені природою жертви не вирішили соціальні проблеми людства. Говорять про зростаючу еколого-соціальну кризу. Вийти з неї можна лише шляхом кардинально­го перегляду уявлень в економічній, соціальній, екологічній і морально-етичній сфері. Ці уявлення повинні бути строго узгодження із об'єктивними законами розвитку біосфери і з усіма витікаючи ми звідси обмеженнями і заборонами.

Зараз сформувалося три ареали дестабілізації довкілля. Це Північноамерикансь­кий (США, Канада, Мексика), Європейський, Південно-Східно Азіатський ареали. Із них поступає основна маса забруднювачів. По одній третій дають перші два ареали, одну шосту - останній. На противагу цим ареалам - є ареали стабілізації довкілля, е терито­рії із суцільних масивів з непорушеними чи слабо порушеними екосистемами. Такими стабілізаційними ареалами є північні ареали Канади та північні і азіатські Росії, Амазонія, Австралія. Стратегія сталого розвитку повинна забезпечити цілеспрямовану само-орієнтації суспільства в екологічній, соціальній та економічній сферах. Показниками сталого розвитку повинні бути економічна ефективність, екологічна безпека та соціаль­на справедливість.

Базисом стратегії сталого розвитку повинне стати створення такої економіки в глобальному масштабі, яка не виходила б за межі господарської ємності екосистеми, ємності біосфери. Для досягнення сталого розвитку економіка повинна бути змінена так, щоб досягти оптимальних обсягів виробництва при мінімальних затратах ресурсів. Необхідно кардинально змінити поведінкові стереотипи. Кінцева мета сталого розвитку суспільства полягає не тільки в тому, щоб зберегти біосферу і забезпечити й здатність компенсувати антропогенні порушення, але і в забезпеченні зростання якості життя і підвищенні духовного потенціалу людини.

Сталого розвитку можна досягти тільки в глобальному масштабі. Проте шляхи і темпи переходу до сталого розвитку в кожній країні свої. Вони різні не лише у різних країнах, а і у різних регіонах однієї країни. Стратегія сталого розвитку країни розробля­ється і здійснюється поетапно. На першому етапі необхідно подолати економічну і стру­ктурну кризу. Необхідно покращити екологічну ситуацію у найбільш неблагополучних регіонах. Це закладено у державних програмах розвитку (приклади).

Будь-які принципи в економіці, екології, соціології повинні бути підтверджені кіль­кісними показниками (критеріями). Все господарство, вся природа і людство становлять єдину систему взаємопов'язаних елементів і описується набором параметрів. Рядом міжнародних організацій було запропоновано показники сталого розвитку для різних масштабів: глобального, національного, регіонального, локального, галузевого і навіть для окремих населених пунктів та підприємств. Сталий розвиток може бути описаний як набором показників, так і єдиним інтегральним показником. Зокрема російськими уче­ними було розроблено групу екологічних, економічних і соціальних індикаторів.

Екологічні індикатори:

- споживання первинної чистої продукції — зміни; втрати чистої первинної продукції при й споживанні;

- споживання природних ресурсів: землі, мінеральної сировини, лісу, води, рослинних і тваринних ресурсів - тенденції;

- зменшення запасів природних ресурсів - зміна темпів;

- забруднення природного середовища;

- викиди і накопичення полютантів в природних середовищах: гази, рідини, тверді - тенденції;

- викиди і накопичення в середовищі особливо небезпечних і радіоактивних відходів - тенденції;

- біорізноманіття - темпи зміни;

- площа охоронних територій - приріст;

- озоновий шар —зміни;

- затрати на природоохоронні заходи.

Всі ці показники можуть бути представлені у абсолютному виразі, у відсотках, а також розраховані на одиницю площі, особу, одиницю часу. Економічні індикатори:

- обсяг валового внутрішнього продукту — тенденції зміни;

- ресурсоємність і енергоємність ВВП;

- зміна структури господарства;

- зміна чисельності і структури економічно активного населення;

- продуктивність праці;

- використання виробничих відходів;

- техногенні і природні аварії (кількість, збитки);

- приріст запасів мінеральної сировини;

- частка експорту природних ресурсів у зовнішній торгівлі. Соціальні індикатори:

Серед них показники стану здоров'я, якості життя, соціальної активності, демо­графічні показники.

Показники здоров'я:

- середня тривалість життя (очікувана при народженні і фактична);

- смертність (загальна, дитяча, від різних причин);

- захворюваність (загальна, від різних причин);

- заходи по профілактиці захворюваності;

- забезпеченість лікарською допомогою;

- рівень травматизму у виробництві та у побуті;

- масштаби куріння, наркомані, алкоголізму. Показники якості життя:

- наявність місць прикладання праці і їх відповідність структурі трудових ресурсів;

- рівень доходів, розрив між високозабезпеченими і низько забезпеченими катего­ріями громадян;

- рівень освіти і професійної підготовки населення;

- доступ до інформації;

- забезпеченість житлом;

- забезпеченість місцями відпочинку;

- наявність здорового середовища проживання в місцях постійного проживання населення;

- наявність екологічно чистих продуктів харчування, масштаби їх споживання;

- задоволеність пізнавальних та культурних потреб;

- забезпечення особистої безпеки громадян. Показники соціальної активності:

- участь у виборах та референдумах;

- участь у діяльності громадських організацій, в тому числі екологічних;

- діяльність громадських екологічних експертиз (кількість розглянутих проектів);

- співпраця суспільних, приватних і державних організацій. Демографічні показники:

- чисельність населення, в тому числі міського та сільського;

- щільність населення;

- чисельність чоловіків та жінок;

- народжуваність, в тому числі в різні періоди репродуктивного віку жінки;

- природний приріст населення;

- віковий склад населення;

- чисельність зареєстрованих шлюбів та розлучень;

- національний склад населення;

- міграція населення.

Такі показники, як чисельність населення, обсяг ВВП, ресурсо- та енергоємність внутрішньої продукції, зміна структури господарства, середня тривалість життя насе­лення, рівень доходу населення, стан здоров'я населення, рівень освіти і професійної підготовки, площа непорушених територій, викиди і накопичення полютантів в природ­них середовищах; наявність здорового середовища проживання населення є інтегра­льними. Вони характеризують динаміку переходу до сталого розвитку.

Висновок

Територіальна організація - це цілеспрямований розподіл на певній території деякої сукупності явищ з попередньо продуманими функціями і системою необхідних зв'язків та відносин.

На сучасному етапі у зв'язку із гуманізацією, соціологізацією, екологізацією науки РПС та регіональної економіки популярними є концепції меж розвитку та сталого розвитку, їх модифікацією є вчення про альтернативну цивілізацію.

В сучасному світі існує два типи проблем — проблеми відносин людини з приро­дою і проблеми відносин людини з іншими людьми, тобто проблеми суспільства.

Зараз сформувалося три ареали дестабілізації довкілля. Це Північноамерикансь­кий (США, Канада, Мексика), Європейський, Південно-Східно Азіатський ареали. Із них поступає основна маса забруднювачів. По одній третій дають перші два ареали, одну шосту - останній.

На противагу цим ареалам - є ареали стабілізації довкілля, е терито­рії із суцільних масивів з непорушеними чи слабо порушеними екосистемами. Такими стабілізаційними ареалами є північні ареали Канади та північні і азіатські Росії, Амазонія, Австралія. Стратегія сталого розвитку повинна забезпечити цілеспрямовану само-орієнтації суспільства в екологічній, соціальній та економічній сферах.

Показниками сталого розвитку повинні бути економічна ефективність, екологічна безпека та соціаль­на справедливість.

Література

1.     Поповкін В.А. Регіонально -  цілісний підхід в економіці. К.: Наук. думка. 1993.

2.     Розміщення продуктивних сил. /За ред. Є.П. Качана. - К.: Вища шк., 1998. 

3.     Розміщення продуктивних сил. /За ред. Ковалевського та ін.- К.:Либідь,1996.